Ми зв’язалися з декількома бердянцями, які виїхали з тимчасово окупованого міста, хтось з них знаходиться на території, підконтрольній України, хтось виїхав закордон. Ми спитали, як вони влаштувалися, як їм живеться, як ставляться місцеві до переселенців, і головне – що вони відчувають, перебуваючи далеко від рідного Бердянська.
Імена змінено.
Аня, місце перебування – село Тютьків, Тернопільська область, Україна
Я з Бердянська, з теплого, затишного, але окупованого Бердянська. Виїхала з родиною (мамою, 9-річною дитиною і двома собаками) на початку квітня. Їхали під обстрілами, подолали 17 блокпостів окупантів.
Приїхали в село під Тернополем. Родичів не було, знайомі допомогли влаштуватися в хату. Перший день був шок, бо в домі не було звичних умов, ні води, ні газу, в хаті ніхто не жив більше 10 років. Почали трохи освоюватися. Вразили місцеві. Дуже допомагали продуктами, одягом, моральною підтримкою. Зараз, через чотири місяці проживання тут, всі сусіди як рідні.
Більша частина мешканців займаються волонтерством, майже в кожному будинку батьки чекають синів із війни. Особисто мене врятувала від пережитого природа, повітря, підтримка людей. А ще допомога волонтерам. Вчителі в місцевій школі пекли печиво на фронт. Ходила допомагати. Фізична робота вдень відволікала від думок і новин. Та ввечері починався традиційний перегляд новин, переживання за близьких з Бердянська, відсутність з ним зв'язку і сльози. Перші два тижні були надзвичайно складі. Пам'ятаю як у вербну неділю пішла до церкви на службу і не могла зупинити істерику.
Зараз продовжую працювати онлайн, займаюся з сином, вирощую невеликий город із помідорами й огірками, квіти… Чекаю на перемогу, на деокупацію. Я хочу сказати всім бердянцям, які залишились: це неодмінно скоро буде – наша перемога, і всі повернуться в рідне місто, треба лише зібратися з силами і трошки почекати!
Краєвид біля села Тютьків
Ірина, місце перебування - Стокгольм, Швеція
Ми виїхали ще на самому початку цього кошмару, я з двома дітьми та мамою. Спочатку ми дісталися Львова, потім Польщі, а вже звідти волею випадку, за компанію зі своїми знайомими вдалося на поромі потрапити до Швеції, спочатку до міста Нюнесхамн. Нас зустрічали волонтери, допомагали інформацією та найнеобхіднішим – їжа, вода, засоби гігієни, для мам з малюками було дитяче харчування, навіть коляски роздавали, я вже не кажу про корм для тварин, бо багато людей їхали з собачками та кицями.
Прапори України та Швеції на адмінбудівлі
У Швеції так все влаштовано, що біженці не можуть самі вибирати, де саме вони житимуть, після реєстрації, яку можна зараз зробити онлайн (спочатку треба було їхати до центрів, які розташовані у великих містах) їх направляють у певне місце, нам пощастило і ми опинилися у Стокгольмі. Але я чула різні розповіді інших людей, яких відправили до шведської глибинки, маленьких шведських містечок, звідки дітям доводилося ходити до школи по кілька кілометрів. А деякі навпаки дуже задоволені, саме опинившись у маленькому містечку, де спокійно і затишно.
Шведи дуже привітні та дбайливі, вони практично все передбачили. Реєстрація дає право на соцвиплати та легальну роботу. Вам надають житло. Якщо варіантів житла у вас немає (у знайомих або десь ще), завжди можна оселитися в гуртожитку Міграційної служби. Волонтери привозять їжу та все необхідне.
Шведська мова здалася мені неймовірно складною, але великий плюс у Швеції – всі говорять англійською, тому, якщо ви знаєте англійську, це просто чудово.
Швеція дуже гарна країна, тут хороша екологія, чисте повітря, але для нас, бердянців, їхній клімат трохи незвичний, коли у травні ще може лежати сніг, а влітку +25 вважається дуже спекотним днем.
Шведська природа, культура – насправді чудові. Загалом, якби ми приїхали сюди як туристи, то були б зовсім інші враження. Але кожного дня, кожної години і кожної хвилини, перебуваючи в цій чудовій країні, ми розуміємо, чому ми тут опинилися. І думка про те, що відбувається зараз у рідній Україні, у найдорожчому в світі Бердянську – просто розриває наші серця. Ми постійно моніторимо всі українські та бердянські новини, підтримуємо зв'язок із родичами та сусідами, які залишилися в окупації. Ми переживаємо кожну новину, кожну подію, і часом плачемо, особливо я та донька, якось побачила, як виступили сльози на очах мого старшого сина, коли він переписувався з кимось із своїх однокласників у Бердянську.
Часом мене наздоганяє почуття провини за те, що ми зараз у мирному місці, під мирним небом, у людських умовах, а наші земляки у небезпеці та приниженні змушені виживати під гнітом "російського світу".
Ми думаємо про Бердянськ постійно і віримо, що настане день, коли від усього цього російського бруду не залишиться і сліду в нашому місті та нашій країні. І ми знову ходитимемо нашими прекрасними приморськими вулицями, відзначатимемо наші українські свята і згадуватимемо цю війну, як страшний сон. Ми чекаємо цього дня, як найщасливішого…
Віра Миколаївна, місце перебування - Тернопіль, Україна
Після початку війни, 24 лютого, я намагалася покинути Бердянськ, розуміючи, що його окупація – справа кількох днів. Вдалося це зробити вже тільки в 20-х числах березня, коли діяли «зелені коридори» для маріупольців. У автомобілі, за кермом якої був теж маріупольський родич моєї колеги, помістилися я, моя подруга зі своєю собакою і сім’я – мама і троє дітей. Подорож до Запоріжжя була нелегка.
Місцем проживання вибрала Тернопіль. Там родичі, знайомі, колеги, яких знала зі спільних наукових зібрань. Крім цього, приїхали і друзі з Бердянська, створюючи такий собі обжитий простір. Тобто, з одного боку – все ніби складається добре, але розуміння того, що десь там залишилося житло, яке створене і обжите саме тобою, залишилося місце роботи, в якому все ще дихає останніми проведеними заняттями з розкладеними записами і книгами, створює той, інший бік, коли час від часу «накриває» від неможливості все це побачити.
Майже в перші дні я стала на облік як внутрішньо переміщена особа. Для мене це важливо, адже таким чином складається загальна картина щодо кількості людей, які змушені були покинути свої домівки. У місті та області живуть досить багато ВПО, зустрічалися під час реєстрації на допомогу від ООН. Одного разу на вулиці несподівано зустріла знайому з Маріуполя, яка теж зараз проживає в Тернополі.
Чи згадую Бердянськ? Звичайно. Деколи здається, що я просто у відпустці і невдовзі повернуся. Спілкування зі знайомими, які залишилися в місті, спростовує такі наївні мрії. Просто так повернутися не можна. Впевнена, що Бердянськ буде звільнений, ми зустрінемося на Приморській площі для того, щоб усім разом заспівати гімн України і відчути радість визволення.
Анна, місце перебування поблизу міста Мюнстера, Німеччина
Мітинг на День Незалежності України
Ми приїхали у Німеччину на початку квітня, нас зустріли знайомі, кілька днів ми були у них, а потім вони нас відвезли нас до табору біженців. Табір розташовано у колишніх англійських казармах, такі казарми є у різних містах, там розміщують біженців ще з 2015 року, коли Німеччина активно приймала біженців з Сирії. Умови нормальні, у кімнаті по чотири людини, зручності у коридорі, тобто жити можна. У таборі кормлять три рази на день. Я розмовляла з іншими біженцями, їм не так пощастило, як нам, дехто жив у торгівельних центрах, де поставлені ліжка, у шкільних спортзалах тощо.
Після табору людей розподіляють (в Німеччині така система, що приїхати куди завгодно не можна, бо наплив біженців дуже великий), це може бути інший табір, може бути родина, може бути окреме житло. Зараз ситуація важка, тому що людей багато, тому вони часто живуть в таборах довго. Це як лотерея, може одразу пощастити і знайдеться житло, а можна місяцями сидіти у таборі у спортзалі. Стосовно соцвиплат, то на ці кошти цілком можна прожити, в побутовому плані все можна вирішити. Хтось починає шукати роботу. Найбільшою проблемою залишається житло, якщо наприклад родина вже не готова приймати біженців у себе, або люди хочуть самі знайти кращі умови. Але в такій ситуації соціальні служби на вулиці чи на вокзалі нікого не залишать, якийсь прихисток дадуть.
Нас прийняла у себе родина, яка живе на фермі, Це мальовниче доглянуте місце, господарі не достають нас надмірною опікою, але завжди готові допомогти, навіть ходять з нами по інстанціях та допомагають розібратися в документах. Німці, взагалі, дуже хороші люди. Ті, що мені зустрічалися підтримують Україну та українців у цій війні.
Багато хто з громадян каже "Якби наш уряд та Європа не пробачили путіну Крим, цього б сьогодні не було". Так звані російські німці (саме вихідці з росії) ведуть себе по-різному. Хтось проти дій росії, допомогає як волонтер-переклалач, або іншим чином. А є звісно і такі собі жертви пропаганди. Один поважний німець так сказав мені: це лузери, які не змогли інтегруватися в німецьке суспільство, не зрозуміли європейські цінності, їм просто нічого не залишається окрім того що відчувати себе частиною великої імперії. Німецькі громадяни, вихідці з України, звісно намагаються підтримати тут співвідчизників чим можуть.
На всіх офіційних будівлях висять прапори України, лозунги на підтримку України. Це дуже приємно, і коли ти це бачиш, розумієш, що Україна не одна в світі.
Напис на підтримку України в центрі мистецтва в Дюсельдорфі
Німці дуже лояльні до дітей, ніхто не кричить на них, навіть, коли за нашими мірками можна було б. Був показовий випадок, ми сиділи на уроці німецької мови у бібліотеці, а діти, що гралися на вулиці, гупали об стіну цієї будівлі м’ячем. Українці почали припускати, що зараз зробить жінка, яка веде урок, у нас би, напевне, вийшла на вулицю, нагримала та прогнала дітей. А у Німеччині вона просто зачинила вікно. У той же час німецькі діти дуже самостійні, вони самі їздять до школи на велосипедах, шкільних чи звичайних міських автобусах.
Українців тут дуже багато, спочатку я думала, що це враження складається, тому що всі ми ходимо по одних і тих місцях, але і просто на вулицях у великих містах ми часто чули рідну мову. Спочатку були лише жінки с дітьми, зараз вже можна побачити чоловіків.
Комусь з дівчат буває морально важно копатися в секондах, щоб витягнути якісь джинси, знаючи, що вдома у тебе все є. Але для мене це не було проблемою. Для мене найтяжче морально те, що я не можу реалізуватися на 100%, трудно повноцінно спілкуватись, самостійно вирішити якесь питання, на яке б в Україні пішло п’ять хвилин.
Дуже сумую за Бердянськом, буває тяжко, до сліз, коли десь у фейсбуці спливає фото рідного міста, друзів, рідних… Постійно читаєш новини з дому.
Тут на вихідних бувають ярмарки, де багато людей, вони щось купують і просто гуляють. Серед них українці і росіяни (їх чути за акцентом). Ти бачиш цих людей, які вони веселі, безтурботні, у такі моменті серце не на місті, бо дуже гостро відчуваєш, що там, у моєму рідному місті, саме зараз страждають люди. В такі моменти накриває почуття провини, що ти в безпеці і майже нічим не можеш допомогти тим, хто залишився.
Труднощі виникають через незнання мови, всі ці бюрократичні справи (а Німеччина дуже бюрократична країна) пов’язані з мовою. Моєї англійської не завжди вистачає. Стільки офіційних листів, скільки я отримала за час перебування в Німеччині, я мабуть не отримала за все своє життя в Українi. Всі ці листи треба прочитати, перекласти, відповісти на них, заповнити купу документів. Від всього цього іноді опускаються руки і дуже хочеться негайно повернутись додому. Але потім береш себе в руки і ніби нормально. Я хочу у повернутися тільки в український Бердянськ і вірю, що це неодмінно станеться.
Публікацію було створено за фінансової підтримки ЄС у партнерстві з DW Akademie. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю редакції та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
#mediafit
