Пантелеймон Собко, головний корабельний старшина броньованого катера, що базувався у Бердянському порті, загинув під час облоги "Азовсталі". Він марив морською службою та мріяв про сина, який мав побачити світ у Бердянську. До його народження Пантелеймон не дожив 18 днів
Пантелеймон родом з Вінницької області, ніс службу у Бердянську, навчався на гуманітарно-економічному факультеті БДПУ. У Бердянську він зустрів свою майбутню дружину. Історію героя розповідає Громадське у проекті у "У сталевих обіймах".
Головний корабельний старшина Пантелеймон Собко
Він марив морем. Його дядько вчився в Одесі на моряка і всі свої книжки про морську справу віддав племіннику. У дитинстві хлопчик ходив хіба що на ставок, а потім виріс і поїхав навчатися в Одесу.
Після училища працював на катері, судна його екіпажу «Лубни» та «Кременчук» базувалися в різних містах біля Азовського моря. У той час Пантелеймон почав спілкуватися з капеланом «Бучанської варти» Анатолієм Кушнірчуком. Якось священник розпитував хлопців, що ті робитимуть, якщо раптом буде загроза з моря — адже Азов контролюють російські кораблі.«Після невеликої паузи всі казали: нам втрачати немає чого. Навіть якщо будемо меншістю іпереважатиме сила противника, ми дамо бій. Вони не збиралися відступати ще до повномасштабного вторгнення, — згадує капелан. — Усі, від матроса до капітана І рангу, так говорили. Там нормальні, дуже сильні адекватні люди. І Пантелеймон виражав абсолютне духовне здоров’я як військовий та моряк», — пригадує капелан.
Уже під час служби в Бердянську, Маріуполі та Очакові весь час розповідав про море дружині. Знаннями морської справи радо ділився з учнями рідної школи, коли повертався додому, в Качківку Вінницької області. Головний корабельний старшина Пантелеймон Собко загинув на «Азовсталі», до останнього боронячи свої хвилі.
Мрія про сина
З дружиною Пантелеймон познайомився у 2019 році в Бердянську, звідки вона родом, а вже 2020-го після Нового року він освідчився їй на своєму катері. Екіпаж із 10 службовців дружив сім’ями: відзначали разом День флоту, інші державні свята.
Юлія згадує, що чоловік захоплювався історією Запорізької Січі, козацькою добою. Любив дітей і дуже добре налагоджував із ними контакт.
«Для дітей вони старалися робити все, якщо була змога. На кожне свято, день міста абощо у них завжди були відкриті двері, щоб діти могли подивитися на кораблі. Для багатьох моряки були прикладом», — розповідає дружина й додає, що військові берегли і хвалилися дитячими малюнками, які їм разом із волонтерською допомогою постійно привозив капелан Анатолій. Удома в Бердянську залишилась Пантелеймонова тека з цими малюнками.
Пантелеймон з дружиною Юлією
Пантелеймон дуже переживав за вагітну дружину, яка перебувала в окупованому Бердянську, спонукав її виїхати.
Мама бійця Леся Олександрівна пригадує одну з останніх розмов із сином: «Мамо, ти розумієш, що ми, можливо, говоримо з тобою востаннє? Це війна. Ми з Маріуполя не вийдемо. Я хочу, щоб Юля поїхала до тебе. Знаю, що їй там буде добре. Я буду спокійний за них. І не плач!»
24 березня Юлія дісталася до Качківки, а 12 травня народила сина, якого назвали Микитою.
Він удома, все бачить та охороняє
На «Азовсталь» екіпаж Пантелеймона потрапив у складі 36-ї бригади — найімовірніше морем, бо сушу жорстко контролювали росіяни.
8 квітня Пантелеймона Собка поранили. За офіційними даними, він загинув 23 квітня. Через складнощі з документами тіло довго не могли доставити додому. Дружині Юлії про смерть коханого сказали вже після народження їхнього первістка Микити, за тиждень до похоронів Пантелеймона. Вона впізнала тату чоловіка й обручку — їх подружжя робило під замовлення.
«Коли вони з братом були маленькі, то казали мамі: “Коли ми виростемо, будемо тебе захищати”. От разом і пішли захищати всіх», — каже дружина Юлія.
Брат Пантелеймона Євген зараз теж у ЗСУ, в Донецькій області. Його відпустили на 10 днів поховати брата. За новим законодавством, якщо в родині є загиблий, інший може припинити службу.
Леся Олександрівна каже: «Як я Женю не просила написати відмову, він сказав: “Мамо, я своїх хлопців не лишу, за братовою смертю ховатися не буду. Я піду мститися”».
Пантелеймон із мамою
Пантелеймон двічі від дня загибелі снився мамі. Щодня жінка розмовляє з його весільним портретом — вітається кожного ранку, розповідає, як Микитка, бажає доброї ночі, лягаючи спати.
«Коли дивлюсь на ту фотографію, вона мене заспокоює. Він усе бачить, усе чує, охороняє нас. І я знаю, що йому там добре», — каже мати.
Жінку підтримує невістка Юлія. А Леся піклується про інших своїх дітей, онука, дбає про ферму, організувала в селі волонтерський рух — відправляють продукти на фронт.
«Якби я була сама, то вже була б там, із ним, у ямі. Це дуже тяжка втрата. Але я йому пообіцяла, що не залишу Юлю і Микитку. Стараюся триматися заради них і молодших синів», — говорить жінка.
До народження Микити Пантелеймон не дожив 18 днів.
