З усіх ніг, де б я не була, лечу, долаючи відстань у десятки кілометрів, до тебе, моє Червоне Поле. Дуже часто, звертаючись до моїх вихованців, я, учитель, адресую їх увагу до пам’яті про рід, про історію села, до пам’яті, якою сильні люди, яка об’єднує всіх нас. Недаремно Борис Олійник наголошував: «Вір тільки в пам’ять. Зраджують пам’ять. А пам’ять — ніколи. Затям».
Люди сильні пам’яттю...
Торкаючись історії Бердянського краю, збираючи усні оповідання з уст мешканців Червоного Поля, була вражена тим, що ніщо не є таким вічним, як спогади людей, сивих, стареньких, до яких я завжди горнуся, як до найдорожчої скарбниці, спогади, які подібні до повноводої річки.
Вони, ці спогади, стали джерелом мого натхнення, моєї пошукової роботи.
Допомагали мені в цьому мої учні Чепурна Дар’я, Горай Роман, Кагадій Даша, Бондарєва Аліна, Щербань Маша, Башкіна Аліна...
Зустрічі з земляками надихнули на видання збірок усних оповідань з історії сіл Червоне Поле, Деревецького, Бердянського. Радію тому, що вони стали популярними, їх читають і юні, школярі, і люди старшого покоління.
Щоб не стали манкуртами юні, щоб несли пам’ять про рід свій, про берег свого дитинства і юності в серці.
Колисаю в серці спогади земляків про війну. Гіркі, бо дуже багато випробувань випало на їхню долю. Вони, спогади, не залишають мене ні на мить. Як вічні рани нашого народу, вони ятрять душі і ніколи не заживають. Мала рацію Ліна Костенко, яка писала: «Благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті».
Пропоную вашій увазі усні оповіді земляків, які увійшли до збірки «Історія села Червоне Поле в усних оповіданнях та переказах».
Тетяна Катрич, учитель
Як ми окопи рили під Запоріжжям
Коли війна почалася і німець почав гнати наші війська на схід, послали нас, червонопільців, окопи рити. А воно ж земля тверда, не для наших дівочих рук робота. Та ніхто не ухилявся від неї, рили, скідьки сил вистачало. А потім німець шалено посунув наших, не встигли ми повернутися додому. По кущах німчура стріляла, десант висадився, так нам непереливки не раз були.
Страшно було. Та наші таки розбили той десант, знищили, і ми повернулися в село. Та скоро під німцем були, прийшли прокляті в Червоне Поле.
Боялися люди їх. Хлопці ходили, запнуті в хустках, боялися. А ще юпки надівали. Так вони пасли худобу у степу. А як німці відступали, почали палити хати. І нашу спалили, свекруха полізла на горище за салом, а вони саме облили її чимсь смердючим, то свекруха згоріла живцем. Нюрочка, зовиця братова, згоріла теж.
Записано від Байгуш Мотрони Федорівни
Про поневіряння у війну
Батько мій був до війни комуністом, головою сільської ради. Разом із колгоспниками гнали худобу на схід, та по дорозі фашисти зупинили їх, відібрали худобу, а батька забрали з собою. Він потім у Бухенвальді загинув.
Коли німці захопиди село, почали забирати молодь у Німеччину. І мене тричі забирали, та я тікав з поїзда, на повному ходу. Не хотів плазувати перед німцями.
Потрапив у Крим, два місяці довбав камінь. Я ж військовополоненим був, кращої долі годі було шукати. Перед прихолом наших німці почали звіріти. Зігнали людей у сільський клуб. Хлопці відчували, що недобре щось чекає нас, вирішили тікати. Пощастило. Разом із двома хлопцями і якимсь чоловіком вистрибнув і я через вікно на вулицю. Аби подалі від смерті. А клуб був спалений.
А ми пішли до лісу. Потрапили до партизан. Влаштовували диверсії на дорогах, забирали документи у фашистів, які потрапляли до наших рук.
Записано від Шарого Івана Івановича
Як ми німця спіймали
Коли німці прийшли в село, часто в хату ходили в сірих шинелих. «Матка, – казали, яйка». Доводилось віддавати, бо жити хотілося, мати за нас, дітей, дуже боялася.
Та одного разу трапилася така історія чудернацька з німцем. Знову посунув до хати, довго стовбичив. Мати говорила, що яєць немає, кури не несуться, а він знову за своє: «Матка, яйця». А в нас у сінях погріб був, ляда там погано держалась, ми про це знали, то й обходили її. А німець і попався. Ляда полетіла вниз, і німець покотився в погріб. Не пам’ятаю, як він вибрався звідти, ірод такий, та більше до нас пр яйця не приходили.
Записано від Тоткала Андрія Івановича
Як німці людей лякали
Коли німці вривалися в село, ми з батьком їхали гарбою зі степу, де збирали кавуни. Горіли колгоспні скирти. То їх німці підпалили...
У нашому садку стояла німецька кухня. Були в нас свиня і кабан, то німці їх забрали собі.
Перед відступом вони були жорстокі. Хотіли зігнати всіх у свинарник і підпалити, щось їм заважало. Стріляли в повітря, лякали людей... Після того люди пішли в посадку, аж до Карла Маркса.
Мені тоді тринадцять було. Я була бойка. Побачила, що горить наша хата. Прибігла до неї із хлопцем, почали гасити вогонь. Та хата вже дуже обгоріла.
Стеля провалилась. Тож зразу після повернення в село було нам усім не дуже радісно, холодно. Та як полягаємо всі разом на печі, нам тепліше стає.
Потім людей посилали мостити дорогу од Новопетрівки до Бердянська. І підлітки працювали там, тож і я була з ними. Важко було, клали на дорогу булижник. І холодно, і голодно було. Не відпускали нікого, поки всю дорогу нагору не намостили. Це вже після війни було, у сорок шостому. Та головне, що вже мир був.
А пізніше трохи ходила до школи. Зошитів не було. Писали на газетах. І книжок теж не мали, тільки у вчителя вони були. А потім голод прийшов. Ми з учителькою ходили в поле, сусликів заливали в норах. Обдеремо шкуру, тут же на вогні їх пекли. Добре вони нас виручали від голоду. Що б ми робили, якби не суслики.
А весною лободу запарювали з картоплею, що в землі перезимувала. Рили землю, як кроти. Отаке було моє дитинство і юність... Гіркими...Та головне, що вижили.
Записано від Самериної Надії Максимівни
