Вчитель Миколаївської школи Бердянського району Сергій Кеда розповів про людину, яку практично ніхто не знає у Миколаївці, де той народився. А між тим, Олесь Семерня – відомий в Україні художник, один з найяскравіших представників українського наївного мистецтва, чию творчість мистецтвознавці ставлять на один рівень з Марією Приймаченко, Катериною Білокур, Анрі Руссо, Ніко Піросмані...
Приморка.City наводить розповідь вчителя, ілюструючи її світлинами деяких робіт митця.
Надихаючі миколаївські краєвиди
З Миколаївкою пов’язані життя і творчість відомого дитячого письменника, краєзнавця Олексія Яковича Огульчанського (найтяжчі, за його словами, роки свого життя, 1941-1943 рр., він провів у Миколаївці), Віктора Васильовича Ликова (свою трилогію «Море соленое» він писав у хатинці, що стояла над Бердою між Миколаївкою та Радивонівкою), братів-художників Гончаренків – Івана Матвійовича та Петра Матвійовича.
Разом з ученицею 10 класу Маргаритою Старостіною вирішив дослідити життя та творчість митця-земляка і створити у шкільній картинній галереї куточок Олеся Семерні. Маргарита взяла інтерв’ю у друзів художника, людей, які його добре знали і проживали поряд. Найбільше інформації вони отримали від колеги-художниці із Сокирян Валентини Ярової.
Портрет Олеся Семерні, автор: В. Ярова
Хто ж такий Олесь Семерня?
Олександр (Олесь) Федорович Семерня народився 2 серпня 1936 року в селі Миколаївка Бердянського району. Дитинство його пройшло на Маріупольщині. Мама – Марія Андріївна Касьян, батько – Федір Григорович Семерня. За те, що мама в часи німецької окупації працювала санітаркою у німецькому шпиталі, Олеся разом із матір’ю та молодшим братом було вислано в місто Джезказган Карагандинської області в Казахстані (поблизу Байконура). Звідти пішов і туди ж повернувся він після служби в Радянській Армії (1954 – 1956 рр). Митець неохоче ділився спогадами про той період свого життя. Після армії туга за Україною приводить Семерню у місто Вознесенськ Миколаївської області. Там він одружується й починає малювати. Каже, що був вражений красою і волею українських степів, і захотів передати їх красу на полотні.
«Неправильне» малювання
Олесь стає членом творчого об’єднання «Прибужжя», де в 1970 році відбувається його перша персональна виставка. Учителем й опорою у творчості для нього став мистецтвознавець з Миколаєва Валерій Васильович Малина. Настанови, підтримка чуйного жертовного фахівця-подвижника розвивали талант Олеся, зміцнювали його творчі позиції. Пригадує: коли анонсував перші твори, то всі сміялися, що це у тебе, мовляв, якісь розфарбовані виродки виходять. Але те не збивало на манівці, отих «виродків» продовжував малювати.
У 1977 Олесь отримав звання «Майстер народної творчості». Проте майже ніхто (зокрема й дружина – медик з вищою освітою) не сприймав його «неправильного» малювання. Не знайшовши підтримки і порозуміння, Олесь втік від цивілізації «в бур’яни», вів мандрівний спосіб життя, далі знайшов прихисток у селі Крива Пустош на Миколаївщині, а згодом покинув Україну, так як не мав ані власного житла, ані майстерні.
Та все ж південь зіграв величезну роль у становленні Олеся Семерні, як художника. Ті образи, що супроводжували його в дитинстві, очевидно засіялися в його душі, і згодом ожили в кольорових барвах його картин.
Нове ім’я в українському мистецтві
Рання творчість Семерні вирізняється дзвінким, чистим кольором і, сказати б, дитячою химерністю форм, а ще несподіваністю композиційних рішень, добрим наголосом дотепного народного гумору.
Наступний період життя і творчості можна назвати молдавським, оскільки митець живе і творить у місті Бєльці, що розташоване на півночі республіки та є його північною столицею. Тут народжується багато його картин, з яких – «Старе місто», «Тарутино», «Водоніс», «Вівтар». Проте митець не пориває зв’язків з Україною.
Перша виставка Семерні відбулася в Миколаєві на початку 1980-х років, яку організував місцевий мистецтвознавець Валерій Малина. Справжнє відкриття художника відбулося після виставки в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук (1982 р.) та в Спілці письменників України (1983 р.). Далі були виставки в бібліотеці Київського медичного інституту, в інституті напівпровідників України за активної підтримки голови Павла Загребельного (1983 р., 1986 р.), у галереї «Ор» (керівник М. Волга), в музеї народної архітектури та побуту УРСР (1988 р).
Широкого розголосу набула виставка в Київському Будинку профспілок в 1990 році. З неї почалося визнання художника, а далі – Івано-Франківськ, Тернопіль, Луцьк. І скрізь – захоплені відгуки. Так в українському мистецтві з’явилося нове ім’я – Олесь Семерня.
«Зачароване колесо життя»
У 1988 році талановитий режисер-оператор Леонід Анічкін створив унікальну стрічку про життя і творчість митця «Зачароване колесо життя».
Там непересічні діячі української культури сказали своє слово про творчість Олеся Семерні: Павло Загребельний, Юрій Покальчук, Іван Малкович, Оксана Забужко, Валерій Малина (першовідкривач таланту Семерні), Микола Щербак, Валентина Лисенко, Роксана Горбовець. Фільм супроводжує пісня Сергія Нікітіна на вірш Віталія Коротича «Прохання старого лірника».
Поступово творчість митця отримує все більше позитивних відгуків, його починають запрошувати на виставки, презентації. У 1992 році була проведена одна з найцікавіших колективних презентацій із назвою «Наші корені та джерела».
З галереєю «Грифон» Олесь Семерня розпочинає свою співпрацю, виставляючи там свої твори. Його картини, в основному, на гуцульську тематику. Чоловіків він зображує зі скрипками, з різдвяною зіркою, показує їх міцну дружбу. А ось жінок – некрасивими, тому що «випили з нього всю кров», говорить художник. Тому і зображені вони то на даху будинку, то на дереві, щоб не заважали малювати. Але незважаючи на всі жарти, роботи Олеся Семерні «теплі за відчуттям і глибокі за змістом» – так оцінювали мистецтвознавці «Грифону» його творчість.
Влітку 1996 року роботи Семерні брали участь у першому Міжнародному арт-фестивалі, що відбувався в столичному Українському домі. Серед 52 вітчизняних і закордонних галерей експозицію галереї «Грифон» з роботами Семерні визнали найкращою – нагородили Гран-прі. Тоді ж було отримане запрошення від Гарвардського університету на виставку до США. До Гарварду полетіли різнобарвні пташки, які народилися вже у незалежній Україні.
Починаючи з 1990-х років, художник співпрацює з видавництвами. У 1991 році для видавництва «Молодь» працює над журналом для молодшого шкільного віку «Соняшник». Але особливо тісною стала співпраця з видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Після знайомства з його керівником Іваном Малковичем ілюструє книги для його видавництва «Ой ти, коте Марку», «Свічка зі снігу».
Сокиряни – прихисток для вічного мандрівника
На початку третього тисячоліття Семерня знову повертається в Україну і купує собі хатинку в Сокирянах на Буковині. Ця розмальована й оздоблена руками художника хатинка стає щасливою гаванню для вічно неприкаяного митця.
Олесь знайомиться з художниками Сокирянщини, зокрема Валентиною Яровою. Багато і плідно працює – тут створюються роботи «Братерство», «Різдво», «День народження», «Ласкаво просимо», «Козацька пісня», «Дід молдован», «Жнива», «Материнська пісня» та ін. У 2007 році відбулася виставка в Чернівецькому обласному художньому музеї, під час якої була представлена 31 робота, написана в останні 20 років. У 2009 та 2011 роках – персональні виставки у Кишиневі.
Сокиряни стали для Олеся Федоровича рідним містом, і, як він зазначив на зустрічі з учнями місцевої художньої школи, місцем, в якому «закінчиться його життя».
Життя підготувало для Олеся Федоровича жахливий «подарунок» – у художника виявили онкологічне захворювання, із яким він мужньо боровся. Остання персональна виставка його творінь відбулася влітку 2011 року в київській галереї «Грифон».
…Помер Олесь Федорович 6 липня 2012 року. Над могилою вічною пам’яттю стоїть хрест, виконаний за його власним ескізом.
У пам’ять про Олеся Семерню 18 лютого 2016 року за рішенням Сокирнянської міської ради вулицю імені Миколи Карамзіна було перейменовано на вулицю Олеся Семерні. Після смерті художника потужна частина його картин (понад 70) стала предметом насолоди якнайширшого людського загалу. Роботи Олеся Семерні зберігаються у приватних колекціях 26 країн світу, в музеях.
