Директор Бердянського Центру дитяче-юнацької творчості Олег Балабан в інтерв'ю "Радіо Свобода" розповів про перші дні окупації Бердянська, події захоплення центру, в якому розміщувався гуманітарний центр, заснований міською владою, про полон у окупантів, виїзд на підконтрольну територію та мрії про мирний Бердянськ під українським прапором.
Олег Балабан під час роботи у гуманітарному центрі
Нас викрали 6 квітня, це було вже після подій в Бучі і всі ми знали, як там окупанти поводились з мирними людьми, тому у голові були різні думки. Ми нічого не бачили, бо в нас були шапки на обличчях, я розумів, де я був, бо я знаю місто, ми недалеко їхали, тобто, могли бути тільки у захопленому відділку поліції. Коли нас привезли вже туди і за нами закрилися ворота, і я почув: «Обличчям до стіни!», була якась доля секунди, коли я подумав: «Все, зараз черга автоматна і все…»
Після окупації місцева влада, виконком переїхали працювати до нашого Центру дитячо-юнацької творчості, на базі якого було створено Центр життєзабезпечення міста, такий собі гуманітарний осередок допомоги. 6 квітня нашу будівлю було захоплено військовими РФ та співробітниками ФСБ, які допитували біля п’яти годин всіх, хто працював у центрі, перевіряли телефони, документи, і після цього наш центр перестав існувати.
Гуманітарний центр у приміщенні центру дитячої та юнацької творчості Бердянська
Це був такий шматок України, її осередок, який їм треба було задушити, щоб його не було. Тому що люди приходили до нас, дуже багато людей, і одержували тут допомогу. Був великий попит у тому числі на гуманітарну допомогу, продуктові набори, дитяче харчування, засоби гігієни, іноді приходилось навіть ділити ту пачку памперсів на декілька сімей, дитяче харчування ложками міряли, щоб лишилось на день, тому що був великий дефіцит всього цього, гуманітарні вантажі не пропускали до міста.
Вони розуміли, що там знаходяться не останні люди в місті, співробітники виконкому, волонтери, серед яких вони шукали людей, які будуть з ними співпрацювати. Я так думаю, це моя особиста думка. У підсумку цього нальоту чотири людини разом зі мною потрапили у полон. Нас тримали у захопленому міському відділку поліції, в камерах ізолятора тимчасового утримання. Я бачив, як людей водять на допити, людей катують, дуже голосно чути наслідки… Я особисто бачив людину, в якої на шкірі була гематома на пів ноги, бачив людей, що зазнали фізичних тортур… Вони цікавились, як я ставлюся до спецоперації, чи маю я, або мої знайомі якесь відношення до «Азову», вони все шукають якихось міфічних «азовців», та питали, чи буду я співпрацювати. На всі питання я відповідав, що не хочу говорити на цю тему і не готовий до співпраці. Така ж сама розмова була вже перед тим, як мене відпустили, моя думка не змінилася, я ніколи не збирався з ними співпрацювати, я є греком за національністю, та українцем, як то кажуть, за походженням, тому для мене це питання ніколи не стояло.
Від чого вони нас «асвабадили» не зрозуміло? Від роботи нормальної? Від нормального життя? Наш центр підпадав під велике будівництво у цьому році, мільйон коштував тільки сам проект реконструкції, повністю, капітальний. Із закупівлею техніки, меблів, таке інше – 36 мільйонів. Нас мали реконструювати, капітально відремонтувати в цьому році…
В окупації не можна мати якусь власну думку, не можна дивитися інші новини, окрім тих, що вони демонструють. Вони захопили радіо, вони захопили телебачення, тобто люди слухають і дивляться тільки те, що їм дозволяє окупаційна влада. В принципі, народ повністю знаходиться у депресії, дуже багато містян жили саме з курортного сезону, хтось тримав міні-готелі, хтось продавав щось на ринку, тобто все було підв’язано до літа, яке давало змогу заробити якусь копійчину. Зараз бердянці повністю лишилися такого виду заробітку, можливо тільки місцеві зможуть купатися у морі, я не уявляю, хто може ризикнути поїхати на відпочинок в окуповане місто.
Психологічно найскладніше? Крім того дня, коли мене полонили, це мабуть, день, коли я виїжджав, тому що, розумів, що якщо ти виїжджаєш, то найближчим часом не буде вороття, дуже складно було лишати людей, лишати їх підтримки. Зараз немає зв’язку с багатьма співробітниками, родичами, друзями, знайомими, це важко перенести…
Після того як зробили нову трасу, шлях від Бердянська до Запоріжжя займав машиною дві-дві с половиною години, а зараз люди стоять кілька діб у черзі, тому що машини просто не пропускають, погоджених «зелених коридорів» не існує, і люди виїжджають на свій страх та ризик. Нам повезло, ми виїхали у п’ятницю о шостій ранку, о дванадцятій ми вже були на блокпосту під Василівкою і на другий день в суботу, о шостій вечора нас пропустили і ми дісталися Запоріжжя. Багато машин стоїть в колоні, найбільш вразило те, що не пропускають фури з овочами, роблячи таким чином продовольчу блокаду, якщо у нас огірки по 10 гривень, то тут у Запоріжжі – 65 гривень. Нам пощастило: перевіряли тільки паспортні данні у чоловіків, і на останньому блокпості перед «сірою» зоною ретельно перевіряли всі речі, всі сумки, чемодани, які були у нас.
Мрію, щоб ми всі зустрілися не в окупації, а в тому Бердянську, яким він був, під українським прапором! Мрію, щоб ми відсвяткували День Перемоги, День Незалежності та день народження міста Бердянськ, ми завжди готові до цього. Я вірю, що наше місто звільнять. Хай нам допоможуть Бог і ЗСУ!
