Приморка.city зібрала кілька вражень людей, які живуть безпосередньо у тимчасово окупованому Бердянську. Імена змінені.
В перші дні окупації у Бердянську
Неля, мати-одиначка
– Наша сім'я живе тільки за рахунок соцвиплат, які, дякувати Україні, приходять нам на карти, але величезна проблема перевести гроші в готівку. Все моє життя з приходом «асвабадителей» перетворилося на суцільний біг по колу. Я встаю ще затемно і біжу записуватись у чергу до банку, і цілий день бігаю з одного відділення до іншого, щоб отримати гроші, у кращому разі дають тисячу гривень в одному відділенні, одного разу мені видали тисячу гривень залізними монетами. А що робити? Краще так, ніж платити шалені відсотки за переведення в готівку. Ось нещодавно в російському супермаркеті «Мера», який на місці нашого АТБ, відкрили пункт переведення в готівку, рубль перевели в готівку під 10%, а гривню - під 15%.
Марина, аптекар
– Особливо шкода людей похилого віку. З медикаментами – жахлива ситуація. Люди купують начебто звичні ліки, але російського виробництва, і скаржаться, що вони їм не допомагають. Імпортні всі подорожчали на кілька порядків, але найстрашніше, те, що незабаром і ці дорогі закінчаться, через санкції залишаться тільки російські, ось тоді я подивлюся на цих любителів «русского мира», коли вони будуть «загинатися» від того, що не зможуть прийняти необхідні їм ліки.
Тетяна, реалізатор
- Ми, ніби, потрапили в якийсь страшний сон, або жахастик, щодня, щохвилини не знаєш, чого чекати і що може статися. Моєму синові ще немає і 17 років, але виглядає він дуже доросло - високий, накачаний, займається спортом постійно. Ми якось пішли разом у магазин, я скуплялася, а він чекав на мене на вулиці. Виходжу - і ледь не знепритомніла - стоїть мій син напівроздягнений, а російські потвори обступили його з усіх боків, з автоматами, в касках, в масках, шукали татуювання. Тепер прошу сина вдома сидіти, але надворі літо, дитина хоче надвір…
Олена, дрібний підприємець
– Багато хто зараз каже, що тим, хто в торгівлі, найпростіше, вони з роботою і ніколи без роботи не залишаться. Заплатив окупантам – і працюй собі. Але ніхто з нас не може бути ні в чому впевнений. Сьогодні заплатив, отримав ліцензію, начебто якось можна працювати. Адже ніхто не знає, що завтра буде. Кажуть, що вони (окупанти) ще щось готують. Зараз усі переважно за гривні працюють, але є інформація, що збираються змушувати відкривати рахунки в їхніх російських псевдобанках.
Ігор, безробітний
– До війни я працював на підприємстві мережевого бізнесу, наше головне виробництво та головний офіс у Дніпрі, як тільки почалася війна, філії в окупованих містах закрилися. Я лишився без роботи. Дружина працювала на півставки і теж без роботи лишилася. Ми маємо маленьку доньку. Усі запаси вже вичерпали. Весь наш дохід зараз – виплата із центру зайнятості, один місяць дали 2 тисячі з копійками, другий місяць – 4 тисячі.
Оля, медсестра
– Здавалося б, стільки людей виїхало із Бердянська, але потік хворих не зменшується. Лікарі кажуть, що напевно на нервовому ґрунті у людей загострилися всі хронічні захворювання. Медикам непросто ще й тому, що півтора місяці без зарплати, особливо важко, коли в сім'ї обидва медики. Але українська влада обіцяє вирішити проблему і обіцяє виплатити. Ми віримо Україні!
Олена, бабуся онука-інваліда
– Ми щоліта возили нашого хлопчика на море, на курорт, це дуже добре для його здоров'я. Тепер автобус №5/2, на якому ми їздили взагалі не ходить. Можна, звичайно, приїхати на міський пляж, або на Ліски, благо, пляжі зараз зовсім порожні, але нас лякає близькість порту, де щось постійно вибухає. Невідомо, що може хвилями до берега винести, он, як в Одесі, чоловік на пляжі підірвався, а потім росіяни скажуть, що у всьому ЗСУ винні. Та й думка про те, що там у затоці десь розкладаються трупи орків із «Саратова» теж не сприяє релаксові.
Вибухи в Бердянському порту стали майже звичним явищем
Світлана Єгорівна, пенсіонерка
– Мої діти та онуки виїхали, а я категорично відмовилася, здоров'я у мене ще відмінне, але мені вже далеко за 80, і я боюся померти далеко від Бердянська, хочу бути похованою вдома.Дуже рада, що мої рідні поїхали, так мені спокійніше, у мене два сини та двоє дорослих онуків. Тут дуже небезпечно, особливо для чоловіків. Щодня дізнаєшся новини, що забрали якусь людину і немає про неї жодних звісток. Страшно, як за Сталіна, коли «чорний ворон» відвозив людей. Ще впіймала себе на тому, що я навчилася вживати мати. Я за професією вчителька і ніколи їх не було в моєму лексиконі, але зараз щоразу, коли чую, як по окупаційному радіо звучить вигук «Бердянск наш!», у мене мимоволі такий добірний матюк виривається!
Олег, працівник IT-сфери
– Чесно кажучи, я був схильний до того, щоб евакуюватися, особливо зараз, після того, як Верещук попередила про те, що краще виїхати з окупованих територій, де знаходитись небезпечно і буде ще небезпечніше. Навіть почав шукати способи, знайшов кілька варіантів, є навіть волонтерські організації, які безкоштовно вивозять людей, щоправда, там є черга. Але найголовніше, мої бабуся і дідусь не хочуть їхати категорично. Кажуть, ви їдьте, а ми залишимося, хай буде як буде. Але дідусь майже не ходить, бабуся майже не бачить. Як їх залишиш? Ось ми й вирішили залишитись. Звичайно, є страх, але надія та віра у ЗСУ набагато сильніша!
Публікацію було створено за фінансової підтримки ЄС у партнерстві з DW Akademie. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю редакції та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
#mediafit
