Це історії трьох волонтерів - Миколи Могилевського, Едуарда Скорика та Марії Худеньової, які щодня ризикують собою, відвідуючи гарячі точки на Донецькому напрямку з гуманітарною місією
Від початку повномасштабного вторгнення ці люди зробили свій вибір – вони допомагають мешканцям Донецької області, які потерпають від російської агресії. Вони неодноразово були за крок від смерті, кожен другий виїзд у Бахмут чи Соледар не проходив без обстрілів, але завдяки їм врятовані десятки життів.
Микола Могилевський: «З Донеччини я евакуював приблизно 70 чоловік»
До війни Микола мав невеличкий бізнес у рідному Фастові Київської області. Коли його друзі та знайомі пішли до військкомату, він зрозумів, що не може сидіти, склавши руки. Спочатку возив гуманітарну допомогу у прифронтові міста Київської, Чернігівської, Харківської областей. Сьогодні волонтер під обстрілами займається евакуацією цивільного населення з Донецької області.
3-річний Микола тривалий час допомагав людям у населених пунктах, які постраждали внаслідок бойових дій. Першим містом на Донбасі, куди приїхав волонтер, став Слов’янськ. Він привіз туди гуманітарну допомогу, коли з ним на зв'язок вийшла знайома волонтерка. Вона розповіла, що військові, які вижили у Попасній Луганської області, втратили все у боях, і потребують каремати, спальні мішки і т.д. Микола придбав для них все необхідне.
На початку липня Микола став свідком обстрілу центрального ринку в Слов’янську. Внаслідок цього загинула сімейна пара, яка мешкала поруч.14-річна донька та 22-річний син дивом залишилися живими, але хлопця було поранено. Волонтер відвідав Даниїла у лікарні, куди той потрапив із чисельними осколковими пораненнями. Хлопець розповів, що мама підстригала їх з батьком на дворі. Коли прилетів снаряд, Даниїл зайшов до будинку, щоб помити голову. Він якраз стояв у дверях, коли пролунав вибух. Скло посікло його спину, але до сестри не дістало. Вона заховалася в будинку, подалі від вікон. Коли Даниїл визирнув на вулицю, то побачив зруйнований гараж та стіну будинку. Снаряд поцілив у двох метрах від батьків, вони загинули на очах дітей.
Центральний ринок у Слов'янську після російського обстрілу
Волонтер приїжджав у Бахмут, Святогірськ, Сіверськ, Соледар, Долину та Миколаївку. Через соцмережі одна жінка попросила евакуювати її бабусю. І з того часу Микола почав лазити завалами, заглядати у підвали, аби знайти людей, яких він міг би врятувати.
- З Донеччини я евакуював приблизно 70 чоловік, а також кілька домашніх тварин. Головна проблема в моїй роботі – багато людей відмовляються залишати свій будинок, і їхати у безпечне місце. Але інколи доводилося виїжджати під страшенними обстрілами. Тоді вони кидали все, за що так трималися раніше, – розповідає Микола.
За два тижні до окупації Лисичанська, Микола відвідав місто. Там він зустрів двох велосипедистів віком 12-13 років. Вони розповіли, що через постійні обстріли живуть зазвичай у коридорі або в підвалі. Але вони не бояться, більш того, мешканці Лисичанська вже призвичаїлися до такого життя.
- У Сіверську творилося пекло. Люди хоронили своїх близьких у городах та дворах, бо до кладовища дістатися було просто неможливо. А за містом ходили корови та свині, яких люди покинули, коли рятували власне життя, – згадує волонтер.
Евакуація з Сіверська
Також Микола розповів про село Бахмутське, яке знаходиться в Донецькій області і потерпає від постійних обстрілів. Туди не ризикує поїхати жоден волонтер, бо росіяни можуть легко помітити. Єдина можливість потрапити в село – заховати десь подалі авто, і перебіжками дістатися до людей. Так і зробив один із знайомих Миколи:
- Там – жах. Всі дахи розтрощені, багато будівель зруйновано, обірвані дроти, повалені стовпи, в дорогах – величезні лунки від снарядів. Подібного населеного пункту ще не бачив, лише порівнював з Попасною. Люди навіть не виходять з підвалів і нікому не відчиняють двері. Вони налякані.
Волонтер намагався вмовити їх відчинити двері, вийти з підвального приміщення, казав, що хоче допомогти. У відповідь – істеричні крики, що ніхто не відчинить. Люди там відмовляються від допомоги, лишень би не виходити із, здавалося б, безпечного укриття.
- За крок від смерті – це про Соледар. Ближче до загибелі я ще ніде не бував. Постійно потрапляв під обстріли. З десяти заходів, мабуть, тільки два проходили у відносній безпеці. Кілька разів коригували вогонь прямо по моїй автівці, – додав Микола.
Коли волонтеру вдавалося проїхати в місто, він залишав авто під деревами, аби його не помітили дрони росіян, а потім тихенько виводив цивільних звідти.
Едуард Скорик: «Не зможу залишатися осторонь»
30-річний Едуард Скорик родом з Бахмута – міста, яке залишається найгарячішою точкою на всій лінії фронту. Протягом восьми років хлопець працював професійним водієм вантажної спецтехніки в кар'єрах з видобутку глини. Але наразі Едуард евакуює людей з міст, за які ведуться запеклі бої.
Евакуація з Бахмута Фото: Luis Hill
Першими населеними пунктами, які відвідав волонтер, стали Сєвєродонецьк і Лисичанськ.
- Коли сталося повномасштабне вторгнення ворожих військ до нашої країни, я просто не міг залишатися осторонь нашої спільної проблеми і почав евакуювати людей із Сєвєродонецька та Лисичанська. Там я побачив, у яких умовах живуть люди і чого потребують. Тоді ми з матір'ю почали самостійно збирати продуктові набори, які я роздавав цивільним, що постраждали від війни. Коли кошти закінчилися, я вмовив матір і рідних евакуюватися з Бахмута, а сам почав шукати різні волонтерські та благодійні фонди.
Едуард приєднався до команди «Vostok SOS», з якою продовжує займатися евакуацією людей з гарячих точок, але вже із тактично-медичною підготовкою, необхідною амуніцією та транспортом.
Евакуація маломобільного чоловіка
За час волонтерської діяльності, хлопець проводив евакуацію населення також із Сіверська, Лимана, Соледара, Бахмута, Курдюмівки, Торецька, Нью-Йорка та інших прилеглих сіл.
- Оскільки перша поїздка на своєму транспорті була до Сєвєродонецька на початку березня, тоді було по-справжньому страшно. Але коли я побачив, як люди варили у дворі багатоповерхівок лише три яйця на 15 людей, і більше нічого, тоді я зрозумів, що не зможу залишатися осторонь. Більш того, я можу допомагати цим людям. Так все почалося.
Наприкінці літа Едуард з командою волонтерів евакуював людей з Нью-Йорку під обстрілами. Він згадує, що у приватному секторі рашисти зруйнували будинок настільки, що в середину можна було проходити не через вхідні двері, а крізь руїни, де раніше стояли стіни. Лише дивом там залишилися живі лежачий чоловік та маломобільна жінка.
- Якось ми з напарником потрапили під прицільний мінометний обстріл, коли їхали трасою між Бахмутом і Сіверськом. Пізніше з'ясувалося, що був прорив групи ворожих ДРГ, і ми просто опинилися не в той час і не в тому місці. Перша міна прилетіла прямо перед авто на ходу, десь на відстані 40-50 метрів. Ми різко зупинилися, зрозуміли відразу, що це прицільний був приліт, і на цьому не закінчиться. За кермом був я. За лічені секунди приймаємо рішення, що робити далі. Поїхали на максимальній швидкості, і наступні два приземлення з вибухом сталися знову перед авто. Якби ми різко не зупинилися, а продовжили рух, то прилетіло б прямо по нас. Крім нас тоді на дорозі нікого не було, тому й вирішили, що вогонь ведеться цілеспрямовано.
Зруйнований багатоповерховий будинок у Донецькій області
Едуард не веде рахунок врятованих життів, але за інформацією благодійної організації, з якою співпрацює волонтер, за весь час їхньої діяльності, вдалося евакуювати понад 30 тисяч цивільних. З них – понад 3 500 маломобільних людей. Евакуація населення з місць, де ведуться запеклі бої, продовжується і сьогодні.
- У нас добре налагоджений процес евакуації. Це доволі довгий ланцюжок. Є гарячі лінії, де приймають заявки від охочих евакуюватися. Ми вже отримуємо детальну та готову інформацію про тих, за ким їдемо, знаємо їхній фізичний та розумовий стан, куди їм потрібно взагалі потрапити. Або ж є багато тих, кому взагалі немає куди їхати, такими речами далі вже займаються наші колеги, – додав волонтер.
Марія Худеньова: «Я наважилася залишитись»
Марії лише 22 роки, але вона вже тривалий час займається волонтерською діяльністю. Дівчина із Слов’янська до війни працювала у сфері нерухомості, але останні 10 місяців вона їздить в населені пункти Донеччини, які потерпають від російської агресії. Паралельно волонтерка допомагає нашим захисникам на лінії фронту.
Марія у рідному Слов'янську
З війною Марія стикнулася ще у 2014 році, коли її рідне місто окупували озброєні формування самопроголошеної днр. Бої за місто тривали 2,5 місяці і, врешті-решт, Слов’янськ повернувся під контроль України.
Наступного року дівчина приєдналася до молодіжної платформи ініціатив «Теплиця», також вона відвідувала волонтерський табір «Будуємо країну разом». Бувши підлітком, вона вже брала участь у відбудові пошкоджених будинків після військових дій в Донецькій області. Тож, коли 24 лютого, почалося повномасштабне вторгнення, Марія навіть не замислювалася про евакуацію.
- Мене розбудили о шостій ранку і повідомили, що почалася війна. Сказали збирати речі, зараз виїжджати будемо, але я відмовилась. Я наважилася залишитись. Допомагала і цивільним, і військовим. Співпрацювала з багатьма благодійними організаціями. Намагалась отримати гуманітарну допомогу і передати місцевим волонтерам, – розповідає Марія. – Військовим на фронт ми передавали рації, каски, дрони, генератори, планшети, бронежилети, тепловізори – все, що знаходили.
Від початку повномасштабного вторгнення, Марія побувала в Краматорську, Святогірську, Лиманському районі, Дружківці, Костянтинівці та продовжувала підтримувати рідний Слов’янськ.
- В Святогірську я бувала тоді, коли туди вже ніхто з волонтерів не навідувався. Ще до його окупації. Лінія фронту вже тоді простягалася за півкілометра від міста. Знаходитися там було дуже небезпечно. Ти стоїш на височині, і звідти бачиш, як горить ліс від обстрілів. Я віддавала все, що привозила, та швидко сідала до свого «Жигуля», адже у будь-який момент могли поцілити в місто, – згадує волонтерка. – Коли я приїхала туди вже після деокупації, то побачила руїну. Вулицями зустрічалося безліч розтрощеної російської техніки. Люди виживали без світла та води – ніяких комунікацій. На території міста багато мін та розкиданих «пелюсток», які важко помітити. Ми збирали кошти на паливо та бензопили, аби там скоріше відновили електро та водопостачання.
Святогірськ після деокупації
Життя в прифронтовому Слов’янську проходить під постійною напругою та відчуттям страху, адже вибухи мешканці Донеччини чують регулярно і хтозна, куди поцілить наступний снаряд. Біля квартири Марії вже траплялися прильоти. На щастя, тоді дівчини не було вдома. Волонтерка поділилася, що наразі в Слов’янську ситуація більш менш стабілізувалася – є світло та вода, але обстріли не припиняються:
- Найстрашніше, що ракети можуть поцілити вночі, коли люди відпочивають. А потім ти просто звикаєш і розумієш, що від цього нікуди не подітися. Я ж ніяк не можу вплинути на це. Я просто виконую свою справу, як військові, медики та інші волонтери. Це наш вибір. Ми тут, поки ми потрібні людям, – каже Марія.
Квартира Марії після обстрілу Фото: Суспільне
