Уродженець Бердянська Євген в день повномасштабного вторгнення мав йти на спевбесіду для нової роботи. Сьогодні спеціаліст у міжнародному відділі Антимонопольного комітету керує ротою ударних безпілотників та готується взяти участь у визволенні рідного Бердянська. Його історію розповідають ВІКНА.
Командир роти ударних безпілотних авіаційних комплексів 47 бригади Євген на псевдо Штурман — здається просто невиправним оптимістом. Та він це заперечує. Говорить: просто вміє добре орієнтуватись у змінних обставинах.
А ще — тому що розуміє, що попереду його чекає звільнення рідного Бердянська, у якому він народився. Потім мамина Макіївка й татів Крим, де Євген в дитинстві проводив кожне літо у бабусі.
Від баскетбольного майданчика до ТрО — кілька годин
До повномасштабної війни Євген працював головним спеціалістом у міжнародному відділі Антимонопольного комітету. Тож основна робота полягала у веденні проектів та спілкуванні з іноземцями. Були думки перейти у бізнес-аналітику та навіть запланована співбесіда на 24 лютого.
У переддень повномасштабного вторгнення РФ на територію України Євген після роботи, як і завжди, вийшов зі своїм другом пограти у баскетбол. Така вже маленька традиція, адже вільний час з’являвся лише у пізню пору.
О першій годині гра закінчилась, а о четвертій почалась нова реальність. Друг розбудив Євгена зі словами, що почалась повномасштабна війна. Однак це не викликало особливого шоку — обидва політологи та розуміли, до чого все йде після визнання “ДНР” та “ЛНР”.
Незадовго до 24 лютого чоловіки навіть встигли записатись на курси на полігоні. Та коли окупанти розпочали свій наступ, довелось навчатись вже в інших умовах.
Батьки Євгена мусили тікати з рідного Бердянська, коли російські загарбники були ще на підступах до міста. Чоловік пояснює, що обоє мають проукраїнську позицію, мама навіть організовувала мітинги неодноразово, тому ризик був надто високим, і родина це розуміла.
Під час зустрічі озвучив своє рішення піти боронити рідну землю. Брат і батько відмовляли, але мама прийняла цей вибір. Жінка й зараз турбується. Та військовий запевняє, що сподівається — до всього можна звикнути.
Військовий шлях Євгена мав початись у Солом’янському військкоматі. Однак там чоловік отримав відмову. Йому пояснили, що його військової кафедри недостатньо — потрібен досвід.
Наступною була спроба у Солом’янській ТрО. Проте там теж без успіху — все вже було переповнено. У той визначальний для історії день на Євгена чекало лише повернення додому. Близько двох-трьох днів, коли починалась комендантська година, він не міг нічого робити — лише читав новини.
Та до того як життя міста зупиняло свій плин, Євген встигав займатись волонтерською діяльністю, до якої долучався ще за шкільних років, коли допомагав з проектами для дитячих будинків.
Однак повномасштабна війна вимагала іншого напряму в благодійності. Тому чоловік сконтактувався з благодійним фондом, який допомагає військовому госпіталю, та дізнався, що потрібно. Одразу взяв всі свої збережені гроші та поїхав по аптеках.
Не міг сидіти в штабі, тому почав літати
Долучитись до оборонців Євгену все ж таки згодом вдалось і він став начальником групи планування в 102 батальйоні. Там і отримав своє псевдо Штурман від начальника розвідки.
Штурман — тому що завжди приходив в окопи або на зборах з командирами, показував їм на карті, де вони повинні стати та де повинні копати, що мають робити.
Сам теж не цурався тяжкої роботи та копав окопи, щоб займатись розвідкою. Коли був на Запорізькому напрямку, то ніяк не покидала думка, що його дім за 100 кілометрів.
На питання, як йому вдається планувати, коли світ настільки нестабільний, говорить, що у ЗСУ набагато простіше в цьому плані.
— У тебе є кількість людей та озброєння. І ти з цим працюєш. Усі наявні ресурси, що в тебе є, ти просто використовуєш і розставляєш їх. Плануєш так, щоб це було максимально ефективно. Я думаю, що це легше.
Тож почав думати, як це робити ефективно. Відповіддю стали безпілотні авіаційні комплекси — це новітнє озброєння дає можливість підібратись ближче до ворога, аби завдати йому якомога більших збитків.
Та водночас це можна робити у відносній безпеці, адже за умови правильного планування можна не зазнавати втрат. Хоча ворог і ставить собі як БпЛА, так і тих, хто ними керує, у пріоритет на знищення.
— Усвідомлював, що я вже в якомусь плані навіть на своїй посаді начальника групи планування все зробив і статичною залишається лінія фронту. Тому з’явився вільний час, щоб працювати на нулі та опановувати новий для себе фах, а саме — зовнішній пілот безпілотного авіаційного комплексу.
Пройшов навчання від школи Боривітер у Києві. А потім відкрив збір на Мавік-3 і почав займатись коригуванням артилерії, скидами. Приїздили різні підрозділи спеціального призначення ЗСУ та інші військові формування.
— Оскільки в нас з побратимом були підготовлені позиції, то ми чудово працювали з такими підрозділами, які розкривали нам нові можливості ураження ворога.
Так підвищував свій професійний рівень, а потім з’явилась можливість піти на співбесіду у 47 бригаду. Після неї Євген не одразу отримав посаду командира роти.
Спочатку через розуміння, що він добре може впоратись з документами та плануванням, чоловіка поставили старшим оперативним черговим відділу бойового планування.
— 47 бригаду я обрав, мабуть, через цінності взаємоповаги та взаємодопомоги. Незалежно від звання ти завжди отримаєш пораду або допомогу.
Коли лише з’явилась можливість та анонс від Генштабу про створення роти ударних безпілотних авіаційних комплексів, Євген одразу запропонував командуванню свою кандидатуру, щоб створити такий підрозділ. Після цього отримав підтвердження і пройшов підвищення кваліфікації у Житомирському військовому інституті на посаду ротного.
Раніше йому складно було подумати навіть, що стане колись військовим. Хоча й з 2015 року з родиною допомагав ЗСУ. А тепер Євген не лише у війську, але й займається технологіями, які стали одними з тих, що змінили хід війни.
— Мені подобається, що безпілотні авіаційні комплекси — це gamechanger (з англійської “річ, яка змінює хід гри”, — ред.) в цій війні, які відкрили дуже багато можливостей як для артилерії, так і піхоти й танків.
Євген додає, що ця зброя дуже важлива, адже допомагає безпечно уражати ворога з максимальною ефективністю.
Сам чоловік впевнений, що на своїй посаді повинен не лише бути вправним пілотом, але й застосовувати навички планування: починаючи від того, як керувати дроном, закінчуючи розумінням, які є види вибухівки чи як правильно викопати окоп.
Трохи менше подобається у війську Євгену бюрократичний апарат. Адже впевнений, що може зробити більше не за папірцями та ноутбуком, а у роботі зі своїм особовим складом.
Тому часом його рятує прямолінійність. Принаймні, він у цьому впевнений, адже спокійно може знайти номер потрібного командира, щоб отримати все необхідне для свого особового складу.
— Я пояснюю, чому мені треба отримувати озброєння швидше або які у мене є проблемні питання. Тобто напряму комунікую з командуванням, а не через декілька осіб, тому що це дає більшу ефективність для мого особового складу.
На війні не лише змінив концепцію свого життя, де не зрозуміло, яким буде твоє майбутнє, але й навчився ще більше цінувати свою роботу.
— Чим більше ти робиш, чим ефективніше та швидше з’являється результат, тоді ти отримуєш це задоволення емоційне і спокій в душі.
Тому прагне після перемоги України спочатку трохи побути наодинці, а потім, можливо, з друзями поїхати у Крим.
А ще військовий має надію, що зможе після перемоги навідати загиблих побратимів, а також висловити їхнім родичам подяку за справжніх воїнів, які неодноразово рятували життя іншим.
Зараз, звісно, не найкращий етап у житті кожного. Однак і не найгірший, впевнений Євген. Адже він прийняв цю війну як факт та почав пошуки того, як бути у ній корисним. Тож на страхи та переживання не лишається місця, навіть коли потрапляє під обстріл. Говорить, просто робить, що може — лежить. На цих словах він починає сміятись.
— Колись кожен військовослужбовець просто сказав собі: “Я помру. А коли це станеться? На цій війні або в моєму ліжку, коли мені буде 80? Це станеться”. Та сам факт того, що ти причетний до більшого, до цієї частини в історії світу, до звільнення рідної землі, надихає.
Іншим українцям військовий теж радить думати спершу про те, чи можливо якось вплинути на ситуацію, та правильно аналізувати свої ресурси. А ще — робити те, що до душі. Знайти свою справу та йти до неї.
Зізнається, що якби навіть не вдалось потрапити до Збройних сил України, то продовжив би займатись волонтерством.
Чи останнє це протистояння з нашим одвічним ворогом — Євген не впевнений. У своїх роздумах він опирається на історичний шлях Росії як імперії окупантів.
Тож схиляється до того, що навіть після виходу на кордони 1991 року необхідно буде акумулювати ресурси та навчатись, а також — боротись з корупційною складовою системи. Адже не впевнений, що загарбники зможуть змиритись з відчуттям приниження.
Читайте також: Бердянському прикордоннику звістка про звільнення з полону прийшла на день народження
