Як живе Софіївська громада, Бердянського району живе в умовах окупації та вигнання розповів голова сільської військової адміністрації Станислав Захаревич
Станіслав Захаревич керує Софіївською громадою з листопада 2021 року. Після повномасштабного вторгнення та окупації відмовився співпрацювати з росіянами і через це місяць провів у полоні в у бердянській колонії. Окупанти пропонували йому очолити Приморськ і навіть малювали захоплюючі перспективи посади голови “Таврійського федерального округу”. Зараз він призначений начальником Сільської військової адміністрації та керує громадою в евакуації у Запоріжжі. Журналістам Приморка.city Станіслав Захаревич розповів про тиск від окупантів, життя громади тепер і плани на деокупацію.
– Ви особисто вірили, що буде війна?
– Я як історик за освітою, розумів що до того йде. Навіть казав своїй мамі, що треба підготувати укриття, запас продуктів, ліків, бензину. Також готувалась і сільська рада до можливих бойових дій. Особливо стало не по собі, коли світові держави почали евакуювати свої посольства. Але ж завжди хочеться вірити в краще. Тому коли мене о шостій ранку розбудила дзвінком директор нашої школи, яка була в сльозах та питала, чи правда, що почалася війна, я на автоматі відповів “Яка війна, все в порядку”. А вже коли відкрив новини на телефоні, все стало ясно. Швидко довелося приймати рішення по-перше оголошувати, що діти не йдуть до шкіл та садочків. Бо розпоряджень ніяких від обласної влади тоді не було. Ми продовжили працювати, проводили наради, готували матеріально-технічний резерв. Попросив фермерів розрахуватися з людьми за паї. Далі коли вже 26 лютого громада була окупована працювали виходячи з потреб, приймали біженців з Маріуполя. А 25 квітня до мене прийшли.
– Не робили спроб виїхати раніше?
– Колеги з інших міст області попереджали, що рано чи пізно до мене прийдуть, але я вирішив залишитися з людьми. Тоді вже затримували міських голів Мелітополя і Приморська, їх доволі швидко відпустили. Я сподівався, що і зі мною буде так само. Але я провів у полоні 34 дні.
Приходили по мене поліцейські-зрадники Могильов та Штенгелов. До карцеру ж мене кинули представник терористичної ДНР Андрій Горбунов та зрадник з Бердянська Чехлатий. Спочатку пропонували посаду мера Приморська, з перспективою очолити Таврійський федеральний округ. І, мовляв, вони бачать, що я живу бідно, а тому чесний.
Я, звісно, відмовлявся, казав що в мене є моя громада – 11 сіл, і ані Приморськ, ані інше місто чи структуру очолювати не збираюсь. Через це вони нервували, лаялися. Казали, що далі зі мною розмовлятимуть представники ФСБ.
Люди знали, що по мене прийшли, і почали збиратися біля будинку. Зібралося близько 20 людей. “Поліцейські” сказали, що я поїду з ними, і жінки почали блокувати поліцейську машину. Чоловіки казали, що перекриють технікою дорогу і не дадуть мене вивезти. Але ДНР-івець пригрозив, що зараз сюди прийдуть російські війська і тоді постраждає все село. Я попросив людей розійтися.
Колона російської техніки на території громади 26 лютого, 22 року
Далі Станислава Захаревича відвезли до відділку поліції у Приморську, а звідти - із пакетом на голові до бердянської колонії №77. Там були важкі допити - не били але тиснули психологічно, замахувалися кувалдою, обіцяли переламати ноги. Найважче було у карцері, де у спекотну травневу погоду працювали радіатори і вікно було майже повністю закритим. Станіслав потрапив і в камеру тортур - там на полицях лежали ножі, електроприлади, по закутках - калюжі загуслої крові. Допит там проводили працівники ДНР та ФСБ. Найстрашнішим було чути крики людей, яких жорстоко катують. Серед в’язнів були військові, місцеві підприємці, жінки, підліткиів і літні люди. Станіслава Захаревича відпустили через 34 дні після зміни окупаційного керівництва колонії.
– Мені поставили умови: я не звільняюся, поки вони не знайдуть на моє місце свою людину, нікуди не їду і нічого поганого не розповідаю про росію. Я заперечив, що можу працювати лише за українським законодавством і ніяк інакше. На це вони махнули рукою і сказали, що потім я піду працювати вчителем у школу.
Станіслав Захаревич до та після полону
– Як вдалося виїхати?
У той час окупанти вже готуватися до дня росії і я розумів, що до цього часу треба виїхати. На мене після виходу з полону почали «полювати» вде бойовики ЛНР. Виїжджаючи, у мене була легенда, що я сільський вчитель і везу маму на лікування. Так і виїхали. Через кілька днів до мене додому знову прийшли.
– А що зараз з тими зрадниками-поліцейськими, які вас затримували та схиляли до співпраці з ворогом?
– Вони майже всі так само працюють окупантів. Хоча декого з них закривали у в'язниці, але випустили. Майже всім їм оголосили підозру, я нещодавно давав покази по останньому з них.
– Громаду хтось зі зрадників зрештою очолив?
– Спочатку окупанти утворили громаду на території моєї громади. Прозвали це Зеленовською ОТО з центром у селі Каларовка (назва села Софіївка до перейменування, - прим. ред.). Через два місіця – уже Каларовську ОТО. Спочатку головою Зеленовської ОТО трохи більше місяці був пенсіонер із Зеленівки. А вже Каларівське ОТО очолював Шмолов Олександр Сергійович з Бердянська. Зараз він у Бердянську очолює якесь орко-коммунальне підприємство. Я намагався дізнатися в бердянців, хто він такий. Кажуть, що якийсь таксист.
В кінці березня 2023 року вони “провели реорганізацію” - повернулися до до старого адміністративно-територіального устрою, тобто до Приморського району. А псевдоголів по селам тепер називають “помощниками глави Приморськой ОТО”.
– Хто там керує зараз?
– Я пишаюся, що на території громади серед гауляйтерів місцевих майже немає. Більшість з Бердянська, Преслава, чи Борисівкі, з Андріївської громади. Тільки один гауляйтер дійсно місцевий. І там взагалі важка історія. Його син, що у минулому служив у Збройних силах України, у перші місяці війни активно виступав проти руського міра і навіть намагався організувати спротив. Потім батько став гауляйтером, а син, колись великий патріот, став великим прихильником руського міра. Я навіть не знаю, як це культурно назвати.
– А як громада готувалася? Створювали тероборону?
– Звісно ми готувалася, готували укриття. Готували паливо для об'єктів критичної транспорту, навіть за кілька днів до війни. В перший день, коли війна розпочалась, мене цікавили резерви пального. В першу чергу я вважав, що необхідно забезпечити пальним станції швидкої допомоги. Стосовно питання оборони, було підготовлено та частково здійснено ряд заходів, деталі яких я зараз поки не можу розкрити повністю з міркувань безпеки. Можу повідомити, що багато жителів нашої громади стали до лав Сил оброни України з перших днів війни. А 24 лютого нам повідомили, що військові повністю евакуюються та прямують до місць подальшого несення служби.
Ввечері я був біля села Зеленівка, яке розташоване на трасі. Бачив українську військову техніку, машини наших військових і не лише, які виїжджали на Запоріжжя. Зараз я розумію, що в них був наказ, але напевно, за всю війну це був найстрашній момент. Тому що я зрозумів, що десь в районі Приазов'я наближається величезна колона російської бронетехніки і що шансу на оборону в нас немає.
Однієї ночі, близько першої години, до мене прийшла група чоловіків, які мали бойовий досвід та бажання вступити до лав Збройних сил України: “Володимирович, що будемо робити”. Це люди з бойовим досвідом. Я їм порадив якнайскоріше виїжджати. Адже якщо якщо вони залишаться в окупації беззбройними, то можуть постраждати самі та наражатимуть на небезпеку своїх рідних. І тієї ж ночі ряд хлопців зібралися і виїхали.Тоді вже йшли важкі бої під Пологами. В Запоріжжі якраз почали формувати нову структурну одиницю Збройних сил України. Іїх туди взяли. Ті хлопці зараз захищають державу. Потім інші люди з бойовим досвідом теж поступово виїжджали. Їхні рідні також виїхали. Дехто намагався почекати, але дедалі облави стали все більш жорсткими. Але в цілому саме так і сталося як ми думали. Навіть з нашими хлопцями, які зараз воюють, нещодавно про це згадували.
– Скільки мешканців громади зараз в ЗСУ?
– Зараз з території маленькою Софіївської громади більше 70 хлопців захищають Україну. І п'ятеро зараз в полоні, одного хлопця звільнили з полону. Один загинув, захищаючи нашу державу. Двоє вважаються зниклими безвісти.
– А яка ситуація щодо тиску на цивільних?
– Зараз на території залишилося близько 3400 жителів з 5000. 50 пройшли через російську “яму”. Одного хлопця жорстоко закатували. Четверо цивільних досі в полоні за фальшивими обвинуваченнями. А людей, яких просто побили – сотні. І я не виключаю, що, мені не все відомо.
І зараз не рятують навіть російські паспорти. Нещодавно були дуже жорстокі облави в кількох селах. Облави були нічними. Виламували двері, вривалися в будинки, клали людей обличчям підлогу і били. У багатьох чомусь питали, коли вони в останній раз бачили мене. Можливо вони думають, що я повернувся на територію громади для диверсійної роботи?! Попали під цю облаву навіть колаборанти. І їм потім просто говорили “помилилися”.
В селі Єлісеївка мешканці встановили державний прапор на будівлі захопленої сільради
Може, зі мною хтось не погодиться, але я вважаю, що в містах переживати окупацію легше. Адже навіть якщо там виїхали люди, але залишилося 40 тисяч, то це відносно багато. І заховатись у такій кількості людей простіше. А в селі всі про всіх все знають. В селі, де проживає 300-500 людей, достатньо одного колаборанта, який покаже, хто, де, чим займається. А ще частіше такі особи просто мають особисті мотиви та, виходячи зі своєї хворобливої фантазії, зводять наклеп на ні в чому не винних людей.
Ворожий літак над територією Софієвської громади
Станіслав Захаревич розповідає, що на якісь посади окупантам дуже складно знайти кадри. А від тих людей, які пішли працювати, іноді в шоці самі окупанти.
– Одна жінка яка до того ніде не працювала стала вчителькою початкових класів. Нещодавно виявилось, що вона била дітей. І не лише била, а приготувала дитину скотчем до стільця, швиряла, штовхала об меблі і так далі. На неї стали скаржитися до комендатури, до поліції. Окупаційній поліції довелося відкривати кримінальну справу. І
нша очолила садочок в одному з сіл сусідньої громади. Окупанти звинуватили її у розкраданні майна та підробці документів. Також зараз кількох гауляйтерів окупанти небезпідставно «відпрацьовують» на предмет розкрадання майна у захоплених школах, садочках, будинках культури та інших закладах. Ось таких людей окупанти беруть на роботу.
– Яка ситуація з медичною допомогою?
– На території громади залишився один сімейний лікар. Допомога від спеціалістів, яку можна отримати в Приморську чи в Бердянську теж дуже некваліфікована. Більшість спеціалістів виїхали. Ті,що лишились, почасти не можуть навіть поставити вірний діагноз. За зимку трьом людям з території громади діагностували лейкемію. Тобто як так? На маленьку громаду три діагнози лейкемія. Це ж ненормально. В результаті виявили, що частина діагнозів хибні. На щастя, люди, в яких цього захворювання не було, розібралися і лікувалися правильно.
Нещодавно в одному з селищ помер молодий чоловік, йому не було 40 років. Прибирав у фермера в сараї. Напевно, там були якісь хімікати. Вдома йому стало погано. Викликали “швидку”. Тоді ще приймали навіть з українськими паспортами. Його відвезли до Приморська, там щось вкололи, сказали, що все добре і відправили додому. Він помер.
В одному із сусідніх з нашою громадою населених пунктів помер хлопець 17 неповнолітній хлопець, - у Києві його б врятували. Коли рідні просять направити на лікування чи на Ростов чи ще кудись - відмовляють. Кажуть, що в них немає таких функцій. Можуть взагалі відмовити у лікуванні, або сказати, якщо у вас немає паспорта СНІЛСа, ми вас лікувати не будемо..
– Чи змушують людей отримувати перепустки, є можливість вільно пересуватися по району?
– У нас було добре автобусне сполучення. У 2021 році ми запустили маршрут з території громади до Приморська через села громади. Люди могли дістатися до пенсійного фонду, лікарні, центру зайнятості. Маршрутки ходили кожні 30 хвилин на Бердянськ з Запоріжжя. Працювали дві залізничні станції - Нельгівка та Єлизаветівка. Потяги курсували до Бердянська, Запоріжжя, Києва і так далі. Тепер ходить один-єдиний автобус у Бердянськ.
У селах практично кожного змусили отримувати перепустки, без яких не випускають до міста. Та і з нею дістатися наприклад до Бердянська це ціла проблема. Через постійні перевірки та блокпости великі затори утворюються на Азовському кільці. Люди по півтори години чекають, щоб в’їхати в Бердянськ і так само назад.
– Ви були на деокупованій Херсонщині. Що там побачили, що вразило і якою чекаєте побачити свою громаду після звільнення?
Під час поїздки до деокупованої Херснощини
– Я був дуже вмотивований, щоб поїхати та подивитися на свої очі, що відбувалося на Херсонщині. З побаченого щось вразило, дещо розчарувало, щось порадувало. Але я зробив висновок, що в нас буде набагато гірше. Херсонщина була окупована з кінця лютого по початку листопада. А ми окуповані вже майже півтора року. На Херсонщині майже не було сільгосп-підприємців колаборантів. Вони не встигли навіть зареєструватися за російськими законами. Там не відкрили російських шкіл. Принаймні в тих громадах, де ми були. Тобто рівень колаборації був набагато нижчий. Чим ближче фронт, тим рівень колаборації менший. Чим глибший тил окупації, то рівень колаборації може бути більший.
Звісно, вразив масштаб руйнування. Є окремі села, які практично знищені. Ми побачили село, в якому було 940 будинків. Вціліло 17. І дуже багато таких сіл. Абсолютна більшість сільгоспземель заміновані. Зараз йде розмінування, держава допомагає, допомагають міжнародні організації, але цього все одно недостатньо. Це буде головна проблема.
З позитиву – ми побачили надзвичайно велику підтримку від міжнародних організацій. Допомога реально колоссальна. Багато будматеріалів, вже відновлювалися амбулаторії і інші заклади. Багато добровольців і волонтерів.
Але я чудово розумію: коли відбудеться деокупація Запорізької області, буде звільнена Василівка, Пологи, Токмак, Мелітополь, Бердянськ, Приморськ, зможуть вільно дихати Гуляйполе й Оріхів - то спершу волонтери і міжнародні організації скоріше за все поїдуть туди. Буде трошки не до моєї громади. Можливо, щось перепаде, але я розумію, що перша допомога піде туди, де більше жителів. Але ми готуємось уже сьогодні.
– А як громаді уживатися з колаборантами?
– Для мене зараз пріоритет №1 – збір доказів по колаборантам. Силовики працюють багато, але їх на все не вистачає. І я хочу їм допомогти ще до деокупації громади.
Зараз я створив своєрідну базу доказів по колаборантам - фотографії, скриншоти, коментарі, відео, документи підписані. Дещо здають самі колаборанти.
Люди допомагають у зборі цього всього. Але завжди прошу їхні повідомлення про колаборантів підкріплювати доказами. Щоб уникнути голослівних звинувачень або зведення рахунків. Насправді, за законом процедура доведення вини доволі непроста. Мають бути фото-докази, документи, відео, де він сам говорить, що займає посаду, і купа-купа свідків. У нашому списку зараз близько 200 осіб, які, зі слів місцевих жителів, колаборують (при фактичній кількості населеня до війни у майже 5000 осіб) Різні матеріали у нас є десь на сотню з них. По іншим треба шукати нові докази. І треба перевірити всі їхні структури і служби.
Для самих колаборантів буде краще, якщо вони перед деокупацією або виїдуть одразу, або їх зразу забере СБУ. Бо люди, які від постраждали, налаштовані дуже серйозно.
А як не бути так налаштованим, коли до тебе приходить твій сусід з трема орками, починає тебе принижувати і тебе б'ють при дітях, а дітям наставляють автомат і говорять, що щас і вас розстріляємо, і нічого не можеш зробити, не можеш захистити свою родину? Або коли до людей, які виїхали, щоб врятувати своє життя на наступний день хтось приводить орків, які просто разносять усю хату, грабують і живуть там? Люди, які пройшли через російські катівні, через масові побиття - як вони потім мають почуватися?
Тобто будуть випадки самосуду. Тому ми маємо максимально проробити цю роботу зараз, щоб потім всі питання були вирішені в законному правовому полі, але колаборанти не залишились не покараними. Це питання надзвичайно принципове. Я не виключаю, що у нас може бути так, як на Херсонщині, що там приходить жінка, або мати, або дитина і просить: «Не давай покази на мого папу (або чоловіка), пожалій нас. В нас двоє дітей неповнолітніх, мама хвора, не губити людині долю» і так далі. І, як говорили нам на Херсонщини, іноді люди відмовлялись після такого давати свідчення. Їм ставало шкода, коли родичі просили. А було таке що і погрожували. Так не має бути.
– Що б ви хотіли зробити після перемоги?
– Після повної перемоги? Тобто не деокупація, а повної перемоги України? Складно сказати, але, напевне, нарешті хотілося б одружитися.
А після деокупації, моє найбільше бажання – це побачити живими і здоровими тих людей, які залишилися вірними, не зрадили ні собі, ні державі. Один з моїх найбільших страхів — це те, що деяких людей ми можемо більше не побачити.
Навіть зараз бойових дій там немає, але люди вмирають через наслідки окупації. Іноді приходить звістка, що там хтось помер. А ця людина була хороша, я її знав з дитинства, але більше я її не побачу і навіть на похорон не зможу прийти.
Люди телефонують з окупації і скаржаться, що дуже часто там нікому навіть на похоронах виступити. У нас в селах завжди була традиція: коли хтось помирає, то обов'язково виступав представник влади або громадськості. Обов'язково про людину мають сказати хороше слово. А зараз в окупації для людей це дуже чутливо.
Найстрашніше буде те, що ми можемо деяких людей не побачити. Тому хочу побачити всіх.
– Мешканці громади, які виїхали, підтримують зв’язок між собою?
– Тим, хто в Запоріжжі, звісно, набагато простіше об'єднатися. Ми проводимо заходи для дітей і зустрічі для дорослих. Навіть на видачі гуманітарної допомоги люди спілкуються. Стараємось, щоб спілкувалися наші діти. Зараз діти з громади, які проживають в Запоріжжі, в Дніпрі, Дніпропетровській, Львівській, Івано-Франківській областях їдуть відпочивати в Яремче.
Захід для дітей в інормаційному центрі громади
Ми відкрили хаб, де проводимо заняття для дітей і підлітків, вони знайомляться і спілкуються. Багато хто й з дорослих знаходить нові знайомства: Радолівка знайомиться з Зеленівкою, Нельгівка з Єлизаветівкою. Вони раніше не були знайомі, а зараз почали в тих місцях, куди виїхали, проводити спільний час.
Підтримуємо з людьми зв’язок через телеграм-канал Військової адміністрації та окремий телеграм-канал для ВПО. Є чат, де люди можуть задати питання, поспілкуватися. З багатьма спілкуємось особисто. Навіть з переселенцями, які вже виїхали з Запоріжжя. Намагаюсь допомогти вирішити їхні проблеми в різних регіонах України, дати пораду. Найчастіше звертаються з якихось юридичних питань. І я підтримую постійний контакт з окупованої територією. Надзвичайно важливо це робити, щоб люди не відчували себе покинутим. Часто наші військові, які прибувають до Запоріжжя у відпустку або у справах, заходять до нас в офіс, привітатися, поговорити.
Тобто у нас склалася своя діаспора Софіївської громади у різних куточках України.
Пікнік для дітей-переселенців з громади, які проживають у Запоріжжі
Ще, до речі, дуже великим страхом є те, що багато переселенців не повернуться. З одного боку, я пишаюся тим, що дуже багато наших переселенців, особливо в Запоріжжі, знайшли роботу, друзів, колег. А з іншого, розумію, що значна частина родин з дітьми, віком 30-40 років, тобто активні люди, можуть не повернутися.
Навіть люди, які були прив'язані до свого дому, до села, і дуже болісно переживали відїзд, зараз знайшли себе в іншому місці. Знайшли роботу, у дітей є гарні можливості для навчання, кажуть, “ми напевне вже не повернемось”. А після деокупації треба, щоб були люди, на яких я можу спертися. Один в полі не воїн, потрібна підтримка, потрібна команда.
Зараз в Запоріжжі у нас є команда. Коли треба щось привезти, розвантажити, виручити кудись поїхати, люди завжди відгукуються.
Я сподівався, що коли ми повернемося на звільнену територію, там будуть люди, на яких я зможу спертися. І мені будуть допомагати і переселенці, які будуть повертатися.
– А план роботи після деокупації вже готуєте?
– Перший раз ми його зробили в вересні минулого року, потім оновили у січні цього року. А потім я його умовно перекреслив після поїздки на Харсонщину. Ми змінили пріоритетиНаш план відбудови та відновлення громади ми передали обласній військовій адміністрації. Звісно, я розумію, що план не досконалий, бо там ми вказуємо вихідні можливості громади, що було станом на 24 лютого. Цей план будуть коригувати.
Тому що зараз, наприклад, на території громади руйнувань немає, але це не гарантія, що їх не буде. В нас є перелік потреб, того що нам необхідно для нормального функціонування. Наприклад, комунальна техніка. Ми розуміємо: те, що там було - буде (і значною мірою вже) розкрадене окупантами і колаборантами. Тому ми такі потреби теж сформували, для залучення майбутніх коштів в тому числі і через міжнародні організації.
Але зараз партнери, які суттєво можуть надати допомогу, майже не працюють з тимчасово окупованими територіями. Працюють або з територіями, які знаходяться у прифронтовій зоні, нещодавно деокуповані.
Той резерв, який ми зараз можемо накопичити – генератори, старлінк, медичні препарати, засоби для знезараження води - все це ми готуємо. Робимо максимально із залученням спонсорської допомоги, щоб зекономити кошти громади.
Видача гуманітарної допомоги у інформаційному центрі Софіївської громади у Запоріжжі
Також створили комісії, які будуть функціонувати по прибуттю на територію. Це комісія по фіксації пошкоджень нерухомого майна, комісія з компенсації завданих збитків, інвентаризації і тому подібне. Це та бюрократична складова, яку зараз ми намагаємося витягнути, бо коли ми повернемось в громаду, у нас не буде часу сидіти і фантазувати. Ми повинні одразу почати роботу. Ми вже знаємо, хто поїде одразу після деокупації на територію громади, хто виконуватиме які функції.
Знову ж таки, ми не знаємо яка ситуація буде на місці. Але моя позиція така, що ми маємо бути готові до найгіршого сценарію.
– Ви казали, що боїтесь, що не повернуться діти. Зараз ті хто виїхав продовжують навчатися в школах громади онлайн?
– Так, ми готуємось до навчального року онлайн. Сподіваємось, що у дітей з окупації також буде можливість приєднуватися. Надзвичайно важливо тримати зв’язок із всією громадою, де б наші жителі не були. І ми це робимо.
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
