Бердянська активістка Оксана Заярина змущена була пережити катування та ув'язнення в колонії №77. Здала її окупантам знайома
До повномасштабного вторгнення Оксана працювала помічником арбітражного керуючого, а також надавала людям бухгалтерські послуги. З 2014 року допомагала волонтерам та волонтерським організаціям Бердянська. Не приховувала свою проукраїнську позицію і після окупації міста.
Окупанти забрали цю сукню, коли під час обшукуФото: Фото надане Оксаною Заяриною
24 лютого жінка прокинулась від вибухів, але до останнього сподівалася, що це лише гроза. А вже через три дні місто захопили російські загарбники. У подальшому ситуація тільки загострювалася – було обмежено ввіз продуктів, банки припинили роботу, все частіше зникав зв'язок. Люди скоординувалися та почали виходити на проукраїнські мітинги. Міська влада відкрила гуманітарний центр в ЦДЮТ, подібні штаби облаштували по всьому місту на базі закладів освіти. Оксана приєдналася до волонтерів та розносила їжу маломобільним особам у своєму мікрорайоні.
Чоловік Оксани був підприємцем та мав ролет на центральному ринку. Коли ж окупанти почали вимагати російські ліцензії, він продав свій ролет, щоб не платити податки країні-агресору.
Почалися перші випадки викрадень активістів. Їх утримували на підвалі міськвідділу чи у 77-й колонії. Коли ЗСУ завдали удару по російському кораблю «Саратов», з’явилась надія, що Бердянськ скоро звільнять. А потім захопили гуманітарний центр. Місцеві почали виїжджати з міста, бо з кожним днем ставало дедалі небезпечніше.
Донос, погрози та ув’язнення
Ввечері, близько 15-ти озброєних військових, приїхали до будинка Оксани в мікрорайоні Ліски. Це сталося після початку комендантської години, жінка не встигла почистити телефон та заховала його. Коли подружжя вийшло з будинку, окупанти були вже у дворі.
Вони наказали цивільним підняти руки вгору та опертися на машину. Весь час, поки велися обшуки, на бердянців було направлено дуло автомату. Перерили подвір’я, будинок, підвалі і навіть дах. Знайшли валізу, в якій містилися книги «Наші Атланти», листи про нагородження, вишиванки, прикраси, українська символіка. Також виявили мобільний, який намагалася сховати його власниця.
- В телефоні були українські новини і переписки з інформацією, хто що бачив. Як я зрозуміла, на мене хтось доніс, – згадує Оксана. – Перед цим у порт зайшло судно, у соцмережах це активно обговорювали. Я натрапила на інформацію, що воно стоїть на 8-му причалі. Мені просто стало цікаво, де це, я загуглила, але не встигла почистити історію браузера. Вони побачили у мене схему порту, і почали погрожувати прямо на місці – якщо зранку в порту щось трапиться, вони вб’ють мене сокирою, яку знайшли у мого чоловіка.
В будинку Заяриних окупанти шукали партизанів і схрон зброї. Пізніше до них приєдналися ще солдати, та разом вони почали виносити з будинку цілі мішки з технікою та особистими речами подружжя. А потім чоловіка та жінку повезли у колишній поліцейський відділок, де розмістили по різних камерах. В жіночій камері на той момент вже були дві місцеві мешканки.
Бердянський відділок поліції, захоплений росіянами
Близько 01:30 ночі Оксану викликали на допит, який проходив на центральному вході будівлі. Вони спитали адресу знайомої, з якою жінка вела переписку в соціальних мережах. В контактах зазначалося її ім’я та прізвище. У представника фсб були дані з паспортного столу, тому і доступ до адрес місцевих мешканців він також мав. Тож, наступного дня її вже привезли до відділка.
Допит, звинувачення та катування струмом
Ніч була безсонною – Оксана боялася, що виявлять її переписку з подругою. Тривога не полишала, поки її не викликали на ще один допит об 11-й ранку. «Бесіду» вели у підвальному приміщенні, де зазвичай тримають затриманих.
Жінку почали запитувати – хто її координатор, кому вона скидала інформацію, який має позивний в СБУ чи ГУР. Вона повідомила, що не має зв’язків серед силових структур. Страхи почали втілювались у життя – в телефоні виявили переписку з подругою, яка перебуває в іншій країні – жінки обговорювали ситуацію в місті. Оксану почали звинувачувати у співпраці з СБУ, що в Бердянську вона є главою терористичної організації.
- Привели мою знайому на очну ставку, і вона підлила масла у вогонь: «Ну що ти, не пам’ятаєш? Ми були у дворі, коли почалися вибухи в порту (окупанти називали це розмінуванням). Ти казала, щоб я надавала тобі інформацію, а тобі є, кому її передавати». Я на неї дивлюся і не розумію, про що вона каже, – розповідає бердянка. – Потім вони почали питати про інших жінок з групи, які були задіяні в переписці. Я сказала, що не знаю їх. А та почала знову: «Ну як це ти не знаєш?». Я кажу, що особисто з ними не знайома.
Після цього знайому увели, а Оксану допитували чотири людини. Потім до них приєднався ще один з позивним «Невский». Жінка вважає, що це був оперуповноважений, який у подальшому вів її справу.
Представники фсб ставили питання та погрожували – якщо не зізнається, почнуть бити її чоловіка. Затримана просила не чіпати його, бо вона не мала ніякої інформації. Потім вони почали залякувати жінку, що повезуть її на 20 років в днр, і ніхто її більше не знайде. Били в стіну кулаком біля голови, питали за дітей, а потім занесли апарат чорного кольору.
- Вони спитали, чи знаю я, що це таке? Я сказала, що здогадуюсь. Такий апарат я пам’ятаю ще з уроків фізики, нам його показували в школі. Після цього вони прив’язали проводи до моїх ніг і почали вмикати струм. Я кричала і плакала, відчуваючи нестерпний біль. Допит тривав протягом 1,5-2 годин, – згадує жінка. – Близько 13-ї я вже була у камері. Вони дали мені добу, щоб нібито згадати інформацію щодо всіх контактів з мого телефону. Я відповіла, що і зараз це можу зробити, адже в телефонній книзі були робочі номери людей з різних міст країни. Тут їм нічого не загрожувало.
В цей же день жінку перевели до іншої камери. Вона розрахована на одну особу, Оксана там була четверта. Минула доба, більше бердянку на допит не викликали.
Коли подружжя потрапило у полон, їх розшукували син, сестра Оксани та інші люди, зокрема через міжнародні організації. Їм вдалося вийти навіть на москву. Відповідь звідти була така: «Не лезьте туда. Она сидит за свои убеждения. Это надолго».
Цілодобові тортури та остання ніч на підвалі
Тиждень у підвалі видався дуже важким, людей допитували та катували 24 години на добу. Інші затримані чули крики через «кормушки» (ред. – віконця для передачі їжі у камерах). І навіть коли ці віконця закривали, звуки тортур все одно було чутно крізь стіни.
Окупанти виводили людей до вбиральні, вмивали там, а потім повертали до камери і продовжували тортури. Бувало й таке, що хлопців били прямо у камерах для в’язнів, на очах їхніх співкамерників. На той час жінки були у двох камерах – по чотири в кожній. Потім привезли ще двох, яких помістили у карцер – там умови значно гірші. Наступного разу Оксану викликали лише у суботу.
- На цей раз нас повели на перший поверх та довели до перегородки, де раніше знаходився черговий. Мені сказали йти прямо за коридором, де були фсбшники. Ми не бачили їхніх облич, вони були у балаклавах, – каже жінка. – Коли я дійшла до кімнати, куди мене направили, один з них сказав: «Заходи, не бойся, сегодня мы бить не будем».
Цього дня у жінки взяли ДНК та відбитки пальців. Вони вбивали у комп’ютер відомості про неї. Оксана бачила, як фсбшник вписав у базу: «Проукраїнська активістка, екстремістка». Потім її поставили біля стіни, щоб зробити фото та почали питати за наявність татуювань. Коли вона повідомила, що не має жодного, один з них зазначив із сарказмом: «А чего? Могла бы Тризуб набить».
Вони ставили запитання, почали звинувачувати ЗСУ, що ті розгромили Чернігів у Львівській області. Жінка сказала, що на Львівщині немає такого міста. Вони почали казати, що українці підтримують корупційну владу, висказували, що в Мелітополі самі наркомани та алкоголіки. А потім спитали – коли Україна повернула не туди, куди треба? В камері жінки радили називати війну «спецоперацією» і, якщо спитають, казати, що росія воює з Америкою, а не з Україною. Але Оксані поставили інше питання, після чого відправили назад до камери. Тоді вона почула прізвище свого чоловіка вперше за час полону. Жінка сподівалася, що його відпустили, але він і досі перебував у в’язниці.
Через деякий час до жінок прийшов охоронець та наказав збирати речі. Оксану і ще двох дівчат збиралися переводити, і вони боялися, що росіяни таки виконають свої погрози та повезуть їх у днр. Вийшовши з камери, Оксана побачила біля стіни свого чоловіка, та попросила підійти до нього. Їй дозволили, а потім повели до головного входу.
На вулиці всіх посадили в Урал і повезли до 77-ї колонії. На подвір’ї затриманих вже чекали військові. Бердянці знову опинилися у камерах, а в п’ятницю до них привезли ще одну дівчину.
- Остання ніч на підвалі була дуже страшна. В окупантів було якесь свято, вони понапивалися та знущалися над хлопцями. Вони над нами усіма зазвичай знущалися. Проходили камерами та наказували лягати обличчям у підлогу. Казали, що повітряна тривога. А ми розуміли, що ніякої тривоги немає. І так лежали годину або дві, – зазначає Оксана. – Я боялась, що якщо в місті станеться якийсь теракт, то його мені припишуть.
77-ма колонія стала надією
російські військові на території Бердянської колонії
На підвалі затримані спали на голій підлозі, тут вже були хоча б залізні ліжка з матрацами. У колонії перебував 21 заключний, вони знаходились у в’язниці до початку повномасштабного вторгнення. Затриманим вони приносили сніданки, обіди та вечерю.
Їжа стала краще, адже готували в одному казані на всіх, на військових зокрема. Чоловікам доводилося пити воду з-під кранів, а жінкам приносили питну. Щодня з 18:00 до 20:00 жінок пускали на вулицю, де вони мали змогу скористатися душем. Проте, якщо щось трапиться з затриманими, росгвардійці не мали права їх везти у лікарню без відома фсб.
Одній з жінок вдалося відвідати свого чоловіка, і Оксана також вирішила спитати дозволу на зустріч. Їхнім охоронцем був дагестанець, він і дозволив побачити чоловіка:
- Коли він нам представлявся, дівчата розповіли, що мене катували. Тортур зазнала ще одна дівчина – спортсменка, але її ще і дубинками били. Коли він про це почув, то сказав: «Я не знаю, где их берут. Выращивают где-то, что они так себя ведут?». А коли ми почули вибухи і дуже злякалися, він сказав: «Вы не волнуйтесь. Если что-то случится – я открою замки, и вы сможете выйти, когда мы уедем».
Після цього Оксана щовечора навідувала чоловіка. Спілкувалися вони через «кормушку», так вона йому і передавала воду, печиво чи масло. З ним у камері було двоє військовополонених з Маріуполя.
Коли приїздили фсбшники…
12 липня на «бесіду» викликали сусідку Оксани. Повернувшись дівчина повідомила, що чоловіка повели на допит. Це налякало Оксану, адже перші допити в окупантів йдуть зазвичай через побиття чи катування. Пізніше охоронець сказав, що її чоловіка нарешті відпустили.
У той же день жінку покликав один з військових. Вона одягнула кофту з довгим руків’ям на випадок побиття, щоб не так боліло. На щастя, вона не знадобилася, на неї чекав чоловік. Його відпустили за умови, що він напише пояснювальну записку, нібито неодноразово попереджав дружину не збирати дані по пересуванню російських військ.
Передачі в колонію можна було носити щодня, на відміну від підвалу. Там дозволялося лише по вівторках і п’ятницях. Оксана написала перелік необхідних речей, які чоловік мав принести у наступний свій візит. А охоронець приніс трохи ліків.
- Я проводила безсонні ночі, розмірковуючи, що казати під час наступного допиту, щоб нікого із знайомих не підставити. Я знала, що наші «Атланти» всі виїхали з міста, і вони не постраждають, якщо мене допитуватимуть та почнуть питати, з ким я співпрацювала. Але минав час, а мене більше не викликали, – каже Оксана.
Попри обіцянки, інколи вдень затримані чули звуки катувань у стінах колонії, коли приїздили фсбшники. Якщо у представників спецслужб не співпадають якісь дані з допитом, вони знову катують.
Одного разу окупанти піддали жорстоким тортурам військовополоненого з полку АЗОВ, який перебував у полоні. Йому якимось чином вдалося передати записку, яка потім опинилася на підконтрольній Україні території. Тій інформації надали розголос, і росіяни дізналися про це.
- Вони його так сильно катували, що ми навіть ліки пили, так було страшно. Вони його катують, а один військовий ходить по коридору, і заглядає у віконця в камерах – перевіряє, як ми себе поводимо. А ми клали подушки на голову, або вуха руками закривали, і постійно плакали, – згадує жінка.
Минуло ще більше часу, Оксану більше не викликали. Відпустили вже тих дівчат, яких так само затримали за коментарі в телеграм-каналах. І знайому, яка підставила жінку. А Оксану продовжували тримати.
Вона ж продовжувала провідувати військовополонених, які були в одній камері з її чоловіком. А у сусідній сиділа родина з Маріуполя. Їхні сини служили також в АЗОВі, старший загинув на Азовсталі. Подружжя затримали згодом в Осипенко та доставили у в’язницю. Фізично їх не чіпали, проте морально дуже тиснули – змушували записувати відео для молодшого сина. Загалом в 77-й колонії на той час перебувало 15 військовополонених, всі інші – цивільні з Приморського та Бердянського районів.
Коли старший повідомив, що дівчат скоро можуть відпустити, з’явилася надія. Але згодом їм заборонили носити передачі, а хлопцям заборонили відвідувати душ. Ходили чутки, що фсбшникам хтось доніс, що з затриманими тут добре поводяться. Незважаючи на заборону, передачі продовжували брати на пропускному пункті, а вночі їх розносили по камерах. Так тривало близько двох тижнів.
- Коли вже відпустили людей, яких затримали пізніше за мене, в яких були «порушення» більш серйозні, ми почали ставити питання – чому з нами не розмовляють, чому ніхто не приходить? Минула ротація фсб, ми боялися, що все почнеться спочатку – і допити, і катування. В такі моменти ти не знаєш, чи повернешся додому, чи вийдеш взагалі з в’язниці, – розповідає бердянка.
На 70-й день росгвардійці привели представника фсб для так званої бесіди. Він тільки спитав, чи хтось з чату збирав та передавав дані українським спецслужбам? Оксана сказала, що це були просто розмови, обговорення між жінками, адже всі боялися і просто намагалися зрозуміти, що відбувається у місті.
Минуло ще 10 днів. Дівчат у камері залишилось троє – їх більше не викликали ні на допити, ні на бесіди. Згодом одну з них відпустили, і більше нікого не привозили на її місце. Вже і подружжя з Маріуполя звільнили. А от затриманих чоловіків ставало дедалі більше. Камери були переповнені, у двомісних знаходилось по 4-5 чоловік.
Вдома, але не на волі
Зранку 16 вересня жінки почули, як на камерах гуркотять замки. Це значило, що хтось приїхав. Затримані були налякані та просто чекали – що буде далі. А потім все затихло, і кожен почав займатися своєю справою.
Коли Оксана помила підлогу в коридорі, зайшов черговий та покликав її сусідку. Повернувшись дівчина повідомила, що її таки відпустили, що тепер і саму Оксану викликають для бесіди. Її повели в іншу будівлю. Там на неї чекав чоловік, який представився Олександром, та сказав, що він займається питаннями незаконно затриманих.
- Він спитав, чого мене затримали, я розповіла. Я розуміла, що за минулі три місяці вони вже перевірили мій телефон де тільки можна, і нічого там не знайшли. Він сказав писати те, що він скаже. Я написала розписку, що не маю ніяких претензій до них, що на мене не було ні морального тиску, ні фізичного. Сказав, що читати я можу, що хочу, але коментувати – ні, – згадує жінка. – А також сказав, щоб я повідомила їм, якщо до мене звернуться за допомогою представники української влади чи спецслужб.
Оксану відпустили. Вона швидко зібрала речі та побігла до інших камер, щоб попрощатися із затриманими. Цього дня тих п’ятьох військовополонених, що сиділи в камері з чоловіком Оксани, забрали на обмін. Жінка спитала в охорони, чи можна затриманим принести хоча б книжки, туалетний папір, ліки тощо. Деякі колишні полонені після звільнення продовжували привозити і овочі, і фрукти, і цигарки хлопцям.
З речей окупанти повернули лише два паспорти і телефон, чоловіку Оксани закордонний паспорт так і не віддали. Інші документи також не повернули. Ні комп’ютер, ні ноутбук, забрали навіть сукні та прикраси. А також гроші, поламані телефони, павербанки і український прапор.
На п'ятий день після звільнення з в'язниці
- Нас забрали рідні моєї сусідки по камері. Поки ми не сіли в машину, ми ще не вірили, що ми вільні. Мене підвезли додому, а чоловік як раз речі якісь мені готував до в’язниці, бо ставало холодніше. Побачив мене і каже: «Боже! Невже?». І тільки тоді я зрозуміла, що я вдома, – розповідає.
Оксана більше не почувала себе у безпеці, знаходячись вдома. Кожне авто, що проїжджало повз будинок, викликало страх. Їхати з міста теж боялася, адже окупанти внесли її в свою базу.
В день псевдореферендума, жінка нікому не відчиняла двері. Того дня вона пішла до своєї подруги, а вже через годину до неї приїхали з автоматами та питали про Оксану – звідки вони знайомі, чого вона приходила. Жінка зрозуміла, що при кожній ротації, її просто забиратимуть на підвал. Знову.
Не вірилося, що весь жах закінчився
З 1 жовтня на ТОТ ввели перепустки, без них виїхати на підконтрольну територію було неможливо. Тож, Оксана з чоловіком за день отримали ці перепустки, та 6 жовтня вирушили до Запоріжжя.
Їхнє авто зупиняли на всіх блокпостах, один раз дивились багажник, а на колишній заправці у Василівці, де був так званий пропускний пункт, окупанти забрали для перевірки паспорти і телефони, навіть кнопкові. Згодом подружжя пропустили, і вони поїхали через сіру зону.
- Не вірилося, що весь цей жах закінчився. Що ми вже на вільній території. Чоловік каже – послухай, як тут птахи співають. А коли він повернувся з АТБ, першим ділом сказав – там стільки товару, так такі ціни! – сміється.
Ще десь протягом місяця Оксану лякали машини. Вона прислухалась до кожного звуку, а потім потроху цей страх зник.
Зараз Оксана в Києві, разом з дітьми та онуками. Допомогає волонтерам та ділиться своєю болісною історією.
Бердянка їздила до Відня, де брала участь у конференції ОБСЄ. Перед представниками європейської організації вона розповідала про полон, тортури, про всі злочини росіян, свідком яких вона стала. Також передала свої свідчення слідчим ООН.
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
