Юрій Ледовський з 2014 року був у Самообороні Бердянська, захищав виконком у Маріуполі, служив в АЗОВі, на війні втратив найкращого друга, а зараз перебуває на Бердянському напрямку, наближаючи звільнення нашого міста.
Ми зідзвонилися з Юрієм для інтерв’ю по відео. За’язок місцями переривався або інколи зникав, поспілкуватися нам таки вдалося.
Протягом усієї розмови, на фоні безперервно лунали звуки вибухів. Військовий навіть не звертав на це уваги, продовжуючи розповідати свою історію.
З Самооборони до АЗОВу
До війни в 2014 році Юрій Ледовський працював на сезонних роботах у Бердянську. В 2013 році розлучився з дружиною та залишився один з 10-річною донькою. Тоді чоловік працював у Криму, на Керченській паромній переправі «Крим-Кавказ». Влітку він рибалив у Бердянську, а взимку на катері їхав у Керч, звідки і виходив в море з багатьма іншими бердянськими бригадами. «Ми бачили, як за парканом йшла російська техніка, а з іншого боку ми рибалили», – згадує.
У цей час в столиці відбувалися протестні акції, Євромайдан та Революція гідності. Вся країна слідкувала за подіями у Києві, і Юрій не був виключенням:
- Я памʼятаю, як по 5-му каналу транслювали сюжети, де беркутівці били студентів. Це відео постійно транслювали по телебаченню. Я не розумів, що відбувалося. Я дивився і плакав. Мені було важко зрозуміти, як можна так жорстоко бити дітей, – каже бердянець.
Пізніше Півднем та Сходом країни прокотилися проросійські мітинги, організовані радниками кремля. Не обійшли такі заходи і Бердянськ. Свідками одного з таких мітингів стали Юрій та його дитина:
- Якось ми гуляли з донькою по місту, коли побачили мітинг біля виконкому. Там була частина проукраїнськи налаштованих людей, і десь вдесятеро було більше проросійських. Я тоді звернув увагу на реакцію своєї дочки. В свої 10 років вона вже любила Україну. І після цього я вирішив записатися до Самооборони, – розповідає Юрій.
До 2015 року Юрій був учасником Самооборони Бердянська, куди вступив зі своїм другом Віталієм Піддубним, який загинув між Лисичанськом та Попасною в 2014 році.
На футболці Юрія одна з версій молитви українського націоналіста
В місті почали з’являтися блокпости, де вони ледве не жили, слідкуючи за порядком в Бердянську. Інколи виїздили на розвідку. А коли в сусідньому Маріуполі почалися збройні протистояння біля міськради, поїхали туди на захист міста. Тоді учасники Самооборони билися пліч-о-пліч з представниками ГО "ВО "Автомайдан". Саме їм Юрій розповів про дачу президента-втікача януковича, яка розташовувалась в приазовському Урзуфі. Пізніше з будівлі перетворили військову базу.
Перші розмови про створення свого підрозділу почалися саме після подій в Маріуполі. Хлопці хотіли отримати зброю від Держави та захищати наші землі. На той час у них були тільки мисливські рушниці, наявність яких вони вимушені були приховувати.
- В один з днів до мене заїхав Віталій Олешко з позивним «Сармат». Він запропонував поїхати до Києва, нібито там створюватимуть підрозділ, куди ми можемо піти добровольцями. Я в чому був тоді – в тому і поїхав. Навіть військового квитка з собою не було. Тоді я приєднався до батальйону «Донбас», – згадує військовий.
Разом з ним, до батальйону пішов і Віталій Піддубний. Батальйон брав участь у боях в Лисичанську, Артемівську, Попасній, а в липні 2014 року, бійці потрапили у засідку, і Віталій загинув на очах свого найкращого друга.
Після цього Юрій перейшов до «АЗОВу», де служив до кінця 2015 року:
- Там був командир, який ставився до усіх своїх солдатів з повагою. Завжди звертався на Ви та «Друже-солдате», і ми до нього «Друже-командиру».
На шляху до рідного міста
На кінець 2015 року Юрій Ледовський звільнився з «АЗОВу», і до повномасштабного вторгнення жив цивільним життям.
Переїхав з родиною до Івано-Франківської області, знайшов роботу, одружився, навіть не сподіваючись на те, що згодом знову повернеться до війська і буде вже звільняти рідний край.
- Я не підозрював, що почнеться повномасштабне вторгнення, навіть не вірив у це. А коли це сталося, всередині все було за те, що треба йти та захищати країну, і в той же час, мені було страшно… Коли я все-таки вирішив піти до війська, мене не хотіли брати, – зазначає Юрій.
Військовому вдалося повернутися до лав ЗСУ тільки у грудні минулого року. З того часу він несе службу в 37-й окремій бригаді морської піхоти.
Наразі Юрій знаходиться на Бердянському напрямку, куди потрапив випадково. Його бригаду перекидали то у Донецьку, то у Херсонську області і, врешті-решт, він опинився на шляху до рідного міста. Каже, що Бердянськ його не відпускає, і він ніби відчував, що опиниться саме тут.
- Наразі я відчуваю підтримку від своїх співвітчизників. Бердянський благодійний фонд організовують збори, люди донатять та допомагають зібрати кошти на наші потреби. Я у захваті від того, як швидко відгукнулися бердянці, і як оперативно закрили збір. Це дорогого вартує, – каже військовослужбовець.
Для військових війна триватиме завжди
На фронті дуже складно. В перші дні на Бердянському напрямку авто, у якому перебував Юрій з трьома побратимами, підірвалося на протитанковій міні. На щастя, всі залишилися живі, проте у Юрія згоріли всі речі та зброя, його контузило. Каже, якби були у звичайному пікапі, ймовірно, загинули б всі. Тоді вони пересувалися на американському автомобілі свого командира, який і врятував життя бійців.
Машина, на якій підірвався Юрій з побратимами
Наші військові потребують більше якісної техніки, адже на територіях, де проходить лінія фронту, багато мін. Це значно ускладнює просування, а техніка допомагає оперативніше виконувати бойові завдання та рятувати життя бійців.
- Я ставлюсь до противника як до дуже сильного суперника. Ніколи не треба недооцінювати ворога. І я сподіваюсь, що саме це і врятує мені життя, – зазначає бердянець.
Військова техніка в одному з сіл на лінії фронту
Обстріли тривають щодня. До цього не можна звикнути чи адаптуватися. Юрій каже, що не хоче звикати до війни, проте і сам розуміє – для військових війна не закінчиться ніколи. Саме тому після Перемоги він мріє отримати освіту військового психолога.
- Я розумію, що військові потребуватимуть психологічної допомоги. Я сам стикнувся з цим, коли звільнився у 2015 році, але тоді мені ніхто не допоміг. Психологи потрібні і зараз, а після війни – тим паче. Я хочу допомагати людям, які цього потребують. Навіть зараз, коли є вільний час, я дивлюся в інтернеті відео військових психологів, дізнаюся про щось нове для себе, – розповів Юрій.
В таких окопах перебувають наші бійці
Бердянець дуже вдячний своїм співвітчизникам за підтримку та віру в нього. Разом зі своїми побратимами він, клаптик за клаптиком, звільняє нашу землю від російських загарбників. Щоб якнайшвидше ми всі мали змогу повернутися додому, до своїх рідних. Проте слід розуміти, що це жорстока та кровопролитна війна, і завтра вона не скінчиться. На питання «Що б Ви сказали бердянцям?», Юрій Ледовський відповів так:
- Я думаю, що у військового більше приводів почуватися засмученим і щодня шукати якусь мотивацію. І нам необхідна підтримка в усіх її проявах. Треба вірити в те, що ти робиш. Війна завжди буде з військовими але, попри це, ми віримо в нашу справу. І людям також хочеться сказати, щоб вони не зупинялися вірити. Донатьте на ЗСУ, підтримуйте армію, вірте в нас і в себе!
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
