Наші журналісти поспілкувались з бердянцем, який провів пів року в нашому рідному місті в окупації, партизанив, а після виїзду став до лав ЗСУ й нині зі зброєю в руках дає гідну відсіч російським загарбникам
З певних причин наш герой не розкриває обличчя та справжнє ім’я. Ми назвемо його Щасливчик.
До повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, двадцятирічний Щасливчик працював з людьми та документами. Оплату мав гідну, конкурентноспроможну, але прагнув більшого, тому планував спробувати себе за кордоном.
— За 3-4 місяці до окупації Бердянська на мене вже чекали в іншій країні для працевлаштування. Але трохи затягнулось з документами для виїзду. Коли я оформляв останні папери, в мене за вікном почались вибухи, - розповідає Щасливчик.
Приєднався до Бердянської партизанської армії
— Яким був настрій та що було на думці після захоплення Бердянська загарбниками?
— Настрій та думки на той час були максимально понівечиними та вбитими. Можу лише порівняти з моментами з фільму, коли мала дитина дивиться, як батько б’є матір — тобто, ти все бачиш, а нічого не можеш зробити.
— Що було самим нестерпним в окупації?
— Що було нестерпним? Не так лякав ворог, як те, коли побачив знайомих мені людей, які допомагали окупантам. Дуже напрягало беззаконня, работодавці, які через декілька місяців за важку фізичну працю почали платити копійки, в той час, коли продукти коштували чимало. Наприклад, за повний робочий день тяжкої фізичної праці майже без перерви, я отримував 150-200 гривень. А найдешевша пачка сигарет вартувала 100-110 грн. Ще тяжко було, коли 2-3 тижні не було, ані інтернету, ані мобільного зв’язку.
— Ви провели близько шести місяців в окупації. Чим займались та коли та як ви вирішили виїхати з Бердянська?
— В перший день повномасштабного вторгнення я піклувався про своїх рідних — забезпечував їх їжою, водою. Бігав містом в пошуках готівки, бо біля банкоматів були страшенні черги. Та й на касах в супермаркеті доводилось вистоювати по три години. Десь на 2-3 день я пішов до військомату, бо вирішив мобілізуватись. Я на той час не знав, що всіх військових евакуювали з міста. А потім Бердянськ окупували загарбники і для мене, як я тоді гадав, стали закритими всі шляхи для виїзду…
— Чому саме?
— Я маю на тілі татуювання та неприродні шрами. А це загрожувало прискіпливою увагою до мене та — у кращому випадку — не дуже добрими запитаннями від окупантів. Це як мінімум. Тому, виходячи в місто, я ховав їх (тату та шрами) під бинтами та замазуючи тональним кремом.
— А якої тематики тату?
— Одне татуювання — група крові. Ще п’ять — слов’янської тематики. Але першими в очі кидаються шрами. Якщо б попався бурят, то йому пояснюй-не пояснюй, не зрозуміє нічого.
— Отже, повернемось до Бердянська. Чим Ви займались в місті під час окупації?
— Поки платили в гривнях, я працював. Платили все менше та менше, тому кардинально падав й настрій. Згодом я почув про БПА (Бердянську партизанську армію). Звернувся до них та виконував деякі завдання. Про це немає бажання розповідати, але скажу одне: я не мав завдань когось вбити. Я перевозив деякі речі, робив з ними закладку, відслідковував рух ворожої техніки, було завдання дещо спалити. Одного разу мене навіть ледве не спіймали. Але я дуже багато приділяю безпеці, тому вдалось ошукати ворога. Після цього випадку я повідомив своєму куратору код, зазначений у разі небезпеки, переслідування, тощо.
— Це й стало приводом для виїзду з Бердянська?
— Частково. На той час я ще навчався. Тому, мій виїзд був обумовлений тим, що їду на навчання. Якраз і сам період співпадав. Наразі 98-99% моїх родичів та знайомих й досі думають, що я навчаюсь далі.
"В голові прутились думки: тюрма чи розстріл"
— Яким був шлях з окупації до підконтрольної Україні території? Ви ж виїхали до Запоріжжя?
— Так, врешті решт я прибув до Запоріжжя. Але дорога була морально дуже виснаженою. Першим, що хочу зазначити, було дуже нелегко знайти перевізника. Всі одразу питали, чи є татуювання, яке відношення маю до “Азову”, й інше. В багатьох випадках відмовляли, казали, що мене або вб’ють, або відправлять до тюрми. Але, все ж таки, мені пощастило знайти перевізника. Виїзд було заплановано на 7-му годину ранку. Маючи звичку приходити раніше, я прибув на місце збору близько 6:40 й автобус вже був повним. Мені дісталось не найкраще місце — як тільки двері автобуса відчиняються, першим бачать мене. З Бердянська виїхали та деяку відстань подолали швидко, бо водій вже не перший раз перевозив таким чином людей і на перших блок-постах нас навіть не зупиняли. Вже подалі від Бердянська, на блок-постах нас вже зупиняли. Почались й запитання до мене: скільки років, моє відношення до СВО, чи маю бажання служити. Я відповідав на все дуже нейтрально і мене відпускали. А от вже на посту в Василівці на мене чекав інший розвиток подій.
На передостанній перевірці автобусів перед “тарілкою” російські військові почали ретельно перевіряти чоловіків. З першого автобусу вивели усіх чоловіків, примусили роздягнутись, перевіряли усі документи. У одного чоловіка було татуювання гербу і його увели в невідомому напрямку. Сподіваюсь, з ним все добре. Тому я вирішив стати першим з нашого автобусу до перевірки. Чим скоріше мене перевірять, тим швидше закінчиться цей жах. Коли військові підійшли до нас, я першим протягнув свій паспорт. Але один військовий промовив: “ні-ні”. Вони пішли перевіряти інших пасажирів, роздягаючи усіх чоловіків. Я думав, що мене залишили наостанок. Але, перевіривши, вони пішли далі. Я не зрозумів, що сталося, мене швидко забрали до автобусу і я, навіть почав радіти. Але ненадовго.
Вже на самому посту- “тарілці НЛО” формувалась черга переїзду на “нуль”. Там знов усіх чоловіків діставали з автобусів й я першим отримав претензії від їхніх військових. До мене підійшли троє в балаклавах, й один наказав відвести мене до “тарілки”. Я з речами та документами прочекав хвилин 15-20. В голові крутились думки: тюрма чи розстріл. Потім мене забрали на саму “тарілку”. Там на мене очікувало три рівня спілкування: 1-й — хто я, де працював, навчався за життя, 2-й — моє відношення до СВО та тих чи інших обставин, 3-й — погрози. Одна з погроз — відрізати по пальцю за кожну брехню. І це все під тиск та крики. Останнім було запитання: якщо хочеш поїхати, доведи, що ти не мобілізуєшся. Тут мені довелось зклеяти дурня та ранімого каліку. Я сказав, що мені ще навчатись декілька років, не маю нікого зі знайомих в ЗСУ та взагалі боюсь та не хочу вмирати. Зізнаюсь, було огидно це все казати, але ж довелось. Мене тримали десь годину, я вже думав, що мій автобус поїхав. Але мене, все ж таки, відпустили, а мій автобус на диво чекав на мене й я поїхав далі.
— І Ви прибули до Запоріжжя. Довго відходили від пережитого?
— Якщо бути відвертим, то цілком так ще й не відійшов. На початку було дивно скрізь бачити наші українські прапори, деякий час бентежило, що мене могли зупиняти по 3-4 рази на день на перевірку документів. Перші дні за звичкою ходив містом без телефону, бо звик в Бердянську його залишати вдома. Ну а вже на четвертий день пішов до військомату.
— Як відреагували у військоматі на те, що Ви щойно виїхали з окупації та вже готові служити? Одразу забрали?
— Ні. Спочатку довелось виписатись з бердянського військомату, потім стати на облік у місцевий, запорізький. Потім були розмови, потім медкомісія. Я ходив туди як на роботу — по 4-5 разів на тиждень. Я тоді, так і зараз, я відчуваю деяку несправедливість: тих, хто хоче воювати — з ними затягують, а хто не хоче — мобілізують. Мені сказали, що для мого віку мобілізація не доступна. Лише є можливість підписати контракт. Перед відправкою нас зібрали й чесно сказали, що у нас є можливість відмовитись, немов, те, що ми прийшли — вже молодці. Ніхто не відмовився.
На сьогоднішній день наш Щасливчик вже близько двох місяців знаходиться на фронті. Зі зрозумілих причин не розповідає де саме, та в якому підрозділі. Але зазначає, що в ЗСУ бійці завжди підтримують один одного та всі налаштовані на перемогу.
— Після виходу в район виконання завдань, люди міняються кардинально — збільшується взаємодія, всі намагаються допомогти один одному. Бойовий дух завжди на висоті!, - каже воїн.
— Переможемо ворога? Коли?
— Питання переможемо чи ні, навіть не стоїть. Відповідь очевидна — так! А коли? Скоро!
— Що зробите першим чином, коли повернетесь до Бердянська?
— По поверненню відвідаю батьків загиблих побратимів, зустрінусь зі своїми рідними.
До речі, саме Щасливчику бердянці нещодавно збирали на шолом через фонд “Бердянці — свій для своїх”. Наш захисник вже отримав подарунок від земляків й тепер він більш захищений під час виконання завдань на позиціях.
Про досвід роботи "на нулі"
Вже після інтерв’ю Щасливчик побував на “нулі” й поділився з нами пережитими емоціями.
— Відверто кажучи, я не частий гість на “нулі”, але якщо з'являється потреба когось замінити, аби хлопці відпочили, ми до цього долучаємось. Ось і стала така потреба наразі, я запропонував свою кандидатуру і ніхто не був проти. Я мав своє спорядження, аптечку, припаси. За мною заїхали першим, я взяв небагато з собою, аби було легше йти. Мій набір складався з плитоноски, шолому, аптечки, 4 магазинів, в рюкзак вмістив дощовик, 2 ковбаси, пак води, блок сигарет, трохи медикаментів, окремих від аптечки.
Поки заїхали за усіма, до мого комплекту додалося декілька тушонок, 2 гранати, цинк патронів, декілька турнікетів. Тобто кожен по ниточці допоміг. Ми вирушили на “нуль”. Аби доїхати використовували 3 машини: перша для переходу 2-1 лінії, друга для транспорту по 1-й лінії, 3я — для переміщення першою, надалі машини не їдуть. Їхали дуже швидко, декілька разів потрапили під ворожий вогонь, але водії цих ліній — майстри своєї справи. Деталі переходу на “нуль” замовчую.
Підійшовши до позиції, відстань до орків була невелика, до 150 метрів. Ознайомившись з позицією хвилин 30, чуємо інформацію про переміщення орків і в цей же час по нам відкривають вогонь. На жаль дронів дуже багато літає, а швидко визначити чий він, неможливо. Швидко пірнувши в окопи, стали до зброї і один влучний постріл арти перекрив всі наші старання й окупанти побігли назад. Якщо раніше я казав що тут дружнє ставлення, то на самому “нулі” вже немає якихось меж, тебе розуміють з півслова, піклуються. Ти відстояв зміну — кажешь та передаєш що і як, а у відповідь: “іди поїж, там для тебе розігріли”, або “поспи, тебе підмінять”, та в такому дусі.
Проводячи нічні чергування, та повторюючи, що на жаль, чи на щастя я не частий гість “нуля”, тому для мене дивитись в тепловізор — прикольно. Єдине що мене манило у нічне чергування, це відчуття, коли ти добре замаскований, бачиш ворога та координуєш своїх на нього, просто дивлячись в трубку розміром з пів бінокля.
Так всі два дні проходили в тому дусі, весь час снаряди летять через тебе. Вже через годину на “нулі” ти розумієш, де чий вихід, приблизно коли буде прихід по звуку. Коли ворог не знає де ти знаходишся, але знає, що ти там є приблизно, він просто обстрілює все у тому радіусі. В такі моменти головне добре сховатись поки над тобою дрони, та не відкривати вогонь по ньому, оскільки ворог запустить ще одного, але вже буде знати де ти є. Головне не нервувати, слухати старших та тих хто буває частіше ніж ти, це і є головна умова виживання та подальшого успіху.
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
