Родині з Бердянська вдалося виїхати з окупованого міста за день до введення перепусток. За час життя в окупації довелося бачити, як знайомі переходять на сторону руського миру і відчайдушно шукати можливості виїзду
Ми збираємо свідчення наших земляків про окупацію, щоб зберегти спогади про страшну війну, яку розвʼязала росія проти України. Кожна історія – важлива, вона фіксує історію нашого міста та його мешканців під час окупації.
З міркувань безпеки, ми називаємо імен наших героїв, бо їх рідні і досі перебувають на окупованій території.
Родина з Бердянська перебувала в тимчасово окупованому місті протягом семи місяців – без газу, зв’язку, ліків, а інколи без світла та води. На кінець вересня вони спробували виїхати на підконтрольну Україні територію, не маючи навіть перевізника і власного авто. За день до введення перепусток на виїзд – родині з маленькою дитиною вдалося приєднатися до випадкових попутників та дістатися Запоріжжя. Про життя в окупації, виїзд з Бердянська, пошук авто та дорогу через «сіру зону» – бердянка розповіла в інтерв’ю Приморка.city.
«Один з найстрашніших спогадів – коли мій син захворів»
Як Ваша родина зустріла повномасштабне вторгнення? Що Ви тоді відчували? Чи замислювалась коли-небудь, що таке можливо?
24 лютого я прокинулась від гучного звуку о п’ятій ранку. Я зрозуміла, що десь стався вибух, але мені так хотілось спати, що я відразу заснула. Приблизно за годину, мені подзвонила сестра з Києва і сказала, що почалась війна.
Коли я це почула, мені не було страшно. Мені стало так боляче, наче не на мою країну напали, а особисто на близьку мені людину. Мене розривало від несправедливості, злості, суму та нерозуміння.
Це було так дивно – усі сплять, в будинку тиша, і ранок наче нічим не відрізнявся від всіх інших, але всередині тебе руїни.
Я почала читати новини і вже не могла зупинитись, така собі «ілюзія контролю». Коли всі прокинулись, я розповіла новини чоловіку. Дитині нічого не казали, бо він ще маленький, щоб зрозуміти.
Ми почали дзвонити та писати всім друзям, питати як вони, де, і що збираються робити. Далі вже планували купити продукти на якийсь час, але з тими величезними чергами, майже нічого не залишилося.
В той день ми перемістились в найбезпечнішу кімнату, заклеїли вікна скотчем і чекали, постійно сидівши в телефонах. Мені здавалось, що це ненадовго і скоро все скінчиться. До повномасштабного вторгнення, я жила в якійсь «рожевій бульбашці», де такого просто не могло статися.
- Розкажіть про окупацію міста – що запам’яталося найбільше?
Те, як я переживала окупацію, можу описати так: депресія, ізоляція та цирк на дроті, як колись казала моя вчителька.
Перші місяці дались мені дуже важко, я майже не виходила з дому. Зв'язок зі зовнішнім світом підтримував чоловік. Він ходив за продуктами, дізнавався новини, коли вимикали зв'язок, знаходив через знайомих волонтерів необхідні ліки та їжу для дитини. Робив все, щоб можна було хоч якось існувати.
В період постійного вимикання інтернету були і хороші моменти. Люди підключалися через локальну мережу в чат і там спілкувались, жартували чи допомагали один одному. Всі відкривали доступ до завантажених фільмів, ігор та книжок; хтось викладав новини. Це був як промінчик світла в темряві.
Один з найстрашніших спогадів – коли мій син захворів. Ніч, температура під 40, зв'язку немає, ліків майже теж і купити їх нема де. Дитину всю трясе, роздягненого чимось обтираємо, щоб збити жар. В будинку холодно, бо нема газу. Я боялась заплющити очі, щоб не заснути, але все обійшлось.
Бердянці готували їжу на вогні в дні, коли у місті не було газу та електрики
З таких буденних речей – всі 7 місяців ми гріли воду в чайниках, щоб просто покупатися. Готували в мультиварці або на якійсь старій електроплиті, яку відкопали в підвалі. Засадили город, від якого я відхрещувалась все життя. А коли не було світла і води по кілька діб – варили гречку на вогнищі. Тоді ще жартували, що з руським миром, ми тепер живемо як в казці. В типічній руській, блін, казці.
Коли мені було важко справлятись зі своїм станом, я вирішила піти до лікаря, здати аналізи. На що я сподівалася, зараз вже не розумію. Я прийшла, розповіла про симптоми, здала кров. А далі вона вирішила мені «допомогти».
Діалог був таким:
Л: – Ти зараз працюєш?
Я: – Ні. Моя робота була пов'язана з продажами і відправкою посилок.
Л: – А хто ти за освітою?
Я: – Журналіст.
Тут вона замислилась і видала:
Л: – Зараз у школах потрібні вчителі. Ти можеш піти викладати історію.
Напевно, в той момент моє обличчя було, як в якомусь мемі. Мені хотілось поцікавитись, яку саме історію вона пропонує, щоб я викладала. Бо історію росії не знають навіть в росії, а за історію України мене б одразу загребли. Але я вирішила – хай то лишиться загадкою, як і мої результати аналізів.
Звісно, ще було важко через те, що пороз'їжджалось майже все наше коло спілкування. А деякі, з ким ми спілкувались поки були в окупації, як потім з'ясувалось, підпадали під категорію «ідеальні кандидатури в списки колаборантів і сепаратистів».
Один з них був нашим другом, якого ми морально (і не тільки) підтримували в складні часи, запрошували до себе додому. Як тільки виїхав через росію за кордон, почав поливати нашу країну брудом. Але його лицемірство не завадило йому користуватись «привілеями» українського паспорту.
Також була парочка, з якою ми познайомились вже в окупації. Спочатку вони вдавали, що ми на одній хвилі «за Україну», але потім, поступово, в їх наративах з'являлось все багато «але». «Ми за Україну, але…» – підставте сюди будь-яку російську пропаганду під соусом «мені розповіла моя подруга чи якийсь родич». І хтось вже може повестись.
Ще пам'ятаю, я була біля парку Шмідта з тим самим «другом». Ми стояли пили каву. І десь за сто метрів від нас підірвали машину з орківським комендантом. Хочу подякувати всім, хто брав участь, особливо коменданту, який вмер. Це ввійшло в мою скарбничку гарних спогадів.
Підірване авто коменданта Бардіна
«Шансів знайти перевізника вже не було»
- Як наважилися на виїзд? Як планували дорогу, чи шукали перевізника, скільки це коштувало та як готувалися до виїзду (наприклад, чистили телефони)?
Виїхати я хотіла ще як тільки нас окупували, але в мене ще залишалась надія, що скоро нас звільнять. Коли це затягнулося до літа – ми вирішили перечекати спеку, продумати всі можливі варіанти: куди, як, на чому, з ким і т.д. Дивлячись на всю ту вакханалію, яка коїлась на окупованих територіях, наважуватись на виїзд і не довелось.
Коли настала осінь, ми планували виїхати десь в середині вересня, але за сімейними обставинами, поїздку трохи перенесли. Ну і тут, як на зло, почався цирк з «референдумом», забороною на виїзд чоловіків, якісь дозволи на виїзд – то випускали, то ні тощо.
Було зрозуміло, що далі буде тільки гірше і потрібно їхати якомога швидше. Але з їхньою постійною зміною правил, це здавалося майже неможливим.
Багато людей почало виїжджати і створювались величезні черги. Ми шукали перевізників, але вже майже нікого не залишилось. На блокпостах постійно виникали якісь проблеми і людей розвертали, тому мало хто хотів брати незнайомців (особливо чоловіків) і ризикувати навіть за гроші.
Все більше почало з’являтись шахраїв, які користувались відчаєм людей, беручи оплату наперед.
Ми десь тиждень шукали хоч когось, хто б нас вивіз. В передостанній день, коли ще випускали майже всіх, шансів знайти перевізника вже не було, тому ми змирилися, що доведеться їхати пізніше, робити незрозумілі перепустки і якусь ще маячню, яку вони вигадують майже кожного дня.
Та раптом, пообіді, нам подзвонила родичка і сказала, що є знайомий, який відвезе нас до Василівки за 3 тисячі. А вже на місці нам потрібно буде шукати, до кого підсісти. На збори в нас була година. Ми взяли не багато речей і поїхали. Телефони ми почистили заздалегідь, чоловік майже все видалив, я видалила тільки переписки, чати і різні скріни.
«Згорілі автомобілі, зруйновані будинки, звуки вибухів»
- Розкажіть про сам виїзд – як це відбувалося? Скільки часу витратили на дорогу? Чого не пропустили одразу? Де довелося ночувати? Як дитина все це сприймала?
Ввечері 29 вересня ми виїхали до Василівки з Бердянська. На постах нас практично не чіпали, бо ми були з маленькою дитиною. Але від дурних запитань це не вберегло. Один намагався пригостити мандарином нашу дитину, інший питав в нас – що там пишуть в українських новинах. Поверхнево оглядали машину, дивились документи.
Під’їжджаючи до заправки, на якій формувались колони, ми були шоковані кількістю людей. Почали шукати машину, куди підсісти, знайшли тільки одне місце. Обмінявшись з водієм номерами, пішли шукати де ночувати, бо почало темнішати. Люди підказали, що недалеко є гуртожиток.
Фото, зроблене дорогою з окупованого Бердянська
Переночувавши під звуки запусків ракет, рано зранку пішли назад. На заправці почали формувати колони, люди без машин бігали та шукали місця. Нам не вдалося додзвонитися до людини, з якою ми домовилися, тому чоловік пішов питати інших людей. Я стояла з речами і дитиною на виїзді з заправки. Напевно в мене був такий безнадійний і розгублений вигляд, що до мене підійшло декілька людей і запропонували місце. Але, на жаль, вони були десь далеко в черзі і хотіли брати тільки мене та дитину, щоб проїхати швидше. Такий варіант нам не підходив, бо виїхати нам потрібно сьогодні, тому що наступного дня, без перепусток, сказали не пустять. Та і в мого чоловіка мало шансів проїхати самому.
Оголошення на блокпосту у Василівці
Через деякий час пошуків, до мене підійшли дві жіночки, ми трохи поспілкувались і вони запропонували сісти до них. В їх машині було вільне заднє сидіння, і місця вистачало для нас трьох. Виявилося, вони були в п’ятій колоні, тобто у нас були всі шанси виїхати сьогодні. Це було просто неймовірне везіння. Просто уявіть, які взагалі шанси, коли ти приїжджаєш в останній день, без машини, вас троє, величезна черга, місць майже немає і таких як ти, ще багато? Майже ніяких.
Поки чекали на нашу чергу, ми дізналися з новин, що декілька годин тому, росія завдала удару по колоні в Запоріжжі, яка збиралась їхати на окуповану територію. Загинуло багато людей... Мені складно описати почуття, коли стоїш недалеко від тих виродків, які щойно вбили стільки людей, і тобі ще їхати туди, де твою сім'ю можуть так само «знешкодити». Але повертати назад ніхто не збирався.
До чого прискіпувалися на блокпостах?
Минуло кілька годин, черга дійшла до нашої колони. Всі швидко посідали в машини, ми проїхали близько 100 метрів, і нас зупинили на обшук. Треба було дістати все з машини у відкритому вигляді. Підійшов військовий, оглядали речі не дуже прискіпливо. У чоловіка питали: «Не боишься, что заберут на войну?», служив-не служив і т.д.
Після огляду, поїхали на наступну заправку на виїзді з Василівки до фсбшників. Ті вже прискіпувались до будь-якої відповіді, поводилися нагло і пасивно-агресивно. Жартували: «Шо вы, донецкие детки 8 лет назад» (мій чоловік з Донецька). Питали, чому ми їдемо? Ми розповіли, що веземо дитину на обстеження в Запоріжжя, бо він гіперактивний і ще не розмовляє (частково це була правда). Йому ця відповідь не дуже сподобалась і він запитав «пачему не в Данецк?». Довелося вигадувати, що до Запоріжжя ближче і там є, у кого зупинитись. Були ще якісь тупі питання і провокативні жарти, але я вже не пам'ятаю. Нас пропустили і ми поїхали далі.
- Чи була дорога більш менш спокійна (мається на увазі, без обстрілів)?
В «сірій зоні» було жахливо: згорілі автомобілі, зруйновані будинки, звуки вибухів, нікого нема. Ти наче потрапив у фільм жахів. Ми проїжджали десь в 10-ти метрах від будинку, в який нещодавно був приліт і він ще горів.
Як тільки ми проїхали ґрунтову дорогу і виїхали на більш-менш асфальтовану, в нас заглох автомобіль. Деякі водії, які їхали позаду, зупинялися і намагались допомогти розібратися, в чому проблема, але так і не змогли, тому їхали далі. З горем навпіл, машина завелась, але чомусь вона не могла їхати більше 20-30 км/год. Так ми їхали до першого українського блокпосту – під звуки вибухів і постійно зупиняючись. Добре, що дитина не розуміла, на яких нервах були всі в машині, можна сказати, йому було навіть весело.
Щоб ви розуміли, наше везіння, після того, як ми перетнули перший український блокпост, почалась злива. Якби ми виїхали пізніше, по тій ґрунтовці, ми б не змогли проїхати взагалі. А після обіду вже зовсім нікого не випускали.
До кінцевої зупинки, де всіх реєструють, доїхали десь о 18-тій годині.
«Було враження, що ти вийшов з якогось чистилища»
- Коли дісталися до Запоріжжя та побачили перший український блокпост – що відчували у цей момент?
Коли ми «доповзли» до першого блокпосту, всі відчули радість і полегшення. Було враження, що ти вийшов з якогось чистилища, де не можна вільно розмовляти, щиро посміхатись і нікому довіряти.
Після всього, нахлинув прилив енергії, хотілось всіх обіймати, багато говорити і дякувати кожному військовому.
Окремо хочу подякувати жіночкам, які нас взяли до себе. На жаль, я не запам'ятала їхні імена – було багато стресу. Можливо, вони читатимуть це і впізнають себе. Ці прекрасні жінки з Маріуполя. Я навіть не можу уявити, скільки вони пережили, і навіть після всього цього, в них залишалися сили допомагати іншим. Я безмежно вдячна вам. Завдяки вашій доброті і безкорисливості (вони відмовились брати хоча б якісь гроші) – моя родина зараз в безпеці.
- Ви залишалися в Запоріжжі, чи одразу поїхали в далі? Чому обрали для життя Чернівці та як влаштувалися там?
В Запоріжжі ми зупинились на тиждень у друга – відпочити після дороги та поспілкуватись, бо давно не бачились. Запоріжжя сильно обстрілювали, тому вирішили надовго не затримуватись. Тим паче, коли ми там були, недалеко від будинку нашого друга був приліт.
Прапор України у Чернівцях, де зараз мешкає родина
Чернівці ми обрали не випадково, у батька мого чоловіка там живе друг, який зі своєю сім'єю приймав у себе біженців. В них був окремий будинок, де жили такі сім'ї як ми. Дуже хороша родина, волонтери. Вони з усім нам допомагали: речами, лікарями, документами та багато чим іншим. Зараз ми орендуємо квартиру, чоловік працює, а син скоро піде у садочок.
- Після деокупації Бердянська, чи плануєте повернутися у місто?
Не впевнена, що повернемось туди жити. В нас особлива дитина, ми вже подолали великий шлях у пошуках лікарів, різних спеціалістів і провели велику кількість обстежень. Починати все спочатку в маленькому місті буде складно. Тим паче, багато фахівців виїхало, і невідомо, як швидко там все налагодять.
Але я планую приїжджати туди хоча б влітку. Не вистачає моря, нашої набережної з найкрасивішими заходами сонця – такої особливої атмосфери нашого містечка, яку я не відчувала в інших містах. Смішно, я завжди хотіла поїхати з Бердянська, а тепер дуже за ним сумую.
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
