Рідні загиблого військовополоненого два місяці шукали його серед поранених, у той час, як він вже лежав в одному з моргів Києва
Військовослужбовець з Бердянського району приєднався до батальйону «Азов» на початку його формування. Разом з побратимами боронив Маріуполь від російських загарбників. Ледь не загинув внаслідок авіаудару по Азовсталі. Кілька місяців перебував у полоні з маленькою «Біблією» та мріями про скору зустріч з родиною. Його життя обірвало халатне ставлення окупантів до полонених після вчиненої терористичної атаки по бараку в Оленівці. Дружина загиблого Героя розповіла Приморка.city історію їх родини.
«Коли був вільний час, просив надсилати йому фото природи»
Акція "Оленівка —це новий Освенцим" на Софійській площіФото: Yurii Stefanyak/Global Images Ukraine via Getty Images
Олександр (ім’я змінено за проханням родини) родом з Бердянського району, де він жив з коханою дружиною та донечкою, де вирощував виноград, читав багато книжок та захоплювався красою природи. Він закінчив школу міліції та мав всі відкриті водійські категорії. Чоловік був справжнім патріотом своєї країни, тому у 2015 році і приєднався до тоді ще батальйону «Азов».
Спочатку Олександр планував взяти участь у Революції Гідності, проте йому відмовили через стан здоров’я. Тоді він пішов добровольцем у батальйон «Азов», який тільки-но почав формуватися на військовій базі в Урзуфі. Був на початку водієм, потім став командиром взводу, ще трохи згодом – командиром роти. Військовий вибудовував структуру тилового забезпечення «Азову», облаштував полігоне містечко і ремонтну базу. З того часу він був у підпорядкуванні у командира «Азову» Дениса Прокопенка (відомий за позивним «Редіс»).
За минулі 8 років Олександр дослужив до звання офіцера, а повномасштабну війну він зустрів старшим лейтенантом. «Азов» формувався на його очах, тож, він дуже зрадів, коли батальйон приєднався до складу Національної гвардії України.
На момент вторгнення, хлопці з «Азову» вже всі перебували у Маріуполі. Вони боронили місто, поки їх не відтіснили на Азовсталь. Там і знаходився Олександр аж до самого виходу у полон. Він часто виходив на зв’язок з дружиною, навіть з Азовсталі. Там він забезпечував продуктами харчування цивільних, яких розміщали у бункерах заводу. Займався підвозом прямісінько під обстрілами.
- Я намагалася дізнатися обстановку – що саме відбувається на Азовсталі, хто біля нього, як він. Спочатку він був в одному з бункерів зі своїм підрозділом, тиловим забезпеченням. Потім Редіс його забрав до себе, бо його допомога була потрібна в іншому місці. Тоді він опинився в одному бункері з командуванням, – розповідає дружина бійця. – У них був інтернет Starlink, але його постійно збивали. Маючи досвід у налаштуванні супутникових антен, він займався налаштуванням Starlink. Зокрема з ним тримали зв'язок рідні тих людей, що перебували в Азовсталі. Якщо він знав щось про їх долю – то розповідав, аби родичі не хвилювалися.
У цей час Азовсталь нещадно бомбардували з різних видів озброєння, особливо вночі. Над заводом кружляв літак та скидав бомби, також росіяни постійно обстрілювали його з моря. Щодня гинули люди, гинули побратими Олександра та його посестри. Все це відбувалося на його очах. Ті, хто залишився – підтримували один одного та сподівалися на скорішу деблокаду.
Дружина Олександра з донькою тоді ще перебували в окупації, і бачили, як днями і ночами рашисти гонять ворожу техніку в бік Маріуполя. Їх взяли у кільце. Олександр казав тоді дружині: «Наші хлопці тут таке витворяють, щоб окупанти не прорвалися», маючи на увазі, настільки вони майстерні у військовій справі.
- Він постійно розпитував про нас з дитиною. Коли був вільний час, просив надсилати йому фото природи, бо дуже її любив. Сильно наполягав, щоб ми виїжджали за кордон, – згадує жінка. – Звичайно, страшно було їхати, але ще страшніше було залишатися. Тим паче почало випливали все більше прихильників «руського миру», почали з’являтися колаборанти. Я дуже боялася за дитину.
«Ви, мабуть, за мене дуже сильно молитеся, бо я вчора вижив дивом»
З окупації рідним Олександра вдалося виїхати 19 березня 2022 року. Тоді в Бердянську і районі вже перебили газопостачання, і в оселях людей було дуже холодно.
Маріуполь продовжували бомбардувати, а через села, що пролягають у напрямку Бердянська, повз двори людей, почали їхати авто з розбитими вікнами, з відірваними дверима, з білою тканиною на бокових дзеркалах.
- Я ніколи не забуду цей погляд. Вони сиділи просто «чорні» і дивилися в одну точку. Були навіть хлопці-підлітки, що пішки прийшли з Маріуполя. Вони попросилися переночувати у наших знайомих і просто впали там, де їм постелили. Мабуть, тоді вони вперше за довгий час міцно спали, – згадує.
Дружина військового знайшла перевізника, і разом з дитиною вони поїхали у бік Запоріжжя. В автобусі були тільки жінки і діти – це було головною умовою водія. Чоловіків тоді ніхто не наважувався вивозити.
Їхній транспорт оминув понад 14 російських блокпостів, а вже ввечері того дня, родина була в обласному центрі. Поки вони їхали, вдивляючись в обличчя військових, в їх головах лише лунало – в цей момент на Азовсталі такі ж самі військові бомблять рідну їм людину.
- Ще до полону я перебувала у постійній напрузі. Він інколи пропадав, а потім надсилав стікер, ніби махав: «Привіт». Я боялась засинати, бо постійно думала, що це наша остання розмова, – каже жінка. – А потім він зник надовго, і коли нарешті вийшов на зв’язок, сказав лише: «Ви, мабуть, за мене дуже сильно молитеся, бо я вчора вижив дивом». Зазвичай він не допускав помилок, був дуже грамотним, а тут він писав з помилками.
Рідні військовополонених на зустрічі у Стамбулі
Тієї ночі росіяни скинули бомбу на бункер, де спав Олександр. Він саме вийшов покурити, коли на місце його ліжка прилетіла бомба. Загинуло близько 11 людей, а на місці влучання утворилося велике вирвище. Ті, хто вижив, намагалися розбирати завали, щоб врятувати постраждалих, проте всіх витягти не вдалося. Він казав, що дуже болить голова, що він втратив друзів…
Тільки після загибелі Олександра, його дружина дізналася – тоді він отримав контузію і сильно травмував спину. Внаслідок авіаудару, вибуховою хвилею його відкинуло до стіни. Ще деякий час він навіть не міг ходити. Коханій він цього не розповів, щоб не хвилювалася за нього.
- Перебуваючи на Азовсталі, він якось сказав: «У нас в «Азові» існує така традиція, ніби розділення задач. Коли одні залишаються, інші йдуть виконувати ці задачі далі. Ти мусиш бути готова до того, що я залишусь. А ти повинна і далі виконувати нашу спільну задачу – піклуватися про доньку та дочекатися онуків», – розповіла жінка.
«Я зроблю все для того, щоб повернутися до вас»
Ближче до 16 травня Олександр вийшов на зв’язок з дружиною. Він написав, що скоро Редіс зробить заяву. Пізніше командир оголосив, що їм віддали наказ здаватися у полон.
Рідні не могли повірити. Він намагався заспокоїти, казав, що це домовленість на високому рівні, що будуть присутні міжнародні організації, зокрема Червоний Хрест, що домовлялися через треті країни. Військових розподілили, і Олександр виходив з Азовсталі 20 травня, разом з командуванням.
- Останній раз ми його бачили за день до полону, він зателефонував по відеозвʼязку. Дочка плакала, а тато їй каже: «Доню, не плач. Все буде добре. Я зроблю все для того, щоб повернутися до вас», – розповідає жінка.
Пізніше дружина військового зробила запит у Національне інформаційне бюро, яке на той час займалося розшуком полонених. Червоний Хрест підтвердив, що він у полоні. Згодом побратими Олександра розповідали, що коли вони сідали в автобуси, до них підходили представники міжнародної організації, записували їхні дані, а також контакти рідних. Проте підходили не до всіх.
За кілька днів до теракту в Оленівці, де і перебував Олександр, його дружина помітила свого коханого в одному з пропагандистських сюжетів, яке транслювалося на російських каналах. Він виглянув, щоб його зафіксувала камера, щоб його побачили рідні, щоб впевнилися – він живий. Дружина зробила скріншот та надіслала фото друзям. На знімку він був дуже худий.
«А я дивлюсь, і бачу там свого чоловіка»
Барак в Оленівській колонії, де загинули українські військовополоненіФото: Reuters
У ніч на 29 липня 2022 року в Оленівці стався терористичний акт, в результаті якого загинуло понад 50 українських військових. Ще понад 100 військових було поранено. Це за офіційними даними, точні цифри і досі невідомі.
У списках поранених числився і Олександр. Його дружина з донькою одразу ж повернулися до України, бо сподівалися на обмін, відповідно до Женевської конвенції.
- Ми відслідковували з жінками інших поранених, у яких лікарнях вони перебувають, але я не могла ніде знайти свого чоловіка. Шукала днями і ночами, навіть подругам знайшла їхніх чоловіків, а свого ні на відео, ні у списках – знайти не могла, – згадує вона.
На кінець вересня відбувся масштабний обмін військовополоненими, з полону було звільнено 108 бійців «Азову». Повернулися і побратими Олександра. Його донечка дуже чекала на тата, але його серед них не було.
Пізніше дружина військового пішла на зустріч для родин азовців, розпитувала про чоловіка його побратимів. Вони підтвердили, що Олександра витягли з-під завалів, що він був поранений. Тоді окупанти відправляли полонених без важких поранень у ДІЗО – дисциплінарний ізолятор. У жінки з’явилася надія, що, можливо, він там.
- Коли ми тільки приїхали у Київ, зустрілися тут з родинами азовців, що загинули на Азовсталі – вони ще не отримали їхні тіла. Тоді рідні приїхали, щоб провести ДНК-експертизу для ідентифікації загиблих, і не могли знайти лабораторію. Ми звернулись за допомогою до київської знайомої, і пішли туди з родинами тих військових, що загинули. Хтось тоді сказав, що рідним полонених також треба здати тест ДНК, і наша донька це зробила. Для нас, на той момент, це була просто формальність, – каже дружина.
Родина Олександра відвідувала всі акції на підтримку полонених. Після чергової такої акції, 29 жовтня, дружині зателефонувала слідча і повідомила про збіг в ДНК, що помилки бути не може…
- Одразу після вихідних я поїхала туди і попросила фото. Мені спочатку не показували, але я наполягала. Допомогло те, що раніше я відкрила кримінальне провадження – так було треба, – ділиться жінка. – Все ж таки, мені надали фото. А я дивлюсь, і бачу там свого чоловіка.
«Мої дівчата! Люблю. Цілую. Обіймаю. Чекаю зустрічі»
Дружина Олександра шукала будь-які відомості, щоб дізнатися, що сталося з її чоловіком. Чому він значився у списках як поранений, а повернувшись в Украйну, опинився у морзі?
Вона знайшла його побратима, який був з ним в одному бараці в Оленівці, який також отримав поранення, а потім їх разом везли на КАМАЗі у Донецьк. Він розповів, що вибух стався близько опівночі. Що її чоловік отримав поранення тулуба, а також травмував руку чи ногу.
Медпрацівників до них не пускали, лише через годину пустили медиків з Азовсталі, які також перебували у полоні. Кровотечі вони зупиняли тим, що було під рукою. Максимум, що могли – це накласти джгут. Олександра перебинтували, і тільки під ранок повезли у Донецьк.
- Мій чоловік був у першому КАМАЗі, де крім нього було близько 15 людей. Вони лежали на холодній підлозі, той побратим знаходився поруч із Сашою, і постійно повторював: «Тільки не відключайся», – згадує дружина розповідь побратима. – Він розповів, що хоч мій чоловік і був вже слабкий, проте тримався у свідомості до кінця. А коли їх привезли, і цього побратима винесли з машини, вся його футболка пропиталася кров’ю.
Що далі було з Олександром – він не знає. Як виявилося, 10 серпня тіло військового вже у Києві. Протягом двох місяців він лежав у морзі, поки його родина невпинно шукала будь-яку інформацію про його долю. Поки вони ходили на всі акції та мітинги, сподіваючись під час наступного обміну побачили рідне обличчя.
Олександр помер від сильної кровотечі, після теракту він був у свідомості ще п’ять годин. Якби йому своєчасно надали необхідну медичну допомогу – він залишився би живий і повернувся б до своєї родини.
У день роковин теракту в Оленівці у Києві вшанували пам'ять загиблихФото: Радіо Свобода
Поховали військового тільки 12 листопада, його донечка обирала кладовище. Його останнє смс-повідомлення дружині містило такі слова: «Мої дівчата! Люблю. Цілую. Обіймаю. Чекаю зустрічі».
- Наша наступна зустріч, на яку він так чекав, відбулася вже у морзі. А на день народження дочки, якась жінка написала коментар під фото, що її чоловік був у полоні разом з нашим татом. Цей чоловік потім розповів, що вони багато часу разом проводили. Сашко розповідав про сім’ю, про донечку, про свій город, про виноград, що вирощував, – каже вона. – Ще один побратим казав, що він з собою у барак взяв Біблію. Він багато читав, а там вибір був невеликий. Потім на фото з Оленівки я побачила закривавлену Біблію, дуже схожу на ту, яку він забрав…
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
