У бункері «Азовсталі», під непереривними бомбардуваннями медикиня залишалася в Маріуполі до кінця, рятуючи життя українських захисників та захисниць
Валентина Пащенко – медична сестра 555-го військового шпиталю міста Маріуполь, а також випускниця Бердянського медичного коледжу. У жовтні дівчина звільнилась з російського полону, де перебувала протягом п’яти місяців. Про операційну в бункері, про перебування у полоні, про вибух в Оленівці, що забрав життя наших бійців та про довгоочікуваний обмін медикиня розповіла Приморка.city.
На десять медиків до 500 поранених
П’ята ранку. В Маріуполі вибухи, як і по всій країні. Валентину разом з чоловіком викликали на роботу. Трирічну донечку батьки вирішили відправити до бабусі з дідусем у Пологи в надії, що там вона буде в безпеці. Тоді дівчинка навіть не здогадувалась, що наступного разу побачить свою маму лише через вісім місяців…
Валентина з Сестрою, також військовою медикинею
До 26-го лютого Валентина з чоловіком перебували у Маріуполі разом. Пізніше його відправили у Запоріжжя на евакуацію, а Валя залишалася у шпиталі. Повернутися до коханої чоловіку не вдалося – перекрили дорогу. Дівчина каже – з того часу вона перестала бути звичайною медсестрою.
- На початку ми перебували у військовому шпиталі, потім мене відправили в онкодиспансер. Всі ми були розкидані по місту. Військові медики перебували у лікарнях різних районів, аби безперешкодно та оперативно надавати медичну допомогу бійцям. Згодом у диспансер почало прилітати. Ми вимкнули телефони, аби росіяни не відстежили сигнал. Але біля будівлі ще ловив зв'язок, тому люди масово стікалися до шпиталю. Прильоти почастішали, – розповідає медикиня.
Пізніше медикам наказали перевестися на один із заводів, які тримали оборону. Валентина з колегами перейшла на «Азовсталь». Зв'язок ще пробивався, тому медикині вдалося зателефонувати рідним. Валентина не знала, що на неї чекає попереду, чи вдасться їй ще побачити родину:
- Ми дзвонили та прощалися, адже і самі не знали, чи повернемось звідти.
Валя згадує, що на заводі було багато бункерів, свій медики називали «Залізякою». Там вони обладнали операційну на один стіл для важких поранених. В цьому бункері було лише пара хірургів та анестезіологів, загалом до десяти медиків. І це на 400-500 поранених. Лікарі майже не спали, бо постійно прибували нові поранені. Бувало, на добу надходило до 70-ти військових.
Невдовзі почали обстрілювали «Залізяку». Операції довелося проводити у залі з іншими пораненими, прямо на їхніх очах. Проте всі все розуміли, а деякі з поранених навіть допомагали медикам.
Валентина каже, що не дивлячись на весь жах того, що відбувалося навкруги, військовим вдавалося абстрагуватися – хлопці грали на гітарі, а дівчата їм підспівували. І коли хтось падав духом, інші його обов’язково підбадьорювали та казали, що вони впораються, що вони переможуть.
А потім привалило їдальню і вони залишилися без їжі. Інші бункери приносили медикам по пів стаканчика каші, бо і там запаси вичерпувалися. Їли вони раз на день, але їх це не бентежило.
- Солодке надає енергію, тому дуже хотілося саме солодощів. Їли мед і кавові зерна з цукром, і нам здавалося, що це дійсно додавало сил. Ми трохи перекусимо, а потім знову за перев’язки, за операції.
Маленька камера, відсутність ліків, звуки катувань
«Азовсталь» продовжували нещадно обстрілювали. Атакували і вдень, і вночі. Деяких військових навіть не могли дістати з під завалів. У бункері лежали поранені, а поруч мішки із загиблими.
- Коли нам сказали, що ми маємо здатися у полон, ми вирішили – це жарт. А потім хлопцям роздали цигарки та продукти, – згадує дівчина.
Валентина зазначила, що до азовців росіяни ставляться дуже прискіпливо. Вони їм усюди вбачаються. І хоча серед дівчат були тільки медики та кухари, окупанти всіх вважали снайперами. Проходячи повз міст, жінки чули у свій бік і мати, і образи. Когось рашисти підштовхували автоматом, насміхалися, всіх знімали на відео.
Вже в автобусі бійці та медики побачили представників Червоного хреста. Волонтери мали передати сім’ям полонених інформацію про рідних, які опинилися у руках загарбників.
В Оленівці дівчата сиділи окремо в ДІЗО (дисциплінарний ізолятор), там зазвичай перебувають особливо небезпечні злочинці. У двомісну камеру садили по 14 осіб. Валентина опинилася у шестимісній, де з нею знаходились 28 інших жінок.
Ковдри та теплі речі полоненим не видавали, тож, доводилося грітися одна біля одної та за допомогою тих речей, що були з собою. Влітку від спеки деякі жінки втрачали свідомість, перебуваючи тривалий час у нелюдських умовах.
- Ставлення до нас окупантів різнилося. Хтось ставився по-людськи, а от днрівці насміхалися. Якось в однієї дівчинки почав боліти зуб, так їй сказали, що можуть його вибити, – каже Валентина.
Медикаменти також ніхто не давав. До дівчат пускали лікаря з їхнього шпиталю. Користуючись такою можливістю, вони викликали його частіше, вдаючи із себе хворих, аби дізнатися будь-які новини про події в Україні.
Коли стався вибух у бараці з хлопцями з батальйону «АЗОВ», жінки тільки-но влаштовувалися на ніч. Але заснути тієї ночі вони вже не змогли.
- Ми чули потужний вибух і тріск скла, з віконця було видно червону заграву, а хлопці кликали медиків на допомогу. Там перебувало близько двохсот військових. Тоді багато людей загинуло. Хто встиг врятуватися, вибіг з бараку у спідній білизні, без штанів, лишень вижити. Наступного дня дівчат з «АЗОВа» викликали на допит. Там показували відео з бараку і запевняли , що це цілеспрямовано атакували наші. Вони казали, що ми не потрібні Україні, – додала медикиня.
Росіяни намагалися маніпулювати полоненими, дівчат з Донецької області пробували переманити на свій бік. Могли навіть запропонувати зв’язатися з рідними, зателефонувати дитині, проте за це ти маєш дати їм щось натомість – наприклад, якусь інформацію, яка б їх зацікавила.
Віконця у камерах постійно закривали, особливо, коли наші бійці піддавалися тортурам. Але жінки чули, як катують українських військових:
- Було чутно звуки ударів по тілу, а також скотчу – як їм обмотували руки, ноги, навіть голову. І зараз звук скотчу викликає у мене сильний головний біль.
Ми вдома!
Валентина працювала на пекарні – там дівчата випікали хліб для наших хлопців. 14-го жовтня їм сказали навчити пекти інших жінок, які тільки приїхали. А через півгодини наказали збирати речі. Про те, що буде обмін, полоненим не повідомляли. Проте натяки були постійно, і у них нарешті з’явилася надія.
Повернення жінок-військовополонених на території Запорізької області
- Якось до нас прийшла жінка вертухай (тюремний наглядач – ред.), вона змушувала нас співати гімн росії. Одного дня вона сказала, що якщо завтра ми ще тут будемо, то заспіваємо його, – згадує Валя.
Перед тим, як посадити дівчат в авто, на голови їм надягли шапки, очі перемотали скотчем, руки затягнули. Дорогою не можна було робити зайвих рухів – голову тримати опущеною та їхати мовчки. Їхали вони спочатку до Таганрогу без зупинок, і жінки вже ледве трималися, бо хотіли в туалет. Тоді в них кидали мішки з піском. На одній із зупинок їх змусили ходити напівзігнувшись, так само не підіймаючи голови. Якщо окупанти були не задоволені, могли ударити полонених по рукам або голові. Могли використати шокер.
Вже 17-го жовтня полонених підняли рано вранці, і проводжаючи до авто, не закривали очі та не зв’язували руки. Лікар зі шпиталю, який їх відвідував, розповідав про перший обмін, тому дівчата мали уявлення, як все відбувається.
Полонених повезли через Крим до Василівки. Жінки тепер були впевнені, що скоро вони будуть вдома. Але українські авто затримувалися, і радість від очікування змінилася на тривогу, що обмін зірветься. Але потім почали з’являтися автобуси.
- Ми були щасливі, проте не наважувалися досі повірити в те, що це реальність. Так і стояли – погляд у землю, руки за спиною. До нас підійшов наш військовий та каже: «Дівчатка, ви ж героїні! Ану голови вище та руки з-за спини. Ви вдома!». Хто плакав, хто землю цілував, ми вдома, – розповідає Валентина.
Валентина після повернення з полону з чоловіком та донькою
З особистих речей жінкам не віддали нічого, комусь і документи не повернули. А потім дівчата побачили російських полонених – чистих, поголених та підстрижених. Коли вони побачили, в яких умовах українці тримають полонених, були шоковані. Адже там вони мають змогу і в футбол пограти, і музей відвідати. У наших же дівчат були одні розваги – з камери до камери та на допит.
Валентина зустрілася зі своєю родиною тільки наступного дня. Думала, що донечка її не впізнає, але дитина зустрічала свою маму з плакатами, де містилися їхні фотографії. Коли вони наблизилися одна до одної, дівчинка лише спитала: «Мама, ти більше нікуди не поїдеш?».
