Віталій Снісаренко вів ефіри на Бердянському місцевому радіо “Азовська хвиля”. Виїхав з окупації після того, як окупанти захопили редакцію та допитували там журналістів кілька годин. Під час виїзду, його з родиною та друзями окупанти не випускали та використовували як “живий щит”. Опинившись на підконтрольній території, півроку намагався потрапити до ЗСУ. А зараз виконує бойові завдання у Донецькій області та вірить, що Бердянськ знову буде українським.
Віталій Снісаренко в студії радіо Азовська хвиля, яку окупанти захопили 8 березня 2022 року
Ще у 2015 році Віталій казав своєму батьку: якщо росіяни почнуть повномасштабне вторгнення – він візьме автомат і захищатиме рідну землю
Утримували в редакції понад 5 годин
До 8 березня 2022 року, Віталій інформував бердянців про головні новини міста. Його голос чули в авто, магазинах, громадському транспорті – усюди, де було радіо. Бердянськ було вже окуповано, і ситуація напружувалася все більше з кожним днем.
Радіоведучий «Азовської хвилі» знаходився на робочому місці, коли редакцію захопили окупанти. Близько 50 журналістів утримували в приміщенні понад пʼять годин – всіх допитували, а декого побили.
- Ми знаходилися на другому поверсі, привітали колежанок з жіночим святом, коли нашій начальниці зателефонували. Вона сказала: «До нас гості. Усі на вихід!». Проте, коли ми пішли на чорний вхід, за дверима на нас вже чекало дуло автомата, – згадує Віталій.
Військовий рф сказав журналістам: «Не беспокойтесь, поднимайтесь наверх», і їм довелося повернути назад. Окупанти зкомандували увімкнути авіарежим на телефонах і покласти їх на стіл. Віталій вимкнув свій телефон і заховав у руківʼя, а в кишені в нього був мобільний на кнопках, який чоловік і використав тоді. Там навіть сім-карти не було.
Кожному дали по листку формату А4, де журналісти мали написати свої імʼя та прізвища, посади і номери телефонів. Після цього рашисти по черзі викликали журналістів в окремий кабінет для допиту. Там на них вже чекав представник фсб, а з ним ще 5-6 людей з автоматами.
- Першочергово мене питали стосовно радіо – як працює. У них був готовий текст, який вони хотіли, щоб я начитав. Аби якось викрутитися, я сказав, що з початку так званої спецоперації, у нас не працюють мікрофони. Мені надсилають вже записане повідомлення, і я його ставлю в ефір, – наважився збрехати радіоведучий.
На цей випадок вони підстрахувалися. Як виявилося, у фсбшника вже була з собою флешка з готовим записом, який потім і почули у себе на радіо мешканці міста і району. З того часу, вони прибрали до рук редакцію інформаційної групи “ПРО100” з усім обладнанням.
- Коли я вийшов звідти, вони знали моє імʼя, де я працюю і де живу. Наступного дня ми з колегами написали заяви про звільнення, – розповідає чоловік. – Тоді я дружині сказав, що треба збирати речі та їхати з міста. Ми і до цього вже планували виїзд, але раніше такої можливості не було.
Використовували людей як “живий щит”, прикриваючи свої позиції
Віталію з родиною вдалося виїхати з Бердянська тільки 28 березня. Їхали трьома машинами, а біля будівлі колишньої типографії, назбирали ще невелику колону з бажаючих виїхати. Тоді вже були відомі випадки, коли рашисти розстрілювали невеликі колони з 2-3 машин десь у полі, тому вони намагалися покликати з собою якомога більше людей.
Автобуси для евакуації на той момент у місто вже не впускали. Транспорт стояв на кільці з селом Азовським. Люди йшли туди пішки, щоб мати змогу виїхати з окупації.
- Ми стояли на блокпосту на виїзді з Токмаку години три, і коли до нас дійшла черга, приїхав якийсь командир – він був пʼяний. Він помітив на наших трьох машинах однакові наліпки. А у моїх друзів ще й Донецька прописка. Він обурився: «Я тоже Донецкий, защищаю здесь родину, а вы уезжаете». А потім він до голови мого друга приставив пістолет, щоб залякати. Ми розуміли, що він блефує, але все одно було лячно, – згадує Віталій.
Близько 5-ї години вечора почався обстріл – це наші гатили по позиціям окупантів. Міни розривалися на відстані в один кілометр від колони з цивільними автівками. У черзі стояло близько 400 машин. Цей командир наказав, щоб всі машини, які стояли позаду, повертали на Токмак. А перші три авто, де був і Віталій з родиною, залишив біля посадки, таким чином прикриваючи свої позиції. В тій посадці були окопи, де сиділи рашисти з кулеметами.
- Нам залишалося просто стояти і чекати, звідки до нас прилетить. Десь через 40 хвилин нас повернули і сказали також їхати у Токмак. Там ми переночували і поїхали у бік Запоріжжя наступного дня. Але так сталося, що дорогою ми заблукали. Це окупантам на блокпосту не сподобалось – вони вирішили, що ми брешемо та не просто так тут блукаємо, – розповідає чоловік. – З нами їхала родина, і в телефоні одного хлопця окупанти виявили фото загиблих російських військових, яку він чомусь не видалив. Рашисти збиралися нас відправити до комендатури на 30 діб до зʼясування обставин. В нього взяли телефон і дороговартісний ноутбук для перевірки. Сказали, наступного ранку забрати. Після цього нас відпустили і ми вирішили їхати якомога швидше. Цей хлопець почав питати – а я же його техніка? Я йому кажу: «Подякуй, що вибрався живим».
Того дня, всі вони, дісталися до Запоріжжя. Там людей зустрічали волонтери і поліція. Першим вони залишили свої дані, а правоохоронцям розповіли – де та яку техніку бачили.
Далі родина Віталія поїхала у Дніпро. Там в одній зі шкіл, де надавали місця для проживання, вони перебували 3-4 дні. Вже звідти поїхали на Батьківщину Віталія – у Червоноград Львівської області.
Став звʼязківцем та служить у Донецькій області
До цього Віталій не мав військової підготовки. Але як тільки він вибрався з окупації, то пішов до військкомату. Спочатку його не взяли на службу – добровольців було багато. Тому чоловіку сказали знайти роботу і піклуватися про родину.
Згодом дружина з дітьми поїхали за кордон, а Віталій знайшов роботу. Проте весь цей час йому чогось не вистачало.
- Ще в 2015 році, коли окупанти градами обстріляли Волноваху, я сказав своєму батьку, що якщо вони підуть далі – я візьму до своїх рук автомат і піду на фронт. Десь через півроку мене нарешті прийняли до лав ЗСУ, тоді все встало на свої місця, – зазначає військовий.
Віталій приєднався до лав Збройних сил України 2 березня цього року. Наразі він служить у взводі звʼязку 3-го механізованого батальйону 42-ї окремої механізованої бригади.
Спочатку він пройшов базову підготовку, потім фахове навчання, після чого поїхав до зони бойових дій, на кордон між Донецькою та Луганською областями.
- Коли нас тільки привезли на позицію, десь в 70-ти метрах від нас розірвалася ворожа міна. Хто – вдягнув бронежилет, хто – сховався за машину, я – не відреагував. Бо вже звик, – розповідає Віталій. – Прильоти бувають часто – накривають з мінометів, з артилерії. Якось був прильот такої сили, що на нас усе посипалося, нас оглушило – тоді було страшно. Але найстрашніше – це засинати вночі, коли знаєш, що у випадку обстрілу, ти можеш просто не встигнути сховатися.
Тепер військовий виконує бойові завдання переважно у Донецькій області, і з теплом згадує про Бердянськ, де він мешкав останні 16 років:
- За цей час Бердянськ став моїм рідним містом. Найкращі моменти мого життя відбувалися саме там. Я приїхав до себе на Батьківщину, і згадую місця, старих друзів, якісь конкретні події з життя, але коли десь у мережі натрапляю на фото Бердянська – у мене серце стискає в грудях. Я навіть не уявляю свого життя без Бердянська. Це місто, в якому я хочу жити й надалі, і воно обовʼязково буде українським, – каже Віталій.
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
