Від міста Бердянськ повз Нововасилівку та Осипенко, а далі прямуючи Маріупольским шосе за півгодини можна домчати до Бердянського. Це село – частина Осипенківської громади. «До Бердянського 4 км» показує дороговказ, і ми звертаємо з широкої траси на вужчу, що веде до населеного пункту. Приморка.City розкаже вам, чим живе село Бердянське.
«Промінь», що сяє для всіх
В енциклопедичному довіднику вказано, що Бердянське засноване у 1920-ті роки як поселення радгоспу. А назву свою отримало від Бердянського району. З тих пір саме радгосп, а згодом і його спадкоємець агрофірма «Промінь» стали рушійною, життєдайною силою для села і його мешканців. З усіма питаннями й проблемами, які турбують селян, вони йдуть саме туди.
Будівля агрофірми «Промінь», чи контора, як її називають місцеві, знаходиться в самому серці села, поруч зі школою. Як виявилося, раніше ця споруда теж була школою. Саме її закінчив директор агрофірми «Промінь» Леонід Калюжний. А сьогодні тут знаходиться його кабінет та працюють співробітники. Леонід Олександрович пройшов увесь шлях від молодого спеціаліста у 1974 році до директора радгоспа «Бердянський» у 1992 році. Після низки перетворень це господарство отримало назву АФ «Промінь».
Як розповів Леонід Калюжний, цього року колективу вдалося зібрати непоганий урожай. Проте ціни на сільгосппродукцію нижчі порівняно з минулим роком, і, звісно, це засмучує аграріїв.
На питання, що найважче для хліборобів нашого краю, Леонід Олександрович іронічно зауважує:
– Погода і українське законодавство. Ніколи не знаєш, чого від них очікувати. А ще до них можна додати ціноутворення на сільгосппродукцію. Кожного року ми засіваємо поля на свій ризик. І майже ніколи не знаємо остаточну ціну продукту, який зберемо.
На сьогодні у штаті агрофірми працює 52 людини. Проте, зазвичай, взимку кількість співробітників зменшується до 40. Усі вони працюють вже багато років. Колектив стабільний і майже не змінюється. Люди – то найбільша гордість АФ «Промінь». Головний агроном Віктор Олійник, головний інженер Олексій Врублєвський, головний економіст Надія Швидка, механізатори Сергій Шервалі, Штефан Война, Євген Дербта, Іван Нестеренко, водії Іван Гончаров, Олександр Ковальов, Олександр Цибалов та багато інших допомагають підприємству гарно працювати й розвиватися. Зараз на підприємстві справу батьків продовжують їх діти.
І кожному з них є чим пишатися. За роки свого існування агрофірма зробила і продовжує робити чимало для села то його жителів. Завдяки їй Бердянське було газифіковане, працює водопровід з технічною водою, привозять питну воду з Осипенко, функціонує вуличне освітлення, був побудований дитсадок, який зараз, на жаль, закритий. 25 років саме агрофірма забезпечувала школярів продуктами харчування. Допомога школі та Будинку культури – то звична справа.
Ми поцікавилися у Леоніда Калюжного, яким би він хотів бачити Бердянське у майбутньому?
– Дуже хочеться, щоб стало більше дітей. Щоб вони повернулися до дитячого садка та школи. Щоб агрофірма продовжувала працювати і давати людям робочі місця. А ми зробимо усе можливе, щоб село жило.
За освітою – до рідної школи
Поруч з офісом агрофірми, або, як кажуть місцеві, конторою, знаходиться Бердянська школа І-ІІ ступенів. Розрахована вона на 360 учнів, хоча цьогоріч за парти сіли лише 44. Проте заклад освіти привітно відкрив двері для кожного з них.
Директор школи – Олена Савон
Бердянська школа нічим не поступається іншим освітнім закладам району. Коридори світлі й просторі. Можна вивчати табличку множення підіймаючись по сходах або запам’ятовувати формули, які написані на східцях. У коридорах є м’які пуфи, на яких школярі відпочивають під час перерви. На стінах – зони для малювання. Видно, що ремонт не найдорожчий, але все охайно й чисто, відчувається, що все зроблено з любов’ю.
– Наша школа відповідає усім вимогам. Перший та другий клас забезпечені усім необхідним за програмою Нової української школи. Ви побачили, що є відповідні меблі, дидактичний матеріал, стаціонарні та коркові дошки, фліпчарти, ноутбуки й принтери. Це та багато іншого ми придбали завдяки фінансуванню з громади та Міністерства освіти України.
І хоча у кабінетах можна побачити старенькі меблі, проте класи оснащені комп’ютерною технікою, а в кабінеті інформатики встановлена мультимедійна дошка.
Діти навчаються у дев’яти класах, середня наповнюваність яких – п’ять учнів. Ми зазирнули на урок до першого класу. Тут здобувають освіту четверо школярів. Ще одна дитина з особливими потребами проходить індивідуальне навчання вдома. Малеча зосереджено й серйозно слухала вчительку та робила вправи з Lego. До кожного учня педагог підходив по черзі, показував і підказував. Що тут скажеш, навчальний процес триває незалежно від того скільки дітей у класі.
Актовий зал та їдальня знаходяться в одному приміщені. Проте діти тут не харчуються. Оскільки учнів дуже мало, то за штатним розкладом закладу освіти відведено 0,5 ставки кухара. Але ніхто не хоче працювати на таких умовах... До речі, не має у навчальному закладі й посад секретаря, завуча та завгоспа. Тому їх обов’язки розподілили адміністрація та педколектив школи.
Зате у школи є своя котельня. Тому адміністрація сама вирішує, коли опалення потрібно зробити сильнішим або, навпаки, зменшити його.
Директор, яка віддала Бердянській школі 20 років свого життя, не відкидає того, що кількість дітей щороку зменшується. Проте Олена Іванівна впевнена, що скільки б учнів не було, кожен з них заслуговує на якісну освіту. І це чудово, що саме таку освіту вони можуть отримувати у рідному селі.
Чи вдасться зберегти культуру?
Від школи рукою подати до Бердянського Будинку культури. Цікава двоповерхова будівля з вікнами від стелі до підлоги, що виблискували на сонці, відразу привернула увагу. Та якщо підійти ближче, стануть помітні тріщини на цих величезних вікнах, навіс, що обсипався від часу, та ганок, що теж потребував ремонту. Не знаю чи підійшло б сюди визначення «аварійний стан», але саме це словосполучення першим спало на думку.
Альона Ковальова очолює БК вже сім років. Як виявилося згодом, Альона Григорівна єдиний співробітник Будинку культури, якщо не враховувати техпрацівницю.
Зсередини будівля виглядала трохи краще. Проте побляклі від часу стіни та вицвілі на них фотографії недвозначно натякали на те, що закладу не вистачає коштів.
Альона Ковальова пояснила:
– Будинку культури бракує необхідного фінансування, тому зараз він знаходиться в такому стані. Не відкрию таємницю, якщо скажу, що культура на селі занепадає. А ще тяжко працювати та щось реалізовувати без фахівців відповідного профілю. Проте мій обов’язок – не втратити те, що залишилося і зберегти культуру у селі. Тому знаходжу у собі сили, щоб разом із учасниками самодіяльності вигадувати й організовувати нові й нові заходи. Так ми намагаємося зберегти традиції, а разом з тим навчитися чомусь новому і зробити життя селян яскравішим.
До речі, зал у Будинку культури доволі непоганий – гарна сцена, багато місць для глядачів. Проте за словами директора, взимку концерти там проходять, бо дуже холодно і юним артистам, і глядачам.
Незважаючи на всі нестатки й пов’язані з им обмеження Бердянський Будинок культури продовжує працювати. І справедливо сказати, що робота тримається на ініціативі директора закладу та великому бажанні до творчості місцевих школярів. Адже заклад культури працює у тісній співпраці зі школою. Протягом року вони проводять концерти й вистави до державних свят та різноманітні розважальні заходи.
Не останню роль у збереженні культурної сфери відіграє й постійна підтримка АФ «Промінь». Без допомоги агрофірми від Будинку культури точно вже нічого б не залишилося.
Альона Ковальова з гіркотою відзначає, що з кожним роком учасників самодіяльності стає все менше. Діти підростають і роз’їжджаються, молодь у селі не затримується та й люди середнього віку все частіше шукають кращої долі на чужині. Можливо тому останнім часом все менше глядачів відвідують святкові та розважальні заходи, що проходять у Бердянському БК.
Болючі питання
З одного боку від Будинку культури знаходиться алея слави із сосен, що веде до пам’ятника загиблим у Другій світовій війні односельцям. З іншого пройшовши повз магазин можна побачити закритий дитячий садок. Велика та простора двоповерхова будівля вже декілька років не приймає дітлахів. Сумно споглядає вона пустими вікнами на перехожих. Оскільки малечі у селі небагато, було вирішено закрити ДНЗ. Зараз три бердянські малюки їздять до Червонопільського дитсадка на шкільному автобусі.
Що ж іще є у селі? Можливо амбулаторія чи ФАП? Та староста Бердянського старостинського округу Сергій Ступак дав заперечну відповідь.
– На жаль, зараз ФАП у Бердянському не працює. Сама будівля є, вона нікуди не поділася, там навіть санітарка регулярно прибирає. Але немає найголовнішого – лікаря. Не так давно у нас працював молодий спеціаліст, ми навіть квартиру для нього знайшли. Та й це не допомогло його втримати. Тому за медичною допомогою мешканці Бердянського звертаються або до Червоного Поля, або до Бердянська. До слова, найближча аптека також знаходиться у Червоному Полі.
Що тут сказати? Відсутність медичних кадрів проблема навіть для міст. А про віддалені села і говорити годі. Працевлаштування – ось що потрібно людям. Бо через брак робочих місць молодь або навіть цілі сім’ї їдуть в міста чи закордон. І село поступово «міліє». Зараз у Бердянському прописано 513 осіб, хоча насправді проживає тут менше людей – 468.
Віддаленість села від траси також накладає відбиток на його розвиток. Сусідам бердянців з Червоного Поля трохи легше, бо їх село знаходиться поруч із трасою, і можна без проблем дістатися до міста або повернутися з нього. А ось для мешканців Бердянського чудово, якщо є машина. Бо лише двічі на день автобусом можна дістатися до міста…
Змішані враження залишила подорож до Бердянського. З одного боку у селі справді відчувається господарський підхід, видно, що воно не занедбане. З іншого – з кожним роком там стає все менше населення, а люди частіше вирушають у пошуках кращої долі. І це вже певно навіть не стільки залежить від керівництва громади, як від держаної політики в цілому.
Як втримати людей на місцях? Як створити нові робочі місця? Як забезпечити для селян гідні умови життя? Дуже хотілося б, щоб на ці риторичні питання усе ж знайшлися б відповіді. Доки ще є що рятувати.
Автор: Марина Карабань
