Столичний художник-постмодерніст Сергій Коляда добре відомий у сучасних мистецьких колах та певно що єдиний серед українців, хто входить в міжнародну спільноту «Ballpoint Pen Art Movement» – художників, які малюють виключно кульковою ручкою.
Маючи дещо епатажну репутацію через цикл робіт на гостру соціальну тематику й вигадавши новий термін для серії скандальних малюнків – #укрсоцпорн, в житті Сергій досить проста, виважена й відкрита людина.
Приморка.City вирішила поспілкуватися з відомим художником та дізнатися яким же був шлях Сергія Коляди – від бердянського студента, до київського митця?
– З чого бере початок історія художника Сергія Коляди?
– Малювати мені хотілося з самого раннього дитинства, ось скільки себе пам'ятаю! Мама розповідала мені, що дитиною я обмальовував вдома усі стіни... Не полишало мене прагнення щось малювати й під час навчання в школі, отож відразу після закінчення Бердянської ЗОШ №16, поїхав вступати до Харкова, до художнього інституту, але там навіть відбір не пройшов. Мені сказали – в тебе є талант, але потрібно ще довчитися і не допустили до екзаменів.
Тоді я вирішив вступити в Запоріжжя на іноземну філологію, а згодом, перевівся у Бердянський педагогічний і хоч обрав фах філолога, але малювання не полишив.
– Чим було зумовлене рішення переїхати з Бердянська до Києва?
– До Києва ми поїхали в 1997 році разом з моїми однокурсниками. Після закінчення інституту якраз вони мене загітували, сказали, що «такому, як ти художнику, тут немає, що робити – треба туди їхати».
Ми всі вчилися на філології і всі були творчими. Мої друзі писали вірші, ще продовжили навчання в Могилянці. А я приїхав і перший рік працював ще вчителем у звичайній школі – викладав там англійську.
Почав у Києві працювати вчителем і був такий в мене випадок: знайшов оголошення, що іноземець з Бельгії шукав репетитора російської мови. Я почав навчати його – спілкувалися виключно англійською. Через місяць зрозумів, що йому не стільки ті уроки були потрібні, скільки просто людина, яка може допомогти в усіх питаннях: кудись поїхати, сходити в магазин, на ринок… На кшталт особистого помічника-перекладача.
Ми встановлювали контакти, обмінювалися візитівками, це були корисні знайомства. З цього все і почалось. Мене стали запрошувати й інші дипломати, з інших посольств, бізнесмени закордонні – я їм показував свої картини. Це були перші такі заяви про себе, як про художника. Вони почали щось купувати, якщо їм щось подобалося і це по «циганській пошті» пішло… Вони розповідали одне одному, що є такий цікавий художник, який відображає, що дійсно відбувається в країні – це було їм цікаво.
Потім один мій знайомий запропонував мені зробити сайт, де я можу свої роботи виставити… Це був 2003 рік. Завдяки цьому я почав використовувати свій досвід спілкування живого – шукав контакти закордоном, серед творчих людей – обмінюватися посиланнями на сайти. Поступово мені почали надходити пропозиції щодо придбання моїх робіт… Люди закордоном мали гроші на це. Здебільшого, серед моїх замовників були юристи з Німеччини. Так я почав через Інтернет продавати картини.
– Якою була тематика найперших робіт і сучасних – шлях змін?
– В Бердянську я ходив до Юрія Затьори в ізостудію, в державний будинок культури. Там все було класично – олівець, акварель, а потім, коли вчився вже в Запоріжжі, щось завжди малював в конспектах та зошитах. Навіть викладачі у захваті були, коли дивилися у ті конспекти (звідти лишилась в мене звичка малювати звичайною кульковою ручкою). Згодом зошити я замінив на ватман. Зараз вже купую папір професійний, здебільшого імпортний.
Потім дізнався, що закордоном є цілий рух художників, які малюють саме кульковою ручкою. Я до них писав і їм сподобались мої малюнки. Вони включили мене до свого руху.
Серія моїх малюнків на початку 90-х – це більш романтичні роботи. Небагато штриху і багато білого. Дружина каже, що ті мої перші картини їй більше подобаються.
Соціальні роботи з’явилися вже в Києві, бо в Бердянську в 1997 році не було ще таких контрастів, як в столиці – від бомжів, до олігархів… Тут я тоді ще не бачив таких дорогих машин, високих цін в ресторанах, зимових садів та джакузі прямісінько в оселі, квартир двоповерхових і всього цього «блиску» який зустрів там, і те дуже контрастувало із життям простих людей, що розраховують на одну середню зарплату.
Хоча, в колі іноземців мене сприймали добре і я їх також сприймав нормально. Спочатку була ніяковість, але згодом зрозумів, що не треба скиглити, а треба щось робити. Потрібно чіплятися, розказувати про те, чим живеш і намагатися заявити про себе світу, аби він врешті почув! Звісно, що в великому місті це було зробити важко…
На тематику моїх робіт безумовно ще мав вплив постмодернізм… Мені подобається його естетика і зараз. Старі сюжети перероблюються в щось нове… так народилася серія моїх шевченківських «Катерин», яких я захотів намалювати на тлі величних міст світу.
В одному з відомих видань навіть колись написали, що ті всі мої Катерини поїхали заробляти закордон, бо те було актуально під час міграційної хвилі заробітчан.
Я небайдужа до усього людина, мене хвилює доля країни, народу, нашої культури, тому всі ті хвилювання і відображені в моїх роботах.
Інколи критики вбачають в моїх роботах забагато темного, над цим я також розмірковую…
Тож в моїх роботах можна вгадати які політичні та історичні зміни відбувалися в Україні… як розбивалися надії, а політики втрачали свою подобу, стаючи на хибний шлях.
– Що вміщує зараз творчий доробок?
– Цікавий досвід був роботи з командою «95-го кварталу». У студії анімації ми створювали мультфільм для дорослих «Сказочная Русь» – я працював над розробкою образів усіх цих героїв.
В 2008 році я співпрацював з Антоном Мухарським, що зібрав сучасних художників, які гостро висвітлюють в роботах соціальні теми – так народився проект «Україна наша». Приймали участь у багатьох заходах, виставках, арт-фестивалях. Це був цікавий та корисний досвід, ми об’їздили майже всю Україну.
Виставка моя була в Швейцарії. Для української діаспори я надсилав якісь свої роботи.
На сьогодні мені приємно відчувати себе вільним художником... Час від часу мене кудись запрошують… Багато людей цінують моє мистецтво і добре знають мої картини, високо їх цінують. Мрію про те, щоб лишити по собі слід в історії українського мистецтва.
– Чому іноземці цінують більше Ваші роботи, аніж українці?
– Відповісти однозначно не можу. Певно що причина в економічних питаннях, бо в середньому мої картини коштують від 300 доларів (маленькі) до 3000 тисяч... До того ж іноземні люди більш вільні у судженнях та в них інший смак, попит закордоном більший і це просто потрібно прийняти, як факт.
– Чи потрібне Вам усамітнення для роботи й над чим працюєте зараз?
– Буває, що закриваєшся на 2-3 дні і малюєш, але я не аскетичний художник, мені подобається спілкуватися з сім’єю та друзями, навіть під час творчого процесу...
Малюю постійно, паузи в роботі бувають не часто, але можу сказати, що вільному художнику жити в сучасному світі важко, хоча я й не вважаю себе якоюсь зіркою та спілкуюся з людьми на рівних. Не рідко мої роботи підпадають під цензуру. Особливо ті, що підпадають під категорію #укрсоцпорн – такий термін, що я вигадав для серії малюнків, що здебільшого створені в комп'ютері.
Майже усі важливі події мають відображення в моїй творчості.
– Як часто повертаєтесь у рідний Бердянськ та з чим асоціюється це місто?
– З яскравих асоціацій: по-перше – це море, звичайно, а по-друге – студентство... Кожного літа я намагаюся приїздити сюди, сім’ю беру, дітей… Кожен день ми ходимо на море, їздимо на косу, верхову, діти катаються на атракціонах, гуляємо по площі – відпочиваємо, як і багато інших гостей міста. Показую завжди дітям, де вчився, розповідаю якісь історії з минулого... Мені приємно проводити тут час з родиною, але ось повернутися до Бердянська б не хотів, все ж таки в Києві життя зовсім інше й ще дуже багато роботи, мрій, цілей та прагнень, які потрібно втілити в реальність.
