Бердянці розповідають, що з першого погляду здається, що місто вимерло, але якщо внутрішньо прислухатися, то дуже відчувається, що в повітрі висить напруження, страх, розпач, тому що багато людей справді все глибше і глибше затягуються в цю безвихідь. Але є ще й гнів, дуже сильний гнів на наших ворогів та впевненість, що все повернеться, повернуться усі, хто поїхав, повернеться наше життя, наша Україна, наш Бердянськ...
Відсутність грошей, відсутність роботи, ліків та звичних медичних та інших послуг – такі реалії життя в окупації. Якість продуктів – окрема тема, яку не перестають обговорювати і на вулицях, і в соцмережах.
- Я б не повірила, якби хтось розповів мені, що я так сумуватиму за АТБ. Сьогодні із ностальгією згадую українські продукти з наших супермаркетів. Неподалік нашого будинку був супермаркет АТБ, який зараз «віджали» окупанти і розмістили в ньому свою «Меру», всі продукти в якій шалено дорогі і абсолютно безсмачні, ніби з картону зроблені. Мої діти раніше любили шоколадні сирки, а тепер навіть не просять, - пише мешканка Бердянська, мати двох дітей.
Навіть цінителі спиртних напоїв розчаровані якістю російського міцного.
- Деякі мої знайомі взагалі перестали вживати спиртне, навіть пиво, бо воно жахливої якості, все, що російське, а імпортного немає, чи воно стоїть непідйомно. За України ми часто збиралися з колегами по п'ятницях випити пивка, а тепер із російським пивом – це покарання, а не задоволення, от і вирішили відмовитися до повернення України, - розповів мешканець Бердянська.
Як не дивно, але, незважаючи на небезпеку прояву будь-якої української самосвідомості, все частіше можна чути в місті українську мову.
- Вони думають, якщо багато хто в Бердянську розмовляє російською мовою, то це означає, що вони хочуть бути росіянами. Маячня! До речі, чим більше часу минає після вторгнення, тим більше людей переходить на українську мову. Навіть ті, хто завжди говорив російською. Перебуваючи у пастці, в окупації, люди хочуть бути ближчими до України, хоча б таким чином, – каже пенсіонерка, мешканка міста.
Тим часом окупанти, як павуки продовжують плести свою павутину, намагаючись затягнути в неї якнайбільше жертв. Ті виплати, які спочатку виплачували власникам українських паспортів, з нового року поступово замінюють на інші, для яких вже потрібний і російський паспорт і так званий СНИЛС (російський страховий номер).
- Мій зять сидить без роботи і постійно шукає щось таке, щоби при цьому працювати не на рашистів, а на звичайних наших людей, але таку роботу знайти дуже складно. Окупанти мають канал центру зайнятості в телеграмі, де публікують вакансії. Останнім часом все частіше серед умов з'являється обов'язкова наявність російського паспорта, - написала пенсіонерка з Бердянська.
Але найголовніше, що, живучи вже 10 місяців у таких умовах, бердянці не розучилися мріяти, не розучилися любити своє місто та свою країну. Особливо це видно по дітях, які з дитячою безпосередністю можуть, наприклад, йти вулицею та співати українську пісню чи малювати на стіні українку у вінку зі стрічками.
- Мої діти дуже люблять малювати крейдою, не встигаю купувати нову, так швидко їх витрачають, але найпершими завжди закінчуються жовтий та блакитний, - розповідає мама двох дівчаток.
І які б казки не намагалися розповідати окупанти у своїх пропагандистських роликах та телеграм-каналах, створюючи ілюзію райського життя у «свободном Бердянске», це їм дуже погано вдається, бо Бердянськ був і залишається Україною і цього не змінити. Місто живе очікуванням визволення, вірою у визволення, і лише ця віра рятує людей від розпачу.
Загарбники намагаються підкупити бердянців усілякими виплатами та гуманітарками, вони намагаються впхнути в голову нашим дітям у своїх школах російський погляд на світ, вони різними способами (всі з яких – брехня) намагаються навіяти бердянцям, що вони мають прийняти та полюбити росію. І не розуміють одного: це неможливо, бо це проти нашої природи. Це все одно, що сказати: “А тепер кисень вам більше не потрібен, ви дихатимете вуглекислим газом”...
