Бердянці - ті хто лишився в місті, і ті хто вимушені були поїхати, розповідають свої історії та спогади цієї війни. Розкажіть який він #незламнийБердянськ у повідомленнях на чат-бот @BerdNow_bot.
Коли почалася окупація міста, я була вагітна, без ліків не було сенсу лишатися у місті. Я пам'ятаю як вночі я не хотіла залишати свій дім, я плакала бо не знала побачу ще я маму.
Коли я вийшла щоб добратися до спорткомплекса щоб не запізнитися до рейсу на Запоріжжя, я хотіла щоб він поїхав та я залишилася, але я розуміла що вибирати між власним бажанням та життям моєї ще ненародженої дитини не можна, коли ми зупиняли машини автостопом щоб дістатися до місця збору, я не розуміла що роблю.
Коли ми їхали в машині сидів водій який нас підвіз на гору, коли ми виходили з машини він сказав слова "Все буде Україна! Обов'язково не забувайте" .
Коли ми виїхали за лаштунки міста я зрозуміла що це кінець, разом з містом я залишаю тут свою душу і своє сердце, я залишилася пуста в мене немає нічого в середні, я майже не відчувала болю. Я розуміла що єдине моє бажання побачити своїх - Україну, та розказати як тут її не вистачає .
Коли я приїхала до Запоріжжя я була як в комі з мамою я не могла зв'язатися, тоді ще працювали картки я їй скинула гроші, звістка про неї була тільки одна повідомлення про покупку у магазині. Потім коли я приїхала до Запоріжжя я почала шукати своїх, єдине моє бажання було поспілкуватися з земляками, я засинала і мені снився лише один і той сон що я пливу у човні, бачу наше колесо "Міраж" у центрі міста, все як завжди воно світилося життя яскраве все добре як раніше, лише одна проблема берег наче близько но я не можу чогось його дістатися. Прокинувшись я постійно плакала тому що для мене моє серце, моє місто, мій Бердянськ, далеко.
Розставання теж випробовується любовью, я почала діяти, робити листівки коли поїхала до Києва разом з моєю подругою яка теж з Бердянська ми вклеяли лістівку "Бердянськ - Це Україна"
Усі хто підходив фотографувався була ця листівка. Я писала в метро, в переході, на зупинці, де можна.
Розказувала усім про життя в окупації, підходила до наших хлопців с ЗСУ і казала що ми їх там чекаємо.
Я ніколи не забувала про своє місто, я хочу туди моя душа кричить, нехай моє місто це почує, відчує мій крик душі що я його люблю і завжди буду йому вірна.
Матеріал створено в рамках проєкту «Сила місцевих медіа – для посилення згуртованості українців», що реалізується Громадською спілкою «Українська Асоціація Медіа Бізнесу» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».
