Вже два з половиною місяці Бердянськ знаходиться у тимчасовій окупації. Армія Російської Федерації увійшла в місто 27 лютого одразу з двох сторін. Того ж дня військові встановили свій блокпост на виїзді з Бердянська у бік Маріуполя й заблокували роботу всіх адміністративних будівель.
Редакція Приморка.City зібрала історії містян про те, як нині живе місто.
«Окупація нестерпна й небезпечна, хоча на вигляд в Бердянську зовсім тихо», – Тетяна Воронцова про повсякдення містян
«Головне, що у вас тихо», – кажуть люди. Так, найчастіше так і є. Іноді навіть до жаху тихо. Настільки, що ти радієш ранковим вибухам, бо розумієш – це ювелірна робота наших.
Ти боїшся постити свої думки, бо завтра до тебе прийдуть, щоб приструнити за неонацистські погляди. Обурення від того, що відбувається, тримаєш при собі, бо, виявляється, є ті, хто доносить.
Під час прогулянки твій телефон беруть на перевірку. Ти судомно розмірковуєш, чи видалила фотографію чоловіка з українським прапором на мітингу? Чи зачистила історію переглядів прямих ефірів Арестовича у YouTube? Чи назвуть моє листування з сином «нацистським»?
Вранці поспішаєш зателефонувати мамі та синові, тому що через 15 хвилин зв'язок може зникнути на кілька діб і ти будеш божеволіти від незнання і тривоги.
Під'їжджаючи до під'їзду, із завмиранням серця виглядаєш дим. Якщо сусіди кип'ятять воду на багатті, значить знову відключили електрику. Газу в Бердянську та районі немає з кінця лютого.
Коли бачиш величезну чергу, розумієш, тобі треба туди, бо якщо черга є, це означає, що там щось потрібне.
Ти промовляєш очевидне, а у відповідь отримуєш від росіянина з автоматом: «Чуєш, мадам, локшину на вуха мені не вішай». Тобі залишається просто тихо мовчати та боротися з гнівом і страхом водночас.
У нас тихо. Щоправда, глибокими вечорами чути далекі глухі гуркіти. Це за 80 кілометрів від нас гине близький сусід Маріуполь. Мимоволі складаєш руки в благанні і згадуєш кожного знайомого маріупольця, який не вийшов на зв'язок.
Ми навіть радіємо тихо. Наприклад, коли вдається дізнатися про точку роздачі інтернету під час повної ізоляції. І тут теж дуже тихо питаєш про пароль до Wi-Fi. І той, хто стоїть поруч, тихо бере твій телефон, щоб ввести заповітний код. А ти уважно дивишся на кнопки і запам'ятовуєш, тому що підійде ще хтось і ти будеш тихо вводити пароль вже йому. Це тихе та мовчазне правило бердянців.
Радіємо, коли після кількох годин відсутності чоловік приходить з пакетом і каже: «Ура! Живемо!». За день до цієї фрази ми мріяли про сир, який не їли вже майже місяць. На запитання, чи велика була черга, чоловік відповідає: «Ні, не дуже, людей 80 було, коли я підійшов».
Готівки немає, тому ціни захмарні: за близько два кілограми сиру, літр сметани і кілька пакетів молока заплатили 980 гривень. Зате тепер цілий тиждень будемо ласувати кисломолочними делікатесами.
Навколо відділень банку божевільні черги. В них записуються за кілька днів і стоять з неухильною завзятістю й безвихіддю в очікуванні рятівної тисячі готівкою. Без неї загрожує голод. Термінали та картки не мають в окупації жодного сенсу.
У міських чатах пишуть: «Куплю бензин, 500 гривень за літр. Готовий віддати готівкою 10 тисяч за каністру». А продати охочих не знаходиться, тому що бензину немає. Ніде.
Тихо нарікаєш, дістаючи з демісезонних речей дитині куртку. І тут розумієш, що одягнути нічого, тому що куртка ця кольору хакі. Так, у Бердянську тихо, навіть занадто. Окупація – вона така штука, нестерпна й небезпечна. Хоча на перший погляд зовсім тиха.
«Люди тікають, бо знають, що життя на окупованій території не буде», – Анжеліка Рудницька про власний досвід евакуації
Ми не дочекалися зеленого коридору. За два місяці виїжджали з окупованого Бердянська на своїй машині з такими ж зневіреними людьми, коли зрозуміли, що в рідному місті стало небезпечно жити. Просто приєдналися тридцятими до колони, про яку напередодні дізналися у Viber.
Вранці на пункті збору до нас підійшов 18-річний хлопець з проханням забрати його. Знайомимося: звуть Сашко, студент з Маріуполя. Десять днів добирався до Бердянська в обхід фільтраційного пункту в Мангуші, тепер третій день поспіль намагається знайти попутника з надією доїхати до Запоріжжя. Його не беруть: або немає місця, або з маріупольцем призовного віку не хочуть зв'язуватися. З собою хлопець має рюкзак з бутербродами та ноутом і пакет із зимовими кросівками – це все, що залишилося з речей. Його батьки з бабусею та дідусем теж думають вибиратися, але пізніше.
О 6:30 ми виїхали з міста.
– Тільки мовчіть!
Водій повільно під'їжджав до блокпосту. Машини з колони чекали своєї черги, окупанти жестами вказували, кому і де зупинитися. Огляд на блокпостах як рулетка: пощастить – не пощастить. З несподіваною появою пасажира ми на ходу придумали легенду – він наш племінник. Швидко обмінялися інформацією: скільки років батькам, як звати, де навчається, коротко про те, як добирався до Бердянська. Всі троє мали різні прізвища, але з нами була кішка, тому ми цілком були схожі на сім'ю.
– Ваші документи.
Азовське кільце, блокпост, люди в «атаці», очі свердлять. Ретельно і довго перевіряють паспорти, мобільні телефони, оглядають багажник.
Ми були готові до найсумніших сценаріїв. Вже знали, що можуть віджати машину, забрати ноутбук, залишити мобільний, знайти приховані гроші, просто причепитися до будь-якої дрібниці і затримати на невизначений час.
Перед від'їздом ретельно чистили телефони: видаляли фотографії та відео, де ми в походах, поїздках, на змаганнях зі страйкболу, зйомках (бо всюди в камуфляжній формі). Зносили пости в соцмережах, які хоча б теоретично можна було би неоднозначно трактувати. Пізніше з'ясували, що навіть якщо у вас невинний контент, жодних гарантій немає. В момент перевірки телефону від ваших друзів може прилетіти патріотична звістка. Виявилося, що простіше знести Instagram чи Facebook взагалі. Але це теж не завжди працює, були випадки, коли росіяни змушували завантажити програми, а там – як пощастить.
Банківські додатки теж видаляли, бо можуть подивитися транзакції і вимагати переказати гроші на картку. Та й українські логотипи можуть викликати будь-яку реакцію: зазвичай чорний ярлик Монобанку тепер з прапорцем, а зелене яблуко А-банку пофарбоване в синьо-жовті кольори.
Нам радили залишити в телефоні «Дію», аби мати можливість підтвердити свої документи на українських блокпостах. Але «веселі» розробники кинули на головну сторінку слоган: «Російський корабель іди …», тож його теж довелось знести. І Telegram, бо там стільки було, що все б не видалили. Їхали тільки з Viber, в якому залишилися робочі чати й невинне листування.
З абсолютно чистим телефоном їхати небезпечно, може викликати підозру. Кнопковий телефон теж не варіант, підходив тільки в перші дні «втечі».
Блокпост у Дмитрівці, потім в Зеленівці – та ж схема, перевіряючі в чорному. Питання наступні: служив – не служив, що везете, чи є колючо-ріжуче, чому і куди їдете, де студентський, чи випадково немає сигарет. Відповіді такі: не служив, погане здоров'я, військового немає, небезпечне не веземо, їдемо до рідні в Запоріжжя шукати роботу, студентський згорів, є фотографія, візьміть цигарки.
Далі повертаємо на дорогу, яка петляє між богом забутими селами. Поки їдемо, хтось постійно відстає – асфальтове покриття в ямах, машини глохнуть, страждають днище, вихлопна труба, колеса.
Знову блокпост. У відчинене вікно машини нахиляється тіло в засмальцьованому камуфляжі, неголений, очі скляні. Простягаємо паспорти. Далі на кожному пункті сюжет розвивається по-різному.
Бердянськ в окупації вже 80 днів. Людей на вулицях майже немає.
Поки стояли в черзі, спостерігали всяке: ось хлопець швидко стягує светр, знімає штани – ага, перевіряють наявність татуювань. Жінка присіла навпочіпки перед відкритим ноутбуком, поруч рашист уважно переглядає вміст папок. Риються у валізі дівчини, вона промовисто щось пояснює. Чоловік відкрив багажник, а там зверху розкладено ковбасу, печиво – ага, це для заманухи, щоб відвернути увагу. Зупинили вантажний мерс, дівчина вискочила з пасажирського сидіння, відчинила двері, витягла великий пучок петрушки, простягла. Військовий розплився в усмішці, стоїть з автоматом і махає їй, проїжджайте.
Кожен відкупляється, чим може. Відбувається якийсь сюр – гра, про правила якої всі здогадуються, але ніхто не знає, чи вони спрацюють.
В усьому салоні нашої машини розкладено пачки цигарок – це «перепустка». Наша черга.
– Є картка Водафону?
– Що? (від несподіванки питання гальмуємо, не знаємо, що сказати).
– Сімка вільна?
– Ааа... Ні. Є цигарки. (простягаємо заготовлену пачку).
– Ну, давайте.
Проїжджаємо села. Глухо. Людей не видно, вулицями вештаються тільки кури та півні. Блокпост. Стоїмо довго. Якась метушня навколо. Обідній час. Військові одягнені в російську форму – «цифрову флору», у стоптаних берцях, з калашами та дерев'яними прикладами. З хати вискакують двоє зі сковорідкою, накритою кришкою, кудись понесли. Один сидить на призьбі, курить, інший підходить до нас:
– Випити є?
– .... (знову гальмуємо).
– Ну, горілка?
– Аааа ... Ні. Є напій. (простягаємо пляшку солодкої газованої води).
– Давай.
Пропускають. Їдемо далі. Ми відстали, не бачимо нашої колони. На зустрічній смузі двоє пораються з червоною «копійкою», мабуть, у когось віджатою. Зупиняють нас. Підходять. Як висловився наш водій, «одягнені у форму номер вісім: що вкрали, те й носимо». Питання:
– Насос є?
Є, але я мовчу. Водій вмикається швидко:
– Ні, не брали. А навіщо?
– Та карбюратор продути треба.
– Аааа... Цигарки є.
Простягаємо, беруть. Їдемо далі, стає смішно. І це армія, яка на другому місці у світі?!?? Це все схоже на якусь зграю розбійників-жебраків. Одним словом – банда. У нас істерика від сміху, швидше за все, вже побічне явище від напруження. Не бачимо нашу колону, намагаємось не зменшувати швидкості. На зустріч їде тонована машина кольору хакі, прямує ближче до нас, дає знак фарами, ми гальмуємо. Вже не знаємо, що чекати.
– Тільки не ржати, – водій нас заспокоює. Затихли, сидимо серйозні.
Під'їжджають, зупиняються на рівні з нами. Через бічне вікно бачимо бородатих «кадирівців», одягнені в «британку», дивляться уважно.
Питання:
– Бензин є?
– Тільки в бензобаку. (водій відповідає швидко, наче тренувався).
– А де заправка? Не знаєте?
- Ні, не траплялася.
Роз'їхалися. Ми заїхали в глухий кут, не туди звернули, і запитати ні в кого – на вулицях ні душі. Повернулись. Зловили зв'язок. Зорієнтувалися. Наздогнали своїх.
Про те, що блокпост останній, розуміємо за кількістю військової техніки: вантажівки, тягачі, пікапи снують туди-сюди. Для нас процедура повторюється.
Попереду в колоні спринтер, його не пускають, вимагають п'ять тисяч. Люди скинулися готівкою, у кого що було. Проїхали.
Далі переміщуємось разом, узбіччями міни, петляємо. Дорога рівна, тільки після ремонту, а ми сидимо і лаємось. Нам би жити і радіти, кататися один до одного в гості, мандрувати країною, ну, якого фіга вони до нас приперлися.
Чуємо вибухи, у полі бачимо стовпи диму. Моторошно. Це вона – зона бойових дій. Мовчимо і чекаємо. І боїмося дивитися в очі один одному, тільки вдивляємося в далечінь туди, де низка машин. І так вже хочеться швидше подолати цю межу, в думках ти вже біжиш туди далі, дорогою, де наші. І це слово має тепер інше значення.
Була третя година дня, коли ми побачили блокпост з українським прапором, військових із шевронами, і почули:
– Добрий день. Ми з України. Ваші документи Звідкіля ви?
– Ми з Бердянська. З України…
«Ми радіємо кожному дню нашого існування», – Ілана Новікова про життя в окупованому Приморську
Ми в окупації понад два місяці. Нас поки не бомбять, але над нами щодня, щогодини літають літаки і ракети. Нам страшно, тому що постійно кричать, іншого слова не знайду, сирени. Не так далеко Бердянськ, Токмак, Мелітополь, Маріуполь.
Ми без готівки, без ліків, без засобів гігієни, без газу, багато пенсіонерів без пенсії. Часто без зв'язку. Ми не можемо евакуюватися, тому що не працюють коридори. Через це і гуманітарки немає.
Але ми живі, ми живемо та радіємо кожному дню нашого існування. Світ навколо такий прекрасний. Шкода, що раніше не звертали на це уваги. Живіть щодня, щогодини, щохвилини, вона може бути останньою…
Як живуть інші тимчасово окуповані росіянами міста
Генічеськ
Місто окуповане з самого початку повномасштабного вторгнення 24 лютого. Дехто з цивільних виїхав на підконтрольну Україні територію, ті, хто залишився, вимушені жити в постійному страху. Армійці РФ погрожують вчителям звільненням, якщо ті не почнуть навчати школярів за російською програмою, повертають комуністичну символіку та систематично викрадають людей. Більше про життя в окупації читайте за посиланням.
Мелітополь
В місті не вистачає ліків, дитячого харчування та памперсів. Завдяки волонтерам люди отримують необхідний L-тироксин – препарат, від якого залежить життя. Попри тиск окупантів та радянську символіку, все більше місцевих відчувають себе українцями та готові відстоювати свою позицію. Цю та інші історії з Мелітополя читайте за посиланням.
Попасна
Росіяни захопили Попасну 8 травня. Збройні сили України були змушені відступити на більш міцні позиції, які вдалося підготувати завчасно. Місто зруйноване. Більшість мешканців евакуювались в безпечніші місця, а тих, хто лишився, окупанти вивозять на підконтрольні РФ території. Спогади людей про мирне життя в Попасній читайте за посиланням.
Скадовськ
«Русский мир» прийшов у Скадовськ 9 березня. За різними оцінками, з тимчасово окупованого міста виїхала половина працездатного населення. Та попри це тисячі людей лишаються жити в Скадовську за «порядками» росіян. Історії повсякдення місцевих жителів читайте за посиланням.
Волноваха
З перших днів війни Волноваха опинилася під вогнем. Поки точилися бої, мешканці жили в підвалах. З 11 березня місто в окупації. Серед місцевих є колаборанти, російська влада поновила навчання в школах неподалік зони бойових дій. Люди називають своє життя суцільним стражданням та жахом. Про що нині говорять у Волновасі, читайте за посиланням.
Сватове
Нині місто знаходить під керівництвом так званої ЛНР. В місті триває розшукують проукраїнських активістів, часто людей затримують прямо на вулиці, вилучають телефон і тижнями тримають в тісних кімнатах. Про ці та інші репресії читайте за посиланням.
