Мешканка Бердянська з маленьким сином допомагала людям в окупації. За проукраїнську позицію колаборанти погрожували повезти її чоловіка «на підвал». Родина вимушена була продати свою нерухомість та рятувати власне життя. Евакуюватися з окупованого Бердянська до Польщі довелося через Крим, територію РФ та Литву. На кордоні родина провела 6 днів
До вересня Анна разом з родиною перебувала в тимчасово окупованому Бердянську. З приходом російських загарбників, дівчина спостерігала за тим, як з кожним днем рідне місто перетворювалося на справжній концтабір. Проте с початку це не лякало її. Вона приєдналася до місцевих мешканців, які виступили з ініціативою допомагати людям, які потребували підтримки. Через небезпеку з боку окупантів та погрози від колаборантів, Анна вимушена була залишити Бердянськ, щоб захистити свою родину.
Зрада гірша за окупацію
Розпач – відчуття, знайоме багатьом людям, які тривалий час провели в окупації. Коли знайомі, сусіди або навіть родичі починають підтримувати російський режим. З цим стикнулась і Анна.
Вона згадує, що на початку містяни об’єднувалися, сусіди згуртовувалися, кожен зустрічався з друзями та знайомими, щоб обговорити ситуацію, що склалася, щоб поділитися думками та емоціями. Підтримка дуже важлива в окупації, а розуміння, що тебе оточують однодумці – надає сил.
В місті не залишилось українського телебачення, а інтернет полонили російські провайдери. Тому російська пропаганда таки вплинула і на деяких бердянців.
- Для мене окупація була дуже складною морально. Не так бентежили військові у формі та постійний рух техніки, як зрада з боку людей, яких ти знаєш особисто. Російське ТБ промило їм мізки, і поступово вони почали переходити на «бік зла». Проходячи повз їхні штаби, ми бачили все більше знайомих облич, які ще місяць тому кричали «Нехай подавляться своєю жратвою». А мами бігли стрімголов перевіряти, чи не втратили їхні прізвища у списках на дитячі виплати, – розповідає Аня.
Ще трохи пізніше представники ОСББ, призначені окупаційною владою, збирали списки людей, які поїхали, а також квартир, де мешкають чоловіки до 60 років.
- Скандали між людьми ставали нормою і, виходячи з під'їзду, вже ніхто ні з ким не вітався. Коли людина з проукраїнською позицією вказувала рашистам, що це все тимчасово, одразу ж летіли погрози, що його заберуть «на підвал». Боятися, чесно, не боялися. Дуже прикро і боляче, що стільки років прожили поряд із такими низькими людьми.
Відкривала збори та купувала продукти для бердянців
Гуманітарна допомога, яку збирала Анна та інші волонтери
Найважче було батькам маленьких діточок, коли в місті не було підгузків та дитячого харчування. Постачання з Криму тоді ще не налагодили, а ті товари, що ще залишалися в місті, виросли в ціні втричі.
Анна разом з чоловіком виховує маленького сина. І хоча підгузками вони вже не користувалися, але як мама, бердянка не могла не звернути увагу на захмарну вартість, яку далеко не всі могли подужати.
- Від цін очі лізли на лоб. Пакунок підгузок, вартість яких у мирний час була 250 грн, зросла до 700. І їх потрібно купувати на дитячі виплати, які складають 860 грн на місяць.
Починаючи з березня я Анна працювала в колективі волонтерів, з якими вони збиралися разом у когось одного вдома. Вони зносили в гараж все, що було вдома, чим могли поділитися – одяг, взуття, дитячі приналежності. Жінка відкривала збори через соціальні мережі, а потім купувала продукти, трохи м'яса, порошок, вологі серветки, деякі ліки.
- Все, що встигли придбати, ми розвозили людям по будинках – тим, кого знали особисто, і тим, хто просто писав мені і просив допомоги, хоч якоїсь. Я писала по всіх групах, ми збирали, що могли. Люди віддавали матраци, чайники, посуд, верхній одяг, взуття, дитяче харчування. Також ми давали трохи грошей. Одна дівчина принесла мені чотири пакунки підгузок. Це був шок. Я думаю, це з якоїсь гуманітарки, але вони були дуже важливі для нас.
Волонтери за власною ініціативою возили допомогу навіть до району, в села. Але в середині літа Аня припинила всі збори, дівчата вже не збиралися разом, бо всі роз'їхалися. До того ж, почастішали випадки, коли волонтерів забирали прямо з дому, обґрунтовуючи це тим, що «росія всім усіх забезпечує».
- Через місяць заявок стало дуже багато, і потихеньку я продовжувала допомагати, чим можна. Це були ті ж продукти, крупи, м'ясо, олія, трохи мила та порошку. Люди раділи цим дрібницям, бо ціна пакету до війни становила приблизно 70 грн, тоді як я скуповувала це майже на 300 грн, – поділилась Анна.
Погрози та залякування
Після проанансованого "референдуму", який мав відбутися 11 вересня, в Бердянську окупаційна влада організувала штаби. Серед співробітників там були і близькі знайомі родини Ані, з якими вони мали гарні стосунки до війни. Але після того, як вони пішли на співпрацю з окупантами та обійняли якісь посади, вони почали погрожувати.
- За життя ці люди нічого не досягли, ніде себе не проявили, нічим добрим похвалитися не могли. Ні сім'ї, ні роботи, жодних досягнень. Натомість одразу в «начальники». Було дуже смішно. За 300 рублів вони здавали рашистам, де живуть люди з проукраїнською позицією, лякали «розтяжками» на машині та «метеликами». Говорили, що ми нічого не розуміємо, що вони все для нас роблять, аби нам жилося добре. Я завжди їм говорила: «Так нам і так жилось добре» – розповідає Анна.
Пізніше референдуми перенесли спочатку на листопад, а потім у пришвидшеному темпі провели таки у вересні, тільки в останній тиждень місяця. Аня з чоловіком не збиралися виїжджати, але за два дні до референдуму, продали нерухомість за копійки та вирішили їхати.
Евакуація за кордон
З собою родина нічого не взяла, лише теплі речі та взуття. Вирішили їхати, бо спостерігати і не мати змоги нічого вдіяти, вже було надто складно. До того ж, містом ширилися чутки, що після референдуму людей можуть уже не випустити з окупованих територій.
Спочатку Аня с чоловіком вирішили поїхати через Запоріжжя, але куди саме, вони ще не визначились. Родичів на підконтрольній території у них немає. Хотілося їхати просто кудись далі, вдихнути свіжого повітря. Але ввечері перед виїздом виявилося, що чоловікам до 35 років виїзд закрили. Тому подружжя вирушило через Крим за кордон:
- Грошей небагато, бо роботи останнім часом не було, до того ж ціни – космос. Всі наші заощадження швидко витрачалися. Вже на території росії ми стикнулися з такою проблемою – там немає де поміняти гроші. Після 6-ї вечора п'ятниці та до понеділка поміняти гроші ми не змогли. Розплатитись українською картою теж ніде не можна.
Відео з кордону, де родина провела 6 днів. Майже в кожній машині маленькі діти
Через таку ситуацію, родині з маленькою дитиною доводилося спали просто в машині, а вдень їхати далі. На кордоні росія – Латвія вони простояли 6 днів. Їли, спали, жили на трасі.
- На постах росіяни пропускали відносно нормально. Коли бачили, що ми з маленькою дитиною, то навіть нічого не перевіряли, пропускали одразу. Були й такі, що сміялися, типу ми від референдуму біжимо, – згадує Анна. – На всі питання доводилося відповідати якоюсь нісенітницею, посміхатися, аби тільки пропустили. На одному посту вояка сказав: «До Польщі їдете? Нічого, ми скоро і туди дістанемось».
Так родину зустрічали в Латвії після перетину кордону
У Польщі бердянців зустріли знайомі, які допомогли їм з житлом та роботою. Далі вони вже поралися самотужки, як і більшість людей, які вимушені були тікати від окупації та починати життя з нуля за кордоном. Аня каже, що після перемоги та звільнення Бердянська, вони обов’язково повернуться додому. Але тільки в українське, вільне і незалежне місто.
