Це лише одна з тисяч історій переселенців з Маріуполя, котрі рятуючи своє життя, виїжджали зі зруйнованого міста через Бердянськ, де вони могли отримати допомогу та перепочити якийсь час.
24-річна Юлія Прожирко все своє життя мешкала в Маріуполі – місті, яке після повномасштабного вторгнення знаходилося під постійними обстрілами росіян. На сьогодні в Маріуполі зазнали руйнацій понад 80% будинків. Дім, де Юля провела своє дитинство, де пам’ятає кожен куточок, де почувала себе у безпеці – було так само зруйновано. Дівчина втратила його, але спогади про рідний восьмий поверх залишаться з нею назавжди.
Дім дитинства
Юля разом з мамою та молодшим братом мешкала в Кальміуському районі на вулиці Покришкіна. Дівчинка жила там зі своєю родиною відтоді, як їй виповнився 1 рік. Там вона виросла, там вона збивала коліна у дворі, там вона проводжала заходи сонця через вікно своєї кімнати. Це була затишна та світла квартира її мами, це був її дім.
Дім Юлії до війни та після обстрілів та пожежі
- Я любила свій будинок, свій двір. Біля під'їзду у нас був невеликий дитячий майданчик, і ось на цьому майданчику стояли три сосни. Вони завжди мені подобалися. Коли я трохи підросла, ми з друзями грали в гру, хто вище залізе на дерево.
Маріупольчанка найбільше любила свою кімнату, а особливо вікно, з якого дівчина щоночі розглядала зірки на небі.
- Щоранку прокидаючись, або щовечора лягаючи спати, я підходила до вікна і дивилася на небо, на зірки. В такі моменти я розуміла, що я вдома. Знаєте, було таке відчуття, ніби я маленька мишка, яку за межами будинку чекає багато небезпек. І ось, коли ти знаходишся в своїй «нірці», ти знаєш, що ти під захистом. Ти розумієш, що вдома на тебе чекають, і що ніякий «кіт» тебе там не дістане.
Так було, доки до Маріуполя не прийшов «руський мир», доки будинок Юлі не зруйнували снарядами. Але навіть у найстрашніші дні, коли місто знаходилося під постійними обстрілами, дім на вулиці Покришкіна залишався для Юлі та її родини безпечним прихистком, якщо не фортецею.
За рідними стінами почуваєш себе у безпеці
Юля чудово пам’ятає ранок 24 лютого. Її мама збиралася на роботу, коли повідомила доньці, що почалася війна. Дівчина навіть спочатку їй не повірила. Після перших вибухів та пострілів, після інформації, якою переповнювався Інтернет, Юля зрозуміла, що вони на порозі чогось страшного. Як і більшість українців, дівчина сподівалася, що все швидко закінчиться.
- Але все тільки починалося. З рідними та друзями ми тримали зв'язок до 2-го березня. Цього ж дня орки поцілили у 42-у школу. Після цього ми залишилися без будь-яких комунікацій – не було ні світла, ні тепла, ні газу, ні води, ні зв'язку. Ми почали просто виживати.
У березні до їхнього будинку перебралися рідні Юлі – бабуся, двоюрідні сестра з братом та тітка з дядьком. Дівчина каже, разом було легше. Вдень вони всі разом перебували на другому поверсі, але з приходом ночі, Юля з мамою і братом йшли до себе у квартиру.
Вікна вдома родина заклала важкими дверима. Спати доводилося на підлозі, подалі від вікон. Було дуже холодно, температура в квартирі не піднімалася вище за 3° тепла.
- Спати у нас не виходило. Постріли і вибухи наближалися до нашого району. Зазвичай о 22:00 ставало спокійніше, але 6-го березня, об одинадцятій вечора, почали обстріл з «Граду». Ми «на четвереньках» виповзли у коридор. Сусіди вже були там. Вікна тремтіли, будинок тремтів, було страшно. Коли стало тихо, ми спустились на другий поверх до наших рідних.
Через два дні вночі мешканці багатоповерхівки почули гул літаків. Для людей, які ховалися в будинку, це було навіть страшніше за «Гради», бо з літака могли скинути бомбу. Сидячи в коридорі, серед рідних стін, Юля молила Бога, щоб він захистив їх.
- Одночасно з цим я міркувала – якщо судилося так загинути, то нехай це буде швидко і не боляче. У мене була істерика, я плакала, а мій 15-річний брат почав заспокоювати мене, уявляєте? З війною він сильно подорослішав. Коли потрібно було йти за водою Максим (мій рідний брат) і Даня (двоюрідний брат) сміливо викликалися йти з нами. Вони ніби не боялися, ніби відключали свій страх. Пам'ятаю, як йшли за водою, а над нами пролітали літаки, було чутно автоматні черги. Але ми продовжували йти. І ось коли набирали воду, ми бачили, як ці сволоти почали бомбити «Азовмаш»…
Також Юля пам’ятає день, коли з родиною вийшла з будинку у двір, щоб приготувати їжу, а поруч з ними люди ховали жінку. Окупанти заплямували світлі спогади про дім дитинства страхом та смертю. Мешканці будинку у Кальміуському районі ховалися в ньому, ніби це дійсно була фортеця, яка захистить їх від ракет, снарядів та бомб.
Готувати на вулиці було дуже небезпечно, але який вихід у людей, які залишилися відрізані від усіх комунікацій? Вони прислухалися до кожного звуку. Тільки-но чули свист – одразу тікали до під’їзду своєї «фортеці». Чули залпи від «Градів» – теж ховалися. На жаль, багато хто так і не встиг втекти.
- Щовечора ми з сестрою думали, що завтра це все скінчиться, що ось-ось, і буде тиша. Як виявилося пізніше, ми почали боятися навіть тиші. З середини березня ми вже стали ночувати у підвалі. Я завжди брала з собою свого кота. Мамі це дуже не подобалося, тому що під час обстрілів я бігла на восьмий поверх за котом, ризикуючи собою. Ми бачили як горить 23-й мікрорайон. Це, як у фільмах про катастрофи або війну – коли показують чорний дим, як летять літаки і скидають бомби в житлові будинки. Тільки це була реальність.
Юля пам’ятає день, коли люди через безвихідь почали зламувати магазини, аби нагодувати себе та свою родину. А також пам’ятає, коли до сусіднього укриття підкинули коляску з маленькою дитиною і запискою «Я не можу прогодувати малюка».
Батько Юлі мешкає біля «Азовсталі». Коли дівчина дізналася, що там відбувається, вона не знаходила собі місця. Вона не знала, що з її татом. Зв’язку не було, і будинок тепер вже став кліткою.
- Ми не могли знати, що говорять, чи пам'ятають про нас, тому людей почали зомбувати. Казали «Про вас вже забули, ви нікому не потрібні, і ваш президент покинув Україну зі своєю сім'єю». Було багато чуток, але я не вірила. Кожного дня я задавала собі багато питань, головне з яких «за що?».
Все, що так любила, знищили росіяни
17 березня родина Юлі вирішила ризикнути та виїхати з осадженого Маріуполя. У її дядька був бус, розрахований на 8 осіб. Тоді він вмістив у себе 12 людей, собаку та кота. А коли вони під’їхали до Центрального ринку, по авто почали стріляти. Всі попригиналися, щоб сховатися від куль.
- Дядько не розгубився, не злякався. Він почав набирати швидкість і ми поїхали далі. Я ж почала думати про те, що залишаю тут свого батька, але їхати до нього було вкрай небезпечно. Я звинувачувала себе за це, але інакше вчинити не могла.
Сім’я дісталася до Бердянська, а звідти вже вирішила прямувати до Польщі. Але поки вони проїжджали повз численні російські блокпости у напрямку Запоріжжя, Юля ненавиділа кожного з окупантів, які зустрілися дорогою. Вона не вірила в те, що залишає свій дім, своє місто, але сподівалася, що скоро вона туди обов’язково повернеться.
За кордоном їх прихистила родина поляків. Брат пішов до школи, а Юля з мамою знайшли роботу. Здавалося, життя триває. Головне – вони в безпеці. Проте через кілька днів, родині повідомили, що в їхній будинок потрапив снаряд, їх дім зруйнували.
- Я повірити не могла, але коли пізніше надіслали фото нашої квартири – я була в істериці. Все, що залишилося від мого дому – це ключі... Все згоріло вщент. Всі наші фотографії з дитинства. Все життя, яке минуло там, на восьмому поверсі. Все, що я так любила, було знищено «руським миром».
Тільки через два місяці проживання в Польщі, Юлі вдалося вийти на зв'язок з батьком. З ним було все добре, і біль від втрати будинку, вщухла на мить. Дівчина почувала себе щасливою у той момент.
Ще через півроку Юля повернулася до України, і наразі вона мешкає у Кременчуці. Проте дівчина сподівається і вірить, що Маріуполь так само повернеться до нашої країни. Що вона зможе туди поїхати та побачити свого батька, своїх рідних та друзів.
