З початком повномасштабного вторгнення, мобільні виїзні бригади стали рятівним колом для громадян, особливо на деокупованих територіях. Лікарі відвідують віддалені населені пункти, аби надати безкоштовні медичні послуги, яких потребує населення. До проекту долучилися також медикині з Бердянська та Приморська Ірина Волошина та Ксенія Волкова, які вимушені були залишити свою домівку, щоб продовжувати допомагати людям.
Ксенія розповіла про життя та допомогу людям в окупації, про евакуацію через зону бойових дій, про благодійний проект, в якому бере участь.
Мріяла присвятити життя медицині
Ксенія Волкова родом з тимчасово окупованого Приморська. Наразі вона перебуває у Луцьку, куди вимушена була евакуюватися після захоплення росіянами рідного міста. Жінка завжди мріяла присвятити своє життя медицині та допомагати людям.
Вісім років тому Ксенія завершила навчання у Запорізькому державному медичному університеті та повернулася до рідного Приморська:
- Я хотіла показати, що гарна медицина може починатися з мене. Також я часто розмірковувала над зміною підходу у лікуванні людей. Для мене важливо бути корисною суспільству.
До повномасштабного вторгнення Ксенія працювала в Приморському районному центрі первинної медико-санітарної допомоги. Окрім роботи, вона займалася і громадською діяльністю. Зокрема, реабілітацією людей з інвалідністю.
- Мені було важливо підтримати їх, тому що я і сама маю інвалідність. Коли у 2014 році почалася війна, я розуміла, що нашим військовим потрібна допомога. Усі 8 років відправляла на фронт посилки з необхідними речами. А ще захисники зверталися до мене як до лікарки, наприклад, через банальні якісь хвороби – бронхіт чи гастрит. На жаль, я часто стикалася з тим, що ти лікуєш-лікуєш, а нічого не працює. Спочатку не розуміла, чому ж так, нібито все правильно роблю. А потім виявилося, що річ не тільки у фізіології, є така штука – посттравматичний синдром. На війні існує тільки чорне і біле, а в цивільному житті не так. Я хотіла їм допомогти адаптуватися і жити далі, – розповідає лікарка.
Саме тому Ксенія разом зі своєю знайомою організувала для військових після АТО психологічні тренінги. У своїй діяльності медикиня застосовує холістичний підхід. Відповідно до нього, необхідно приймати до уваги всі потреби пацієнта, в тому числі, психологічні, фізичні та соціальні.
Волонтерство в окупації та евакуація через міни
Коли почалася повномасштабна війна, Приморськ окупували майже одразу. Місцеві мешканці виходили на патріотичні мітинги, де висловлювали свою позицію. Однак через загрозу з боку росіян, робити це стало небезпечним. Як і в більшості окупованих міст, у Приморську раптово почали зникати громадські діячі та активісті.
- Я до останнього ходила на роботу. Продовжувала, як то кажуть, «нишком» волонтерити. Я діставала ліки, яких вже на той час у місті майже не було. Окупанти декілька разів приходили до мене додому і казали, що я «неправильно налаштована», маючи на увазі мої погляди, – згадує Ксенія. – Наші військові, з якими я підтримувала зв’язок, сказали мені, щоб я збиралася й виїжджала, бо буде біда.
З батьками жінка поїхала до тітки, де родина збиралася пересидіти два дні й повернутися додому. Перебування у родички супроводжувалося страхом за своє життя, бо кожен раз, коли хтось стукав у двері, Ксенія не знала, чи то прийшли за нею, чи то просто сусідка прийшла попросити якусь таблетку .
Зв’язок зник, а радіо працювало з перешкодами. Люди не знали, чи буде організована евакуаційна колона. Проте лікарка підготувалася – у неї була заправлена машина, тож, одного дня, вони з родиною просто сіли в авто і помчали подалі від жахів окупації.
- Російські військові відправили нас тією дорогою, де йшли бої. Ми об’їжджали міни, тож наш шлях був небезпечним. Пам’ятаю, як мама мені говорила перед блокпостами: «Тільки не дивися на них – у тебе по очах усе видно, просто сиди мовчки», – розповіла Ксенія. – Коли ми доїхали до Запоріжжя, на українському блокпосту попросили показати наші документи. Ми почули рідну мову і заплакали.
Нове життя у вільній Україні
Ксенія Волкова на новому місці роботи в ЛуцькуФото: Суспільне
В Луцьку у Ксенії живе знайома, яка запропонувала жінці поїхати за кордон та працювати там кураторкою для групи людей з інвалідністю. Ксенія відмовилася, але запитала, чи можна приїхати до неї в Луцьк. Так почалася нова сторінка життя медикині.
- Перші дні у Луцьку для мене взагалі були, як в тумані. Ми з батьками довго не могли повірити, що опинилися в умовній безпеці. Ми не розуміли, що далі, як далі. Все, що виходило робити – це розмовляти і плакати ... З плином часу, коли я трошки прийшла до тями, почала шукати роботу. На жаль, мені довелося стикнутися з тим, що в нашому суспільстві ще не зовсім правильно і толерантно сприймають людей з інвалідністю. Тому роботу я шукала довго, – каже лікарка.
Поки у Ксенії були складнощі з пошуком роботи, вона вирішила не сидіти не діла, а займатися корисною справою. Жінка вирішила організувати акцію безкоштовного масажу для мам особливих дітей. Ксенія чудово розуміє, скільки батьки віддають своїм дітям, а на себе часу їм ніколи не вистачає, тому така ініціатива здалася їй доволі слушною. Пізніше вже з’явилася ідея розширити свою діяльність, і долучити до акції дружин та дочок наших захисників.
- Таким чином я деякий час могла почувати себе потрібною, допомагати людям і не відчувати тієї порожнечі, яка з’являлася всередині час від часу. Потім, дякувати Богу, я знайшла роботу. Чисто випадково мені пощастило зустріти у Волинській області Ірину Миколаївну Волошину. Ми з нею інколи комунікували ще у мирні часи, вирішуючи якісь медичні питання і будуючи плани на майбутнє, – згадує Ксенія.
Ірина Волошина – професор кафедри сімейної медицини, терапії, кардіології та неврології Запорізького державного медуніверситету. Вона працює сімейною лікаркою і входить до правління ГО «Батьки за вакцинацію». Окрім цього, Ірина Миколаївна родом з Бердянська, де має свою клініку. Проте, як і багатьом іншим бердянцям, їй довелося залишити дім та роботу.
Наразі лікарка працює над благодійним проектом, заснованим Академією сімейної медицини України, ВООЗ та Міністерством охорони здоров’я.
- Вона запропонувала мені взяти участь у благодійному проекті щодо створення мобільної бригади лікарів. Тож, я і мій луцький колега Роман Яльницький вирішили долучитися.
Надають медичну допомогу у семи областях країни
Ксенія Волкова з пацієнтом під час роботи виїзної бригади
Проект мобільних бригад – це відповідь на гуманітарну кризу, що спричинила російська агресія на території України. Багато медичних закладів зруйновані, через що люди не можуть своєчасно отримувати необхідну допомогу. Наявність мобільних бригад дозволяє лікарям виїжджати у відділені села областей і надавати безкоштовну медичну допомогу, а також забезпечувати людей безкоштовними ліками курсом на 10 днів.
Команда лікарів, з якими працює Ксенія, надає допомогу людям, які мають:
-
захворювання серцево-судинної системи (гіпертонічна хвороба, артеріальна гіпертензія, ішемечна хвороба серця та інше);
-
захворювання дихальної системи (ХОЗЛ, бронхіальна астма);
-
захворювання щитоподібної залози.
Окрім того, до медиків можуть звернутися люди, які потребують протиепілептичних препаратів та антидепресантів.
За час існування проекту, медичну допомогу або консультацію від фахівців отримали понад 13 тисяч пацієнтів у семи областях нашої країни.
- Після особистих консультацій ти бачиш, в якому стані наразі знаходяться люди, як вони себе почувають, які вони розгублені, знесилені та змучені. Коли ти приїжджаєш у село вперше – саме такими вони тебе і зустрічають. Вдруге, втретє ти вже бачиш їхні очі і чуєш: «Лікарю, допомогло!» – в такі моменти ти розумієш доцільність та важливість проекту, – зазначила медикиня.
Ксенія зазначає, що такі речі надихають робити ще більше, не дивлячись ні на які складнощі. В практиці мобільних бригад бувало різне – доводилося добиратися до віддаленого села бездоріжжям, приїжджати на домовлений день, а там закрито і ніхто на тебе не чекає. Або навпаки – приїжджати туди, де на двох лікарів очікує багато людей, і ти не знаєш, як впоратись із такою кількістю пацієнтів.
Мобільні бригади відвідують своїх пацієнтів на волонтерських засадах, і їм неважливо місце, де приймати – на ФАПі, у будинку культури, чи в когось вдома. Головне – що люди мають в них потребу, і лікарі радо допомагають.
Ксенія дуже любить своїх маленьких пацієнтів. Вона намагається стати для дітей не просто лікарем, а в першу чергу, їхнім другом та порадником. Для цього вона проводить серед малюків майстер-класи, конкурси, дарує подарунки. Все для того, щоб діти не боялися, щоб не сприймали лікаря, як щось страшне.
- Що мене мотивує й надалі допомагати людям? Бог, мої батьки, друзі, а також думки про Перемогу і світле майбутнє. Буває таке, що вже не маю сил, хочу додому… А буває, прокидаєшся, і просто дякуєш Богу за те, що є змога жити задля майбутнього, задля Перемоги, – каже Ксенія. – Просто ти розумієш , що наші захисники там, на фронті, стоять не за те, щоб ти просто склала ручки і лежала на дивані. Вони виборюють цілісність нашої держави та життя українців як нації. То хто я така, щоб просто здатися? Просто в кожного з нас свій фронт...
