Бердянці добре знають Євгена Георгієва. Він відомий лікар, депутат Запорізької обласної ради, людина з активною життєвою позицією. А ще Євген Іванович порядна людина і справжній патріот своєї країни. Зараз він та його колеги - бойові медики - рятують життя наших воїнів на фронті. Ми давно хотіли зустрітись з ним, але Євген Іванович відмовлявся розповідати про війну. І от через рік після того, як він пішов на фронт, коли йому дали відпуску, ми змогли разом згадати, як починалась війна, а також помріяти, що будемо робити, коли вона закінчиться.
Початок війни, окупація, допомога: «Кожного ранку ти просинаєшся і розумієш, що нібито ти в своєму домі, але вже не в своєму місті та не в рідній країні»
- Ви мали всі можливості виїхати за кордон чи десь відсидітися, але добровільно вирішили йти на фронт бойовим медиком, чому було прийняте таке рішення?
- Ця війна торкнулась кожного і це відчувають всі українці. Тому «відсидітися» в цій ситуації ніяк не вийде.
- Війна вас застала у Бердянську. Можете пригадати ці перши дні.
- Як неодноразово попереджала закордонна розвідка і багато хто в країні - буде повномасштабне вторгнення. І я знав, що так і буде. Тому в той самий ранок, прокинувшись від вибухів, одразу зрозумів що відбувається.
Але я не можу не сказати, що було до того дня. Моя донька в той час була в Києві, і я дуже переживав, що ми більше не зустрінемось. Тому ми заздалегідь перевезли її до Бердянська. Я вважав, що все почнетьсь десь чотирнадцятого - шістнадцятого лютого. Але по телевізору нас заспокоювали, що буде не війна, а шашлики. Тому моя дитина наполягала на тому, щоб повернутися до навчання. І врешті вона поїхала, а через два дні почалась війна. Потім з великим трудом я зміг її витягнути, майже на останньому поїзді. В той час вже були масовані обстріли столиці. Вони ховались у бомбосховищі. Студентів спочатку не випускали і не дозволяли їхати. Але з часом потрошку в супроводі бійців нацгвардії, тих у кого було бажання, стали доправляти на вокзал і вона змогла поїхати. На той час сполучення залізницею з Бердянськом вже було відсутнє. Тому я машиною зустрічав її в Пологах. Верталися ми полями бо мости вже були підірвані і наступного дня наше місто було відрізане від України. Це були для мене, як батька, самі важки часи.
- Коли до міста зайшли окупанти вони приходили до вас, чи може викликали до себе?
- Перші дні в нашу роботу не було втручання. Адміністрація лікарні продовжувала працювати, на місці був наш головний лікар Дмитро Єгоров. Але згодом озброєні люди з'явилися в його кабінеті, почалися погрози, його почали шантажувати. Та змусили покинути посаду. Призначили вони людину з числа наших лікарів, яка пішла на співпрацю. Тоді ми відчули пресинг на рівні всього персоналу. Стало дуже важко.
- Що вони хотіли від медиків?
- Тих, хто займався виключно медичною допомогою, спочатку могли навіть не чіпати. Це було і в їх інтересах, вони хотіли показати, що все працює і незважаючи на окупацію все добре. Але якщо ти займав проукраїнську позицію, чи навіть розмовляв українською мовою, чи в тебе була якась українська символіка, чи людина говорила з персоналом, як я робив, розповідаючи, що все буде Україна та перемога буде за нами, - така людина одразу попадала під приціл.
У нас був свій проукраїнській фонд ліків, який я створив. Ми не співпрацювали з окупантами, хоч вони й намагалися передати нам якісь ліки. Але все це було крадене. Вони просто грабували аптеки і подавали це в якості гуманітарної допомоги. Це було видно по тому що всі препарати були з українськими назвами, а іноді можна було побачити, з якої саме аптеки це було вкрадене. Ми в свою чергу намагались провезти ліки з неокупованих територій. Також проводили обмін з людьми, які мали ліки, які їм не потрібні. Це було організоване в моєму відділенні і, в решті решт, к нам явилися ці “нові”, так кажучи, очільники міської медицини. Треба сказати, що їм зараз вже висунуті обвинувачування, та вони знаходяться під слідством. Тоді вони мені казали - ми знаємо навіщо ти це робиш, адже ти депутат. На що я відповідав: якщо вони зможуть забезпечити хворих необхідними ліками, яких в той час катастрофічно не вистачало, то хай роблять. Вони відповіли: що я можу і далі це робити, тільки не на території лікарні. Я розумів, що с часом вони позбавляться всіх проукраїнські налаштованих лікарів. І ще через деякий час мені сказав цей “новий очільник” міського відділу охорони здоров'я, що якщо я не припиню займатись цією ”нелікарською” справою, то мене посадять “на підвал”. А там я познайомлюсь з таким собі Лосем, це був очільник ФСБ в нашому місті. Тоді зрозумів, що це і є та межа. Якщо я поїду “на підвал”, то користі від мене Україні та українцям не буде. Я вирішив їхати і бути корисним в іншому місті.
Одне з оголошень у групі взаємодопомоги з розповсюдження ліків у Бердянську
- Як в той час ваші колеги з обласної ради ставились до того, що ви в окупації?
- Треба сказати, що перші тижні окупації ми навіть проводили наради онлайн і навіть приймали деякі рішення. Згодом все стало складніше. Відносини ставали все більш формальні. Ще й з'явились відверті зрадники з нашої обласної ради, з інших, на щастя партій, це і Путря Сергій і відомий Балицький. Тому відношення стало з боку колег прохолодне. Але через декілька днів, як я виїхав, в мене був “гарячий” телефон. Я почув багато слів підтримки, тому що люди стали впевнені, що я не продався і повернулося нормальне спілкування.
Не є зараз секретом, що тих, хто залишився на окупованій території, деякі вважають зрадниками. Але я, як людина, яка там перебувала декілька місяців, багатьох розумію. У людей є такі причини, що вони залишаються: старі батьки, малі діти, у деяких є якась справа, яку люди не хочуть кидати, бо залишаться без нічого. Я їх не виправдовую, але жити в окупації дуже важко. Кожного ранку ти просинаєшся і розумієш, що нібито ти в своєму домі, але вже не в своєму місті та не в рідній країні. Навколо все вороже. Та і твої друзі вже їдуть, це теж спонукає залишити місто. Я підтримую зв'язок з проукраїнські налаштованими людьми в Бердянську і вони пишуть: ми чекаємо, ми тримаємось. Таких в Бердянську багато. А хтось не просто чекає, а і чине активний спротив. Ще частина вже не може терпіти і теж їде.
- В день виїзду з міста було хвилювання? Чи були ви занепокоєні що вас можуть затримати?
- Це був дуже важкий день. Треба сказати, що моя родина вже поїхала раніше. Тому збирався я сам. Привів до ладу справи на робочому місті, взяв з собою невеличку сумку і нашу маленьку собаку. Нікому нічого не казав, знали тільки найближчі. Бо були в мене застороги, що я депутат обласної ради, що займав активну громадянську позицію, тому можуть бути проблеми на виїзді. Но на щастя, коли я їхав, навіть ретельно документи не перевіряли. Їхали ми великим автобусом в ньому було багато жінок, дітей, хворих людей. За добу ми були вже у Запоріжжі. Перші позитивні емоції були на нашому ж першому блокпості, хотілось обняти хлопців, це дійсно була радість.
Війна, війна, війна: «Медично-евакуаційні машини - улюблена ціль для супротивника”
Фото яке Євген Георгієв виклав у своїх соцмережах: у лікарському халаті в своєму кабінеті завідуючого Жіночою консультацією та у формі бойового медика на фронті
- Після того як ви опинились на підконтрольній території, коли визріло рішення піти на фронт?
- Я відразу пішов до військкомату, сказав, що хочу відправитися на фронт, тільки попросив трохи часу щоб зустрітися з родиною. Мені сказали наступна відправка за тиждень. Цього мені вистачило, щоб відвідати дружину та доньку на Західній Україні. Потім навчальний центр і через півтора місяці я був вже на фронті.
- Як рідні поставилися до такого вашого рішення?
- З розумінням, на той момент не було в нас ніяких спорів. Вже зараз вони втомилися, та я розумію, що їм дуже важко. Навіть іноді думаю, що нам там легше чим їм чекати. Нам все зрозуміло: ось ворог, ось друг, ми робимо свою роботу. Та ми бачимо, що хоч і повільно, але йдемо до нашої перемоги. Родинам важче витримувати очікування і хвилювання. Тому раджу не вмикати режиму очікування, а робити щось, що допомагає хлопцям на фронті та наближує нашу перемогу. На душі буде легше і питань коли все закінчиться буде менше. Чим більше своєю працею ти будеш наближувати перемогу тим скоріш все закінчиться.
- Там на фронті відчувається допомога тилу, волонтерів та рідних?
- Безумовно. Зв'язок повинен бути, всі ці ниточки, які тримаюсь хлопців на передовій. Це дуже впливає на настрій, бойовий дух та здоров'я. Коли боєць впевнений, що його підтримують і чекають, то і служба йде краще. В свою відпустку я заїхав в наш фонд гуманітарної допомоги “Бердянці - свій для своїх”, який знаходиться в Запоріжжі, подякувати дівчатам та хлопцям, які тут працюють та постійно передають нам все необхідне, чого не вистачає на передку. Дуже приємно отримати посилку в котрій не тільки важливі речі, але обов'язково дитячий малюночок, якийсь смаколик, оберіг чи листівка. Це маленькі дрібнички, але вони від душі. Багато хлопців робить там з цього амулети, які постійно в них перед очима - це дуже важливо.
- Зрозуміло які на вас як на лікаря покладені професійні обов'язки. А доводилося бути на фронті ще й психологом?
- Звісно, бо кожен день ми знаходимося в тісному контакті та підтримуємо один одного. Якщо говорити про поранених, то в нас все відбувається швидко. Справа йде на хвилини, а іноді на секунди, треба надати невідкладну допомогу і евакуювати пораненого на наступний рівень. Тому часу не бесіди небагато, але в той же час і за роботою ми постійно підтримуємо хлопців.
- Що відіграє вирішальну роль при евакуації поранених?
- Завжди працює команда, в нашому підрозділі все відпрацьовано до дрібниць, але завжди є куди рости. В нас непогане спорядження, дякуючи і волонтерам в тому числі. Але нам завжди не вистачає часу, це найболючіше. Евакуація відбувається під час бою, тому добратися до пораненого складно, тут дуже хотілось би скоротити час. Ще треба додати, що медично-евакуаційні машини - це улюблена ціль для супротивника. Вони розуміють що замінити медика не просто. І для хлопців в бою дуже важливо розуміти, що поряд є медична бригада, яка допоможе на сто відсотків.
- Як зараз з бойовим духом у наших хлопців по вашим відчуттям?
- Багато хто на війні ще з 2014 року, активна фаза боїв - це дуже виснажливо. Хлопцям потрібен відпочинок, тому необхідно мати резерв. З питання мобілізації я маю свою точку зору і вважаю, що з самого початку треба було робити все не зовсім так. Багато тих, хто не хотів служити, відшукали спосіб виїхати за кордон, чи отримати так звані “білі білети” і зараз ведуть, так би мовити, спокійне цивільне життя, безумовно відчуваючи деякий дискомфорт від обстрілів та обмежень воєнного часу. У той самий час багато хлопців на фронті не бачать кінцевого строку своєї служби. Ніхто не каже, що ви хлопці відслужили два чи п’ять років і вас замінять, ті хто відпочивав до того. Якщо б так було зроблено, усі відчували би, що рано чи пізно прийде моя черга і я буду готуватися. Не буду шукати, як “спригнути,” а буду здобувати необхідні навички. А хлопці, які там, - відчули би, що якщо їх спишуть, чи вони вже не зможуть більш воювати, - вони не залишать оголений фронт, а їх замінять інші. Це було би добре і зрозуміло. Але ніщо не підірве бойовий дух наших хлопців. Український солдат завжди піде виконувати наказ. Я не маю сумнівів що до перемоги. Це питання часу і ціни, яку Україна заплатить за цю перемогу.
- Яким ви бачите Бердянськ за рік?
- Останні часи я не берусь ні за які прогнози. Без вирішення питання безпеки, в широкому сенсі цього слова, майбутнього в Бердянську немає. Безпека - це не тільки звільнення міста. Ми залишимось на прикордонній території з агресивним сусідом. І сподіваюсь за допомогою наших західних партнерів буде зроблено так, що спокій буде забезпечено на багато поколінь вперед. Тому першочергове - питання безпеки. Якщо воно буде вирішено, люди самі дадуть собі раду. Трохи тільки з медузами та комарами ще поборемось.
- А що на вашу думку робити з колаборантами?
- Всі хто пішов на співпрацю мають відбувати максимальне покарання. Як кого відрізнити, то я впевнений, що наші силові відомства це відпрацюють. Це має бути жорстко та раз і назавжди.
- Коли повернетесь до Бердянська, які місця одразу відвідаєте?
- Хочу на море, почути плескіт хвиль та побути наодинці з собою.
Всім бердянцям, хто поїхав і залишився, хто на фронті і за кордоном, хто наближає нашу перемогу бажаю єднатися. Ми повинні вірити, що визволення нашого міста буде як можна скоріше. Думаю, що ми всі навіть здивуємося, як швидко все відбудеться!
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
