Музикант з Бердянська Іван Цвігун виїхав з окупації та приєднався до ЗСУ. Бердянець воював у Бахмуті, а зараз продовжує звільняти українські території від російських загарбникам на одному з найгарячіших напрямків
20-річний Іван Цвігун збирався приєднатись до тероборони, коли Бердянськ окупували. Коли він нарешті виїхав з міста, одразу приєднався до лав ЗСУ. Після втрати своїх побратимів, він написав пісню, яку присвятив подіям у Бахмуті. Бердянець розповів Приморка.city свою історію боротьби.
Збирався їхати в Маріуполь, коли місто окупували
Фото з архіва Івана Цвигуна
Військовослужбовець 67-ої окремої механізованої бригади Іван Цвігун народився у Бердянську. Навчався у школі №1, а по закінченню 9-ти класів, вступив до ДНЗ "Бердянський центр професійно-технічної освіти". Там він навчався на будівельника.
Тоді він активно займався боксом та захоплювався музикою – писав пісні і мріяв про велику сцену. Надії та прагнення юного бердянця змінилися, коли на територію України вторглися російські загарбники.
- Пам’ятаю ранок 24 лютого. Я тоді прокинувся від вибухів. Відкривши новини зрозумів, що почалася повномасштабна війна. Я, як завжди, одягнувся, поснідав та пішов на роботу. Для паніки я не створений, а робочий день ніхто не відміняв. Вже на роботі вирішували – що робити далі, – згадує хлопець.
Іван вирішив, що настав час йти боронити рідну землю, і на початку хотів приєднатися до місцевої тероборони. Хлопець згадує, що учасники ТрО в Бердянську мали вдягти сині пов’язки та їхати до Маріуполя. Вже у сусідньому місті їм повинні були надати вказівки щодо подальших дій.
Того дня, коли Іван саме збирався їхати у Маріуполь, до міста на розвідку заїхав ворожий танк. А вже за кілька годин в Бердянськ почала заходити піхота та інша техніка, за якою бердянець тоді спостерігав з вікна. Це було 27 лютого – коли росіяни окупували наше місто.
З перших днів у Бердянську почали зникати люди, які брали участь в АТО. Потім у місті зник газ, ще трохи згодом – почалися проблеми зі світлом та водою. На кінець травня повністю зник український зв'язок.
- Ми збиралися біля ПриватБанку, крамниць тощо, аби спіймати Wi-Fi. Ситуація у місті була відносно спокійною, а потім зайшла росгвардія та почала розганяти проукраїнські мітинги і бити активістів. Під час окупації я гуляв містом щодня та спостерігав за діями росіян. Думав щодо того, як виїхати на підконтрольну Україні територію та отримати нарешті зброю, яку зможу використати проти ворога, – каже Іван.
Колона людей, що обрали свободу
Невдовзі бердянцю це вдалося. Він їхав до Запоріжжя протягом 14-ти годин, оминув 12 російських блокпостів, на кожному з яких його зупиняли та роздягали у пошуках татуювань. І якщо знаходили, розпитували щодо їхнього значення: «Що за напис? А може ви нацисти і їдете проти нас воювати? Зараз ми вас розстріляємо і ви не зможете служити на стороні України».
Окупанти активно перевіряли телефони, нишпорили в особистих речах, відкрито забирали гроші, які бачили. Ставили такі питання – навіщо виїжджаєте, куди їдете, чи маєте відношення до Азову?
- Добре пам’ятаю ту величезну колону людей, які, як я кажу, обрали свободу. Коли ми проїжджали селами, стоячи колоною в черзі до блокпосту, місцеві пропонували воду, туалет за потреби і т.д, – розповідає бердянець. – Колони стояли довго, бо окупанти дуже ретельно перевіряли речі на блокпостах, і такі ж самі українці підтримували нас та намагалися допомогти.
Врешті-решт Івану вдалося дістатися Запоріжжя, звідки він поїхав у столицю, щоб приєднатися до лав Збройних Сил України.
- Коли ми доїхали до першого українського блокпосту та побачили жовто-блакитний прапор, мої мама з сестрою просто заплакали. А мені стало набагато легше дихати, – зазначає. – За кілька днів я поїхав до Києва, зайнявши тоді гроші на квиток і не маючи коштів на дорогу назад. Їхав в одну сторону з думкою, що я маю піти на службу. Інакше не повернусь.
Про перший бойовий вихід, Бахмут та страх
Бердянець приєднався до 67-ої окремої механізованої бригади (до переформування Добровольчий український корпус «Правий сектор» , – ред.).
Іван добре пам’ятає свій перший бойовий вихід, який не зможе передати жоден фільм. Тоді, під час виконання бойового завдання, смерть була поруч як з супротивником, так і з нашими бійцями:
- Це щось типу розвідки боєм, коли був тісний контакт з окупантами, – згадує військовий. – Вперше, коли я побачив росіян з автоматами, які не просто зверталися до мене або стояли поряд – які стріляли в мене. Я чув свист куль над головою, розрив мін поруч, тоді ще з дрону кинули гранату по нам. Незважаючи на це, я отримав кайф від того, що в мене в руках автомат, а в підсумку гранати. І я знаю, що мені з тим робити, я нарешті можу стріляти в них. Ну і я стріляв.
Хлопець пам’ятає свого першого командира, який зробив із шибайголів, хоч і добровольців, відповідальних та дорослих чоловіків. Командира, який дав їм знання та перетворив їх на справжніх військових.
За час служби, бердянець встиг побувати в Бахмуті, де втратив своїх побратимів, своїх друзів. Тоді він написав пісню, яку присвятив загиблим захисникам. Він був на позиції, взяв телефон та занотував свої почуття від пережитого. Так з’явилася після «Бахмут».
- Можна сказати, що в Бахмуті я переборов страх та зрозумів, на що я дійсно здатен, який маю запас витривалості та хто я взагалі. Той Бахмут – це коли є ти, а поряд тебе такі ж самі люди. Але життя вирішує так, що ти стаєш свідком, як за 30 хвилин все може змінитися. Ти залишаєшся живим, а вони гинуть в бою. І ти нічого не можеш з тим зробити. Це не тільки про Бахмут, це взагалі про війну, – додає бердянець. – Хочу віддати шану Харду, Конструктору та всім хлопцям, які віддали свої життя у Бахмуті за свободу та незалежність, за які ми боремося ціною здоров’я, проливаємо кров та віддаємо життя. Честь була знати їх, вони дуже рано нас покинули.
Після війни Іван хоче побувати в Бахмуті вже в цивільному одязі, а не у військовій формі, та пройтися біля озера на Алеї троянд. Наразі бердянець перебуває на одному з напрямків, де ведуться запеклі бої. Він зазначає, що іноді навіть сумує за Бахмутом, бо є набагато гарячіші точки на фронті.
- Коли я відчуваю страх, я кажу собі таку фразу: «Це поєдинок волі, і на кону стоїть не тіло, а душа», і просто роблю свою роботу, – каже хлопець. – Щоб бути спокійним, ти маєш розуміти, що на війні потрібно одночасно швидко думати і швидко діяти. Для цього потрібне спокійне, але гаряче серце та холодна голова. Ти маєш бути витривалим, розумним, хитрим та стресостійким. Це, напевно, все, що допомагає абстрагуватися. Розуміння того, що, якщо ти не готовий пожертвувати всім – то ти програв.
Занадто висока ціна Перемоги
Де б Іван не знаходився і що б не робив, музика завжди поруч з ним, навіть у найтемніші часи. Наразі хлопець готує до запису ще дві пісня, які написав на фронті.
Одна з них має назву «Два світи». Бердянець присвятив її своїй коханій, яка чекає на нього та підтримує:
- Я написав цю пісню, коли під час розмови, почув її сльози в телефоні, – згадує військовий. – Тоді я зрозумів, що як хлопцям важко на війні, так важко дівчатам та жінкам, які не випускають телефону з рук, чекаючи на повідомлення: «Живий. Все добре». Я думаю, що в цій пісні себе впізнають всі закохані, яких розлучила війна.
Другу пісню під назвою «Двісті» Іван хотів би присвятити усім людям і донести їм, що ми не просто народ України, ми є нація – зі своєю культурою та традиціями. Нація, яка була, є, і буде непереможною.
Бердянець не має ілюзій щодо того, як швидко і безболісно українцям дається Перемога, адже щодня він бачить на власні очі ціну боротьби. Він зазначає, що проти нас воює сильний та мотивований ворог, який швидко вчиться і десь має певну перевагу або в кількості, або в ресурсах.
- Нам, насправді, складно дається Перемога і занадто висока ціна кожного відбитого нами метра нашої землі, як і втраченого метра. Занадто висока ціна як оборони, так і наступу. Тому ми маємо єднатися як нація і працювати всі невтомно на Перемогу – донатити, закупати дрони, вірити, вчитись і перемагати, – зазначає він. – Після війни ми не можемо допустити, щоб до країни повернулися ті чоловіки, які потікали з криками – які ми були патріоти, але для Перемоги не зробили абсолютно нічого. Країною керувати та будувати мають ті, хто її захищає та допомагає. Слава Україні!
В подальшому Іван планує продовжувати писати пісні, а зараз ціль одна – нищити ворога.
Іван знайшов себе в армії і продовжуватиме служити. Він має великі плани, до яких невпинно йде.
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
