Громадська діячка та засновниця бердянського антикафе розпочала громадський проєкт для бердянців та відкрила кав’ярню про Бердянськ у Львові
Ксенія Клейнос, фото зроблене під час перебування в окупації
Ксенію Клейнос знають багато бердянців, адже колись вона, разом з партнеркою Аллою Мельничук, створила креативний культурний простір для людей, що бажають покращувати своє місто. Мова йде про антикафе «Час Є», де кожен з містян міг цікаво та корисно провести своє дозвілля. У закладі люди збиралися на майстер-класи, різні гуртки, лекції, грали в мафію і вчили англійську.
На жаль, внаслідок окупації міста, як і багатьом бердянцям, Ксенії довелося залишити не тільки свою домівку, але і своє «дітище» – перше антикафе в Бердянську. Наразі вона перебуває у Львові і веде активну громадську діяльність вже на Заході каїни. Більш того, вона знайомить львів’ян та гостей міста з історією та традиціями рідного міста та допомагає бердянцям.
42 дні в окупації
Попри постійні розмови навколо можливого вторгнення, Ксенія не вірила в те, що таке можливо. Але 24 лютого 2022 року, рано вранці, в Бердянську пролунало кілька потужних вибухів. Як виявилося згодом, не тільки в Бердянську…
В перший день повномасштабного війни, Ксенія з родиною поїхала в село Салтичія Бердянського району. Вони зупинилися в будинку родичів, які на той момент перебували в Польщі. У селі вони залишалися протягом 42 днів. Спочатку сподівалися, що треба перечекати, що все буде добре. Але з кожним днем ставало зрозуміло – більше чекати не можна.
Під час перебування в селі Салтичія після окупації частини Запорізької області
- Салтичія розташована трохи далеко від траси, відповідно і від якихось важливих об'єктів. Тому там було доволі тихо. Єдине, що мене лякало – будинок, де ми зупинилися, знаходиться ледве не у полі. Сусідів поруч немає. Психологічно було складно. Ти дивишся новини, і починаєш думати – якщо, наприклад, щось прилетить, тобі ніхто не допоможе. Ти просто загинеш там і все, – розповідає Ксенія.
Якщо у містах на той час був великий дефіцит товарів, то у села взагалі нічого не привозили. Люди почали діставати запаси продуктів харчування з підвалів. Якісь продукти родина Ксенії встигла взяти з Бердянська, але їх було небагато. Тоді доводилося ходити по сусідах, наприклад, коли хотілося приготувати суп, а картоплі чи моркви не було. Хтось з селян продавав продукти, хтось просто пригощав. Якщо знаходили, наприклад, чорний чай, це було великою радістю.
Проблемою було знайти корм для кішки, в селі його взагалі немає. Тому Ксенія економила той, що взяла з собою з Бердянська. Коли він закінчився, заливала хлібні крихти рибними консервами.
В селі військові рф майже не з’являлися, хоча одного разу Ксенія побачила у вікно, як повз село проїжджала російська техніка. Десь у квітні над Салтичією вже кружляли військові літаки та гвинтокрили.
До того часу виїжджати кудись з села було ризиковано. Ксенія намагалася дізнатися у знайомих, які тільки-но виїхали, як вибратися з окупації. Тоді вона ще боялася, що через проукраїнську позицію, її можуть додати до якихось списків та не випустити. Свою громадську позицію вона не приховувала ще до повномасштабного вторгнення. Тому планувала виїжджати на підконтрольну Україні територію вже у кінці березня.
4 квітня сім’я Ксенії виїхала з Салтичії. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що їхнє авто знаходилось у напіваварійному стані. Спочатку вони поїхали до Бердянська та оминули близько чотирьох блокпостів. Їхали двома машинами, щоб не так страшно було.
В Бердянську родина залишалася кілька днів. Ксенія хотіла якнайшвидше все вирішити та їхати далі. Тоді якраз з Бердянська до Запоріжжя людей вивозили на автобусах, до одного з таких і приєдналася сім’я Ксенії. 8 квітня вони виїхали з міста у напрямку обласного центру.
Шлях на волю через розбиту техніку та зруйновані будинки
З Бердянська автобус виїхав о восьмій ранку. Їхали через Пологи, і десь о пів на п'яту вони були вже у Запоріжжі.
В автобусі їхало близько 50 пасажирів. Тоді вони проїхали близько 15 російських блокпостів, і на кожному з них чоловіків виводили на вулицю та перевіряли документи, телефони, татуювання. Дивились навіть на шрами, рани і синці.
- Одному чоловіку з нашого автобусу сказали, що у нього на руці синець такий, ніби він зброю тримав. А він їхав з дитиною і дружиною. Його хотіли навіть залишити, щоб з’ясувати – військовий він чи ні. Вони зібрали якийсь «симпозіум», приєдналося кілька окупантів та почали аналізувати – чи від зброї той синець? Все ж таки вирішили його відпустити, – згадує бердянка.
Дорогою було чутно звуки вибухів. Поки перевіряли автобус на одному з блокпостів, десь поруч лунали постріли. І вони не припинялися. Потім вже Ксенія побачила, що окупанти біля посту облаштували тир. Стріляли вони по фігурці людини – чи то у них були навчання, чи то такі показові розваги.
Ксенії дуже запам’ятався один будинок у Пологах. Раніше він був двоповерховий, а зараз там ні стін, ні даху. Цілою залишилась тільки пічка, яка вистояла всі бомбардування чи обстріли.
«Сіра зона» пролягала між Пологами та Оріховим. Дорогою люди бачили розбиту техніку, зруйновані або пошкоджені будинки. А в самих Пологах, у полях, стояла ворожа техніка з ракетами напоготові, якими пізніше вони обстрілювали українські міста. На шляху їм зустрілася вантажівка, з виведеною на ній літерою «Z», яка їхала напролом, незважаючи ні нащо навкруги. Вона навіть зачепила боком автобус з цивільними.
Коли люди дісталися до першого українського блокпосту, у всіх на очах виступили сльози. Ксенія каже, що дійсно стало легше дихати.
- В Запоріжжі постійно оголошували повітряну тривогу, було страшно. Ми лише на ніч залишилися у хостелі, а наступного дня пішли з речами на евакуаційний потяг. В одному вагоні було близько ста людей. Та ще пригода – коли на одне місце по чотири людини. Особливо важко була дітям та їх батькам, а інші дорослі поралися, – каже вона.
Тож, вже наступного дня Ксенія з родиною поїхала до Львова. Перші кілька тижнів після виїзду з окупації, вона приходила до тями та відпочивала. А потім почала думати – з чого почати, як допомогти?
Частинка Бердянська у Львові
Кав'ярня Ксенії Клейнос у Львові
Майже рік тому, у жовтні, з’явився громадський проєкт «Ми – Бердянськ». Його учасники підтримують людей психологічно та готують різноманітні творчі воркшопи. Цей проєкт створено за підтримки незалежної грантодавчої організації «Європейський фонд за демократію».
Основна мета проєкту – зібрати активних бердянців, які хочуть після деокупації міста посприяти у його відновленні.
- Я довго думала, що треба щось робити. Оскільки ментально ми все ж таки прив’язані до Бердянська, та і з антикафе залишилось багато знайомих, які виїхали, я подумала – що я можу зробити для цих людей? Також з’явилась ідея трошки підтримати тих, хто залишився в окупації, але як це зробити? – зазначає дівчина. – Тому ми створили проєкт «Ми – Бердянськ», який надає психологічну підтримку бердянцям.
Ксенія каже, що працювати в онлайн було на початку складно, це стало викликом для організаторів. Проте їм вдалося зібрати людей, яких проєкт зацікавив, які радо брали участь у воркшопах.
Наразі їм вдалося вийти в очний формат. У них почали з’являтися офлайн-воркшопи та майстерні. Зокрема до проєкту вдалося додати трохи творчості. Днями у Львові завершилася виставка про Бердянськ, яка тривала протягом двох місяців у палаці Хоткевича. Виставку вдалося згенерувати на основі творчих воркшопів, які проводилися раніше.
Також до кінця вересня триває запис на індивідуальні та групові заходи з підтримки, до яких можуть долучитися бердянці.
Завдяки Ксенії, у Львові з’явилася ще одна частинка Бердянська – кав’ярня під назвою «Дзендзик». Всі бердянці знають, що це такий острів у Бердянській затоці. А от львів’яни кажуть, що це галицьке слово.
Минулого літа Ксенія написала заявку на грант через портал ДІЯ. Таким чином вона отримала фінансування на відкриття своєї справи.
- Спочатку були сумніви – як я буду поєднувати ці два проєкти, бо дуже багато роботи. Перші місяці, звісно, було складно, але якось я впоралась. І тепер балансую між двома проєктами, – додає Ксенія.
Щодо долі антикафе, відомо, що після окупації, його хотів прибрати до рук колишній волонтер, який раніше допомагав Ксенії у закладі. Він пішов на співпрацю з окупантами і зараз займається пропагандою в Бердянську.
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
