«Мамо, я обовʼязково піду звільняти наш Бердянськ» – казав військовий Олег Ганжин після окупації міста. Але не судилося… Бердянцю був усього 21 рік, коли він загинув, захищаючи суверенітет та територіальну цілісність нашої Держави.
У перший день повномасштабної війни Олег пішов до військкомату, незважаючи на відмовляння з боку рідних та близьких. Одним з перших висловив бажання відправитись на передову та хотів взяти участь у звільненні Бердянська від російських загарбників. Героїчно загинув, виконуючи бойове завдання на Запорізькому напрямку, в селі Малі Щербаки. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Його мати Альона розповіла Приморка.city історію Олега – молодого, але мужнього бердянця, який віддав своє життя за нашу країну.
«Мамо, якщо на нашу землю нападуть, я не буду залишатися осторонь»
Фото: Фото з архіва матері Олега
Бердянець Олег Ганжин народився у лютому 2001 року. Навчався у Бердянській школі №2, а потім поїхав до Запоріжжя здобувати освіту графічного дизайнера. Хлопець мав хист до малювання і мріяв у майбутньому відкрити власну дизайнерську студію. Паралельно він вже працював за спеціальністю, і по-троху збирав кошти на реалізацію цієї мрії.
Мав багато планів на майбутнє, серед іншого – створення родини. Олег зустрічався з дівчиною, з якою вони разом навчалися. Вона важко переживала його загибель, тому пішла до військкомату, щоб і самій приєднатися до армії, але їй відмовили.
Коли Олег пішов на фронт, він саме закінчував 4-й курс і згодом мав отримати бажаний диплом про вищу освіту.
- У ніч на 24 лютого ми довго спілкувалися. Він відчував, що наближається щось погане. Казав, якщо щось почнеться – піде на фронт. Я його питала – синочку, ну куди ти підеш, ти ж студент? У нього бронь була, тому я почувала себе спокійніше. А він лише відмахувався: «Мамо, якщо на нашу землю нападуть, я не буду залишатися осторонь», – згадує мати хлопця. – Коли він зрозумів, наскільки я хвилююся, запевняв, що нікуди не піде. Проте я стала помічати, що телефоні дзвінки від нього стали поступати рідше, він постійно кудись поспішав, був чимось зайнятий.
Тільки на кінець березня Альона дізналася, що її син зранку 24 лютого вже був біля військкомату. Тоді йому відмовили у службі, бо він студент денної форми навчання, і мав відстрочку. Проте це його не зупинило, і він оформив академічну відпустку в університеті, після чого повернувся до військкомату.
- Коли я дізналася про це, він мене запевняв: «Мамо, тут все тихо, я у безпеці, не хвилюйся». Він завжди був такою дитиною – всіх намагався оберігати. Він нічого не розповідав – що там з ним відбувається, що він переживає, що бачить. Більше спілкувався з вітчимом, з ним ділився усім, в них були якісь свої таємниці. І вони намагалися мене тримати осторонь, щоб я не хвилювалася, – розповідає Альона.
Олег став військовослужбовцем 197-го батальйону 124-ї окремої бригади ТрО. Він не зізнавався, що знаходиться на Запорізькому напрямку на «нулі». Приховував від матері, щоб позбавити її хвилювань за нього.
- Що він знаходився на нульових позиціях, я дізналася вже після його загибелі. Коли їх питали, хто поїде на гарячі точки, він визвався одним з перших. Патріотизм був у нього в крові. Іноді я замислююсь – чи змогла б я його відмовити тоді? Мабуть, що не змогла б, – питає жінка.
Весь цей час Альона перебувала в тимчасово окупованому Бердянську, звідки виїхала тільки 3 місяці тому. Морально залишатись там було вкрай важко. Іноді Альона виїздила на підконтрольну Україні територію, на могилу до сина, поки це було можливо.
- Незважаючи на постійні повітряні тривоги та обстріли в Запоріжжі, я почувала себе там спокійніше. Бердянськ поступово ставав для мене чужим, – зазначає вона. – Мій хлопчик дуже хвилювався, коли дізнався, що його рідне місто окуповане. Постійно телефонував та питав, що у нас відбувається, як ми. А також казав: «Мамо, я обов’язково дійду, обов’язково звільню наш Бердянськ»…
«Дуже сподіваюся, що його смерть не була даремною»
Олега не стало 29 червня 2022 року на Запорізькому напрямку, під час виконання бойового завдання. Їхні позиції тоді перебували під інтенсивними обстрілами. Хлопець знаходився в окопі, коли ворожий снаряд вдарив прямо по ньому.
Альона дізналася про загибель свого сина від Запорізького військкомату. Їй зателефонували, коли вона поверталася додому з магазину. Жінка відчувала, що сталося непоправне, проте не хотіла в це вірити.
- Мабуть, так життя і ділиться на до та після. Десь підсвідомо я розуміла жорстоку правду, але продовжувала питати – як загинув? – згадує Альона. – Ми намагалися зв’язуватися з ним якомога частіше, проте чимдалі – зв'язок ставав гіршим. На його позиціях було з цим складно, та і в нас у місті зв'язок періодично вимикали. За день до його загибелі, він з’явився у мережі. Він не міг мені зателефонували, проте мені було достатньо і цього – значить, живий та здоровий. І я продовжувала хапатися за цю маленьку можливість, проте марно.
За кілька днів до трагедії, Олег написав мамі повідомлення, яке вона постійно перечитує: «Матусю, ти в мене найкраща, я тебе дуже люблю!». Альона каже, що це було його останнє повідомлення, ніби він відчував, та прощався з нею.
Пізно ввечері 30 червня жінка була вже у Запоріжжі. Їхала через Василівку, оминаючи російські блокпости, де стояли ті, хто винен в смерті її сина. Наступного дня відбулося упізнання, а 2 липня Олега поховали на Алеї Слави. І поруч з ним була його мама…
- На похоронах були студенти з його університету, керівник, навіть декан – всі прийшли, щоб попрощатися. Всі сказали багато добрих слів, – розповідає мати. – Декан розповіла, що вагалася, два дні не хотіла підписувати йому академічну відпустку, казала – довчись спочатку. А він відповідав: «Обов’язково довчусь, але вже після Перемоги. Не можу чекати, треба йти захищати рідну землю». Всі його відмовляли, а він казав – я піду, це моє рішення.
Жінці ніхто не розповідав подробиць загибелі її дитини, але пізніше їй все-таки вдалося дізнатися про останні хвилини життя сина.
Військові не беруть з собою на позиції документи, і після трагедії, документи Олега тривалий час не могли знайти. Командир порадив їй заблокувати усі карти на ім’я хлопця, тому після похорону Альона пішла до банку.
- Переді мною в черзі стояли двоє чоловіків, і вони вирішили мене пропустити. Я не витримала та розплакалась. Кажу, що тільки вчора сина поховала. А один з них і питає – скільки йому років було та на якому напрямку він загинув? А потім розповідає, що з його сином в окопі був хлопець з Бердянська. Вони разом були на бойовому завданні, і той хлопець загинув, йому також був 21 рік. Я розплакалась ще сильніше, коли зрозуміла, що мова йде про мою дитину. Він зателефонував своєму сину, щоб упевнитись. Тому хлопчику 23 роки. Коли цей юнак почув ім’я мого сина, також не стримав сліз. Каже: «Вибачте, я не зміг його врятувати, я був там з вашим сином». Я сказала, що не звинувачую його ні в чому, але хочу зустрітися, щоб він розповів про останні хвилини життя мого хлопчика, – згадує жінка.
Врешті-решт вони зустрілися. Хлопець розповів, що того дня був сильний обстріл, вони разом були в одному окопі. І навіть за таких обставин, знаходили сили, щоб жартували – так вони трималися. А потім в окоп прилетів снаряд, після чого Олег сильно закричав. Хлопець каже: «Я намагався його врятувати, але не вийшло»…
- Він був як сонечко – добрий, талановитий, життєрадісний, всіх оберігав. Ми могли з ним розмовляти годинами, але у той же час, я давала йому свободу. Бо він ніколи нічого від мене не приховував, якщо в цьому не було потреби. Завжди усім ділився. Всі дивувалися – як він встигає і вчитися, і працювати. Ніколи в мене гроші не просив, казав – я сам з усім впораюсь. Такий він був… І я дуже сподіваюся, що його смерть не була даремною, що Україна обов’язково переможе, що наше місто знову стане вільним, – каже Альона.
Після загибелі бердянця, його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Його мама створила петицію про присвоєння Олегу звання Героя України на сайті Офісу президента та просить підтримати її. Аби вшанувати пам'ять нашого земляка, можна підписати петицію за цим посиланням.
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
