Історія Олександра то Оксани Бойчук військовослужбовців військової частини А 0373 9 дивізіону надводних кораблів Військово-морських сил України. Оксана на початку Окупації вивозила з Бердянська особові справи військових, а чоловік боронив Маріуполь. Він в полоні вже півтора року
Оксана Бойчук відповідальна виконавиця штабу військової частини А 0373. ЇЇ чоловік, з яким на початку повномасштабного вторгнення вони разом несли службу у Бердянську, Олександр Бойчук – старший мічман, головний старшина 9 дивізіону надводних кораблів Військово-морських сил України. Легенда ВМС. Саме він був капітаном єдиного в Україні мінного тральщика «Генічеськ», який 2014 року під час захоплення Криму привів корабель у бойову готовність, не пустив на борт росіян і відмовився причалити до берега. 8 з 11 моряків екіпажу Олександра Бойчука не зрадили присягу та продовжили службу в Україні.
Олександр Бойчук, командир «Генічеська», на кораблі, 2017 рік Фото: hromadske
В ніч нападу росії чоловік вже ніс службу у Маріуполі, а Оксана у Бердянську пакувала до евакуації документи військової частини А 0373, які вже з окупованого міста вдалося вивезти приватною автівкою. У Маріуполі Олександр перебував на кораблі управління “Донбас”. Із побратимами з трьох суден вони обороняли спочатку кораблі, порт, а потім і місто.
Оксана лишалася в місті до 27 березня, поки не дізналася що її чоловік потрапив у полон. Про це повідомив один з сослуживців, якому дивом вдалося вибратися після затримання у фільтраційному таборі днр та дістатися Бердянська.
Рік тому Hromadske розповіло історію Олександра та Оксани Бойчук. З того часу командир лишається в полоні, як і більшість його підлеглих. Публікуємо фрагменти цього матеріалу.
Бердянськ. Березень 2022 року
24 лютого о першій ночі у військовій частині А 03797 у білі мішки, у які зазвичай пакують цукор, Оксана з колегами пакувала особові справи військових. Повантажили їх до машини й повезли до центру міста — в орендовану квартиру однієї з військовослужбовиць.
Поки доїхали, почалися вибухи. До ранку жінки просиділи на тих мішках у квартирі, а далі Оксана вирішила вивозити їх з міста. Насилу знайшла машину, яка довезла кілограми паперів, списаних людськими долями, до дальнього району Бердянська, до непримітного подвір’я.
Оксана відчинила гараж, перепакувала мішки у свою машину. Зайшла до хати, зняла з вішака два парадних кітелі — Олександра і свій, поклала їх на білі мішки. Розшукала водія і дотелефонувалася подрузі з рідної Волині, та погодилася прийняти в себе Оксанині скарби. А сама Оксана лишилася чекати.
До неї переїхали інші співслужбовиці та дружини військових, які лишилися в місті. Разом було безпечніше. Семеро дорослих, троє собак, двоє котів і дитина. Газ у Бердянську майже одразу зник, а до міста невдовзі зайшли чеченці й почали полювання на військових. Мешканці орендованого Оксаною будинку сиділи тихо, кілька діб не вмикали світла, і навіть дитина в ті дні не вередувала.
Вночі їй зателефонували з невідомого номера. Оксана Бойчук не спала — який там сон, якщо вже кілька днів чоловік не виходить на зв’язок.
«Владіміровна, Саша в полоні. Треба зустрітися» — то був голос Славіка, співслуживця її Олександра.
Олександр під час повномасштабної війни, лютий 2022 року
Наступного дня Оксана пішла на домовлене місце. Туди, звідки евакуаційні автобуси вивозили місцевих із Бердянська. У людському мурашнику спершу й не впізнала військового з їхньої частини А 0373 — дивізіону надводних кораблів. Чоловік ішов у старому брудному одязі, у якихось не свого розміру черевиках. Але то був Славік.
Розповів їй, що в Маріуполі вони потрапили в оточення, боєкомплект закінчився і командири ухвалили рішення виходити групами. Військову форму залишили, перевдягнулися в цивільний одяг.
Славік з Олександром пробиралися в різних групах. У Мангуші, селищі під Маріуполем, Славіка зловили росіяни. Звідти переправили до Докучаєвська, у фільтраційний табір. Славік сказав їм, що він таксист. У його легенду повірили, бо її телефоном підтвердила дружина — росіянка, яка на той час уже виїхала до Таганрога.
22 березня, в один із 10 днів, які Славік провів у таборі, він побачив, як із гаража, який росіяни облаштували під місце утримування, вивели кількох осіб. У цивільному. Але Славік якось одразу збагнув: то ЗСУ. А потім у шерензі невільників побачив Олександра Бойчука.
Олександр Бойчук із дружиною Оксаною
27 березня, коли Оксана довідалася, що Саша в полоні, вирішила виїжджати. Документи УБД, кортик Олександра, які забула передати автівкою на Волинь, жінка закопала на подвір’ї. Сама ж із сумкою в одній руці та з повідком у другій вийшла з будинку, який з 2019 року був для неї домом.
Рівно пів року вона мовчала про полон чоловіка. Боялася, що інформація може йому зашкодити, адже Олександр Бойчук — немаленька риба. Ветеран військової служби, головний старшина дивізіону надводних кораблів, старший мічман, учасник бойових дій в Іраку. І щонайголовніше — командир корабля, який не перейшов на бік росії 2014 року.
Проте лише через півтора року, в жовтні 2023 року надійшло офіційне підтвердження від Червоного хреста, що командир живий і дійсно в полоні та утримується на окупованій території, як і більшість його побратимів. Один з військових частини Пантелеймон Собко — загинув на «Азовсталі», бердянця Віктора Шапошнікова вдалося повернути з полону.
Зустріч членів родинам бійців 9-го дивізіону надводних кораблів, що входить до складу Військово-морських сил України Збройних сил України з Координаційним штабом військовополонених
Зараз Оксана Бойчук разом з родинам інших військових, які перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти, намагається зробити все для повернення своїх рідних додому.
За матеріалами Hromadske .
