Мабуть немає жодної бердянської родини, яка б не мала особисту трагедію через цю кляту війну. Ольга, мешканка Бердянська, поділилася з журналістами Приморка.city своєю історією важкого виїзду заради майбутнього онучок та втрати чоловіка, з яким прожила 46 років. Але й про надію на краще після повернення племінника з полону.
На місце, де щойно стояв автобус, прилетіла ракета
Ольга виїхала з Бердянська на початку окупації з неповнолітніми онуками. Дорога була небезпечною – в їхній автобус ледь не влучила ракета, а водія побили рашисти. Прибувши у Запоріжжя, здавалося, найгірше позаду... Тоді вона ще не знала, що більше не побачить свого чоловіка, що це була їх остання зустріч. Окупація забрала у жінки не тільки домівку, та позбавила можливості бачитися з родиною – вона забрала найріднішу людину Ольги.
Окупаційні російські війська у БердянськуФото: rbc.ua
Ольга з двома онучками виїхала з тимчасово окупованого Бердянська 14 квітня 2022 року, залишивши в місті не тільки дім, але й ціле життя. Її чоловік, діти, онуки і навіть правнуки залишилися у місті, та планували поїхати на підконтрольну Україні територію трохи пізніше.
На той момент молодшій онучці нашої героїні було 13 років, а старшій – 17. Вони наважилися на виїзд, бо старша дівчинка вступила до Київського університету. Дорога на волю була надскладною, і ледь не коштувала родині життя. Але Ольга не показувала страху, бо на неї дивилися її онучки. Вона стала для дівчаток опорою.
- Вони всю дорогу мовчали та дивилися на мене. Я не могла плакати, щоб вони не лякалися, – розповідає жінка.
Тоді їхало два великі автобуси, а за ними – мікроавтобуси та легкові автомобілі. В автобусі, в якому їхала Ольга з онучками, перебувало 75 чоловік, серед яких 15 дітей віком від 8-ми місяців. Водія звали Федір. З ним їхала жінка – супроводжуюча. Вони вивозили людей від початку повномасштабного вторгнення. Спочатку з Маріуполя, а потім вже і з Бердянська.
У Смирнові (село у Пологівському районі, – ред.) автобуси та машини з цивільними вимушені були зупинитися. Повз них проїжджала велика кількість ворожої техніки – БТРи, танки, бойові машини. І всі – у напрямку Маріуполя.
Чекали так близько години. Потім вирішили поїхати дізнатися – чи пропустять їх сьогодні. До блокпосту залишалось близько 500 метрів, і назустріч окупантам вийшла супроводжуюча. Повернувшись сказала: "Зараз їхатиме БТР, а слідом за ним другий. Після нього можемо їхати". Так вони і зробили.
Загалом колона з цивільними того дня проїхала близько 25 блокпостів. Тільки в Пологах їх було вісім. На шостому з автобуса витягли водія Федора, та почали жорстоко бити. Як пізніше він пояснив: "Не те слово сказав". Було страшно спостерігати та не мати змоги якось допомогти чоловіку, який ризикуючи життям, вивозив людей з окупації.
На перших постах у Пологах у всіх чоловіків з гаманців окупанти почали виймати та забирати гроші. Супроводжуюча сказала – раніше такого не було. Вона порадили чоловікам віддати гроші жінкам на час поїздки, чи сховати їх на сидінні. В гаманцях залишити по кілька сотень, щоб не позбутися всіх грошей.
Після сьомого блокпосту, потрібно було проїжджати повз залізничну дорогу. Автобус перевірили та відпустили далі. І тільки-но він рушив, як прилетіла ракета. На те саме місце, де щойно стояв автобус з 75 людьми всередині. Водій зупинився і каже: "Мабуть, хтось з вас у сорочці народився"...
- Такі вони злі, такі вони страшні. Коли ми проїжджали повз четвертий блокпост, вони вирішили пригостити дітей в автобусі запорізьким печивом. Це вони з якоїсь машини забрали гуманітарку. А потім ми поїхали далі, – згадує Ольга. – Під'їжджаємо до Малої Данилівки – а там наші. Ми всі мовчали, навіть діти не плакали. До нас зайшов військовий, мабуть, родом із Заходу країни, каже: "Не поняв. Що це таке? Ви вже в Україні!". І всі одразу почали плакати та кричати "Героям слава!".
Тоді в їхньому автобусі їхав колишній учасник АТО. Всі пасажири були шоковані, як йому вдалося проїхати повз рашистів. Українські військові на блокпосту також дивувалися. Як виявилося, йому вдалося проїхати тільки завдяки тому, що на тілі не було татуювань.
Не думала, що бачу чоловіка востаннє...
Здавалося б, все добре – Ольга з онуками доїхала до Запоріжжя, скоро приїдуть рідні, і вони будуть поруч, у безпеці. Тоді жінка ще не знала, що найгірше чекає попереду.
Після виїзду з міста, по дорозі, якою їхав їхній автобус, завдавали удари майже щодня. Обстрілювалися цивільні автомобілі, гинули люди, дорога була небезпечною. Рідні бердянки не наважилися їхати і вирішили ще почекати.
У червні в Бердянському порту лунали потужні вибухи – це відчули на собі й мешканці наближених мікрорайонів, чиї будинки трусило від вибухових хвиль. Чоловік Ольги пережив інсульт нещодавно, він казав дружині: "Я їх ненавиджу. Якби не здоров'я – пішов би в армію, став би на захист країни. Дуже ненавиджу". Коли він ще служив у армії – був танкістом.
- О десятій вечора ми усі балакали по відеозв'язку, а потім він (чоловік, – ред.) каже: "Ну все, до завтра. Завтра я подзвоню. Пішов цикорій пити". Він посміхався. Ніяких ознак не було, що я бачу його востаннє... – згадує Ольга, не стримуючи сліз.
О п'ятій ранку наступного дня чоловіку стало погано. Через "ігри" окупантів у владу, місцеві мешканці залишилися без якісної медичної допомоги, без професіональних лікарів і навіть без "швидкої" допомоги. І поки син шукав по місту лікаря, який міг би надати невідкладну медичну допомогу, серце бердянця зупинилося. Коли лікар дістався до чоловіка Ольги – реанімувати його вже було запізно.
Ніби відчувши, Ольга почала телефонувати додому о пів на сьому ранку, проте додзвонитися нікому не могла. Врешті-решт на дзвінок відповів старший син, і першим, що він сказав, було: "Мамо, звідки ти знаєш, що тата більше немає?".
- Ми прожили разом 46 років. Я досі не можу повірити, що його немає...
Тільки за кілька місяців стало відомо, що племінник у полоні
Обмін військовополоненими 3 січня 2024 року, під час якого було звільнено племінника Ольги Фото: Омбудсмен Дмитро Лубінець
В окупованому Бердянську залишаються рідні Ольги, які підтримують Україну та чекають на деокупацію рідного міста. Їм складно та страшно, вони ні з ким не спілкуються, бо в такій ситуації не знаєш, хто може донести на тебе окупантам за твою позицію.
У березні 2022 року безвісти зник племінник Ольги, який боронив Маріуполь та був на заводі Азовсталь. Тільки у вересні рідні дізналися, що він перебуває у російському полоні. З того часу його доля була невідома. Минуло майже два роки, і ось нарешті – гарні новини. Його обміняли 3 січня 2024 року.
- Він мені зателефонував, і я була така рада. Сказав – що перед обміном їх возили по різним локаціям. Вони вже думали – їх везуть на розстріл, – розповідає Ольга. – Зараз він у Києві на реабілітації. До полону важив 130 кг, а тепер – 70 кг. Каже, що їх там кормили водою та сухарями. Одного разу просто поставили стакан кип'ятка та сухар, і дали пару хвилин, щоб поїсти. Це дуже жахливо!
Після телефонної розмови з племінником, настрій Ольги значно покращився. Звістка від рідної людини додала їй сил та надії.
- Додому сильно хочеться – не можу. Інколи така депресія накатує, за рідними сумую, – ділиться бердянка. – Зараз ми у Запоріжжі – прифронтовому місті, яке росіяни постійно обстрілюють. Вже не так страшно, як це було минулого року. До цього не можна звикнути, але ми віримо, попри все, що Перемога буде за нами.
У Запоріжжі Ольга допомагає різним благодійним організаціям з волонтерською діяльністю. Робить свічки на передову, купує кольоровий матеріал, светри, шапки, які розплітає та передає, щоб хлопцям на фронт в'язали шкарпетки. Вона зазначає, що багато бердянців, які виїхали з міста, допомагають тут.
Також жінка систематично донатить на ЗСУ, зокрема на потреби наших військових з Бердянська. Вона впевнена, що скоро бердянці повернуться додому – в український вільний Бердянськ.
