Допомога військовим та освітні центри для бердянських дітей у містах, які прийняли найбільше переселенців з нашого міста та району. Такі фактори могли сприяти об’єднанню нашої громади та збереженню ідентичності бердянців, — вважає директор Бердянського Центру дитячо-юнацької творчості Олег Балабан.
Для проєкту “Точки єднання” він розповів, як сам підтримує зв’язок з вихідцями з міста та тими хто лишився в окупації, і чи стає цей зв’язок з часом слабкішим. Чи підтримує держава збереженя ідентичності вимушених переселенців? Як можна простити колаборантів і ужитись разом після перемоги?
З весни 2022 року Олег Балабан перебуває в Запоріжжі, де очолює релокований ЦДЮТ, а також викладає зарубіжну літературу у Бердянській гімназії «Гармонія».
Каже, що попри майже 2,5 роки життя у Запоріжжі відчуває себе бердянцем.
Які ваші точки єднання з іншими бердянцями? Які фактори для бердянців залишаються об'єднуючими?
— Можливо це пов’язано з тим, що я мешкаю в Запоріжжі, де дуже багато наших бердянців. Тут знаходиться наш Виконком, Бердянська міська військова адміністрація, відділ освіти, органи соціального захисту. Люди, з якими я спілкуюся, це люди освіти, науки, мистецтва, медичної сфери, також пов'язані з Бердянськом. Тому можливо, все ж таки, я маю більше таких точок об'єднання з різними людьми через свою професійну діяльність.
Я працюю у сфері освіти, і ми дуже плідно через дітей підтримуємо зв'язок і з батьками: з тими людьми, які залишились в окупації, і тими, які знаходяться за кордоном, і з бердянцями, які живуть по всій Україні.
Я можу сказати, що в нас ситуація з освітою стабільніша, ніж в багатьох інших громадах.
Контакти з близькими людьми залишились, ми обмінюємося новинами майже щодня. Після обстрілів в Київі, Дніпрі пишемо одразу тим хто там, як вони, чи всі цілі. Так само, коли щось відбувається у Запоріжжі вони телефонують та запитують, “що в вас”. Ця турбота один про одного, це, мабуть, також одна з точок єднання, що тримає нас разом.
А ще бердянці не тільки шукають себе, а також стараються бути вдячними громаді, де вони знаходяться. Або допомагають десь у волонтерських осередках, допомагають фронту. Одним часом ми дуже активно займалися виготовленням окопних свічок або плетінням сіток. Ну і зараз це все продовжується, звичайно. Я знаю декілька бердянців, які організували волонтерські хаби, благодійні фонди з допомоги саме бердянцям чи іншим ВПО.
Закордоном люди більше об'єднуються за національним принципом, в першу чергу як українці.
Чи є відчуття, що за 2,5 роки війни змінилося ставлення бердянців у місті і поза ним один до одного?
— Треба розуміти, що нам тут (на підконтрольній території) легше. Ми бачимо прапори, ми говоримо українською мовою, ми спілкуємося з людьми. Ми дотичні до української спільноти, до української ідентичності.
Людям в окупації важко. Пропаганда працює дуже сильно. І дехто все більше і більше відчуває розчарування. Росія міцно вгризається в наше місто. Ми бачимо, як насаджуються інші наративи. Вони вже по третьому колу перейменовують вулиці, але вже навіть не на радянські назви, а на якісь взагалі інші, які, не відповідають ні ментальності місцевих людей, ні історії самого Бердянська.
Багато хто говорить про те, що не дивлячись на все, ми просто знаходимося наче в якомусь анабіозі, у напівживому стані, і чекаємо, поки повернеться Україна. Хоча з кожним днем цієї надії стає менше.
Більшість людей, яких я знаю, все ж таки мають надію на те, що Україна повернеться, що Україна їх не забуває.
Центр дитячо-юнацької творчості разом з відділом освіти за підтримки Бердянської міської військової адміністрації нещодавно проводив мистецький літературний конкурс. І до речі, дуже багато людей брали участь саме з окупованого Бердянська. Попри все, вони користуються українською мовою, пишуть, як вони сумують за своїм українським Бердянськом.
Яким чином можна зберегти бердянську ідентичність у тих, кому довелося залишити місто?
— Я думаю, на даному етапі, в нашій країні дуже мало робиться для того, щоб окуповані громади відчували себе громадою.
Знову ж таки, візьмемо освіту. Все літо ми боролися проти наказу, згідно якого діти мали вчитися за місцем свого перебування. Цей наказ, просто вбив би всі наші заклади освіти.
Зараз його трішечки змінили, дозволили працювати в дистанційному режимі, де іншим чином неможливо. Хоча місія дійсно дуже крута: щоб діти повернулися до офлайн-навчання. Тому що онлайн – це на вихід.
Але на моє особисте переконання, держава має допомогти відкривати школи у приймаючих громадах для таких окупованих міст, як, Бердянськ. Може для кількох громад. В Запоріжжі ми намагаємося зробити релоковану школу для дітей-бердянців.
А якби в місці, де живе багато бердянців: у Києві, Львові, Хмельницькому, чи в Тернополі, відкрити школу для бердянців?
Тому я вважаю, що треба підтримати громади і допомогти їм відкрити саме якісь освітні осередки. Нехай це буде не школа, а, наприклад, центр для подолання освітніх втрат. Це об'єднує, дає батькам і дітям, всім учасникам освітнього процесу, можливість відчувати себе бердянцями.
А так діти і їхні родини розчиняються в тій приймаючій громаді, вони гублять бердянську ідентичність. Тому тут дуже багато треба працювати.
Олег Балабан разом із здобувачами освіти та колегами у ЗапоріжжіФото: Архів Олега Балабана
Наразі наша військова адміністрація, відділ освіти, заклади освіти, намагаються щось зробити, щоб тримати здобувачів освіти в бердянському ракурсі. Але іншим приймаючим громадам присутність наших людей, дітей все ж таки теж вигідно. Бо вони також не знають, чи повернуться їхні мешканці.
Що можна зробити вже зараз, щоб об’єднати громаду?
— Наші бердянці живуть не гуманітаркою єдиною. Хочеться, щоб було більше заходів для згуртування самої громади.
Звісно варто згадати День міста, який в цьому році пройшов в трьох містах – Київі, Львові та Запоріжжі.
Дуже різні думки були, чи варто під час війни проводити це свято. Але зупинилися на думці, що ми не святкуємо, а нагадуємо світові, що ми є. Ми – Бердянськ, українське місто. Лейтмотивом було, що зараз Бердянськ не тільки місто в окупації, а це ще місце, де є бердянці. І це було дуже круто. Але це коштувало дуже великих грошей, з якими допомогли донори. Ми не можемо такі свята проводити часто. Навіть не знаю, чи взагалі ми зможемо повторити його ще раз.
Один з символів Бердянська відтворили до дня міста у ЗапоріжжіФото: Архів Олега Балабана
Чи зможе громада об'єднатися після перемоги?
– Абсолютно зможе. Щось залежить від людей, а щось залежить і від заходів, які будуть спрямовані на це. Я був на одному з тренінгів, де розповідали досвід інших країн, які пережили майже такі самі події. В першу чергу, мають звісно відбутися технічні рішення, щоб у людей була вода, світло, побутові речі. А друге, ще до відбудови або розбирання завалів, має проводитись об'єднання громади. Це один із таких ключових факторів. Можливо, не вийде одразу залучити всіх. Можливо, хоча б будинок, вулиця, а потім вже квартал, мікрорайон, місто і так далі.
Які засоби з досвіду інших країн пропонують використовувати нашим громадам?
– На таких тренінгах радять шукати точки дотику, що об'єднують, а не роз'єднують. Ми всі бердянці. Згадайте, яку думку використовували колаборанти: “Не важливо, тут росія чи Україна. Бердянці залишаються бердянцями”. Можливо, нам також варто щось сакральне витягнути з цього і використати правильно.
Казати про те, що на сьогодні ми бердянці і маємо своє місто відбудувати, відмити, відчистити від наслідків рашизму. Ну і в принципі, можливо що ми своєю українською ідентичністю, любов'ю до України, патріотизмом і жовто-блакитними кольорами зробимо так, щоб оця рашистська погань сама зникне? Вони самі підуть, бо їм буде некомфортно жити поряд з нами, як вони вважають “нацистами”.
А як громаді після визволення міста ужитися з колаборантами, що з ними робити?
— Колаборанти, для мене особисто, діляться на кілька категорій. Перша категорія, які радо побігли служити у перший день. І це було дуже сильно помітно.
Друга категорія пішла десь через місяць-другий з мотивуванням “ну треба щось їсти”. Хоча, я знаю особисто, що ніхто з них не голодував. Ці люди пішли на співпрацю з ворогом, тому що відчули, що зараз “змінився вітер” і треба підлаштовуватися.
А третя категорія, це остання хвиля. Люди, які, так би мовити, зневірилися. Вони бачать, що в тому самому Донецьку, це вже триває одинадцятий рік. І вони кажуть: у нас немає змоги виїхати, або у нас хворі родичі, яких треба доглядати, або щось інше.
На моє особисте переконання, знаєте, є притча про блудного сина, коли він пішов від батька, розтратив все майно. А коли він повернувся, батько наказав зробити свято. На що старший син, який не кидав батька, образився. А батько відповів, що твій брат був наче мертвий, а зараз він живий. У притчі своя християнська мудрість. Але нам її в чомусь слід пам’ятати.
Щодо колаборантів, треба вивчати кожен випадок. Чому так сталося? На скільки їх ступінь зрадництва була? До яких наслідків призвела ця діяльність? Чи цей колаборант винен, наприклад, у загибелі інших осіб. Це вже страшна зрада.
Я думаю, що після перемоги буде декілька, можливо, показових судових процесів. Після яких може й бути оголошено амністію, саме для того, щоб примирити суспільство.
Що стосується вчителів-колаборантів, я вважаю, що, можливо “закривати” їх і не треба. Але їм має бути довічно заборонено займатися будь-якою освітньою діяльністю.
Яке з питань може стати головною об’єднуючою ціллю громади?
— Зараз може бути тільки одне об'єднання: це волонтерська діяльність та допомога фронту. Чим сильніше фронт, тим швидше ми повернемося до себе додому. Дуже багато що залежить від усіх.
Це боротьба за звільнення наших бердянців з полону, до якої варто долучатися. Я особисто знаю наших бердянців, в яких пішов третій рік полону, з квітня 2022 році у Маріуполі. Інші хлопці з Донецького напрямку теж знаходяться в ДНР в статусі військовополонених. І ми намагаємося будь-яку інформацію про наших хлопців встановити. Хтось вийшов з полону і розповів про іншого, якого потім також обміняли.
Дуже багато акцій проходить по всьому світу, і в Україні, і в Запоріжжі. Я розумію, що від родин з плакатами “Free Azovstal” може не дуже і багато залежить. Але вони нагадують, про важливе. Ти сьогодні поснідав, попив кави, поспілкувався з друзями, поробив свої справи, а ці люди, які знаходяться в полоні, вони ризикують щохвилини своїм життям.
Я думаю, що це першочергові точки дотику, які можуть об'єднати бердянців.
Що об'єднує людей? Спільне горе, або спільна радість. Зараз поки що спільне горе, але я думаю, що Перемога нам дасть новий поштовх і взагалі об'єднає нас.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Німецького Фонду Маршалла з США” та “Українського Медіа Фонду”
