Ми спитали бердянців, ви як? Як змінила війна ваше життя? Як ви долаєте біль та сум? Як рятуєтесь від втоми та відчаю? У чому знаходите надію та віру? Що вас надихає та підтримує?
Сьогодні два роки повномасштабної війни. Війни, яка забрала у нас дім, місто, рідних, життя.
Цей день два роки тому залишиться в пам’яті назавжди. Страх, біль, розпач, відмова сприймати дійсність… Все це ми пережили, але все одно постійно згадуємо та повертаємось туди знов і знов. Крутимо й крутимо у голові по хвилинах ті дні. Картаємо себе, що не вірили у війну. Думаємо, чи могли щось зробити інакше. Уявляємо, як було б зараз, якби не війна. Скільки людей зараз були б живі…
Бердянці, які лишаються в окупації та ті, хто з неї вирвався розповіли, як тримаються ці два воєнні роки
Ваші листи з окупації:
Сьогоднішня дата – з тих, які нікому не хочеться мати у своєму календарі. Але вона тут і, на жаль, усі ми пам'ятатимемо її до кінця своїх днів. Пам'ятатимемо цей день, який зламав наше життя. У мене, як і у тисяч бердянців, була улюблена робота, на яку хотілося бігти щоранку, тепер її немає. Її відібрали окупанти.
Більшість людей, які мені дорогі, війна розкидала світом, а ми – ті, хто з різних причин залишилися в окупації, за ці два роки вже майже не відчуваємо себе живими. Тому що кожен день тепер перетворився на очікування. Деколи здається, що вже ніколи не зможеш відчути повітря свободи та відсутність страху, які в Україні були звичайним станом, а тут здаються чимось неймовірним.
Під час нападів нестерпного розпачу я намагаюся думати про те, що все це обов'язково одного разу закінчиться, що Україна повернеться, і одного разу ми знову побачимо на наших вулицях рідні кольори прапорів, і йтимуть назустріч люди у вишиванках... І тоді ми зможемо відзначати цей день не тільки, як день горя та втрат, а й як день нашої стійкості та сили.
Цього дня, який став для всіх українців символом найстрашнішого кошмару, я хочу сказати, що ми, ті, хто живе ці два роки в окупації, пережили багато з того, що нікому не побажаєш пережити. З іншого боку, люди на підконтрольній Україні території можуть сказати, що на наші дома не летять бомби, так, це так, але ми живемо в постійній напрузі та страху, які нітрохи не кращі за страх обстрілів. Коли від кожного дзвінка у двері кров застигає в жилах і гарячково починаєш думати, що й куди ховати, бо за тобою можуть прийти тільки тому, що ти українець і відданий Україні...
І все ж хочу сказати, що коли настає страх і розпач, я думаю про наших воїнів, про тих, хто перебуває на передовій і б’ється за нашу свободу. Я думаю, що у кожного з нас є близька (або просто знайома людина, яка там знаходиться), я схиляюся перед кожним із них, я вірю в них і ця віра допомагає мені пережити кошмар окупації.
Спустя полтора года меня посетила мысль, что дальше так жить нельзя, надо чему-то радоваться. Тому, что живы твои дети, что слышишь, как поют "Червона калина" школьники на улице, что бабушки, оформившие русский паспорт, плюются и говорят, что тяжело на душе. И что нас таких в городе большинство, просто люди не говорят об этом открыто. Так что держимся дальше и поддерживаем родных и друг друга! Все будет Украина!
Моє життя стало суцільним очікуванням. Після виїзду з окупації, чоловік пішов служити. А я працювати. По вихідним волонтерю, щоб залишалось менше вільного часу. Але його все одно дуже багато.
І кожного разу у вільну хвилину у мізки лізуть сумні думки. Сумую за мамою, яка залишилась у Бердянську. Хвилююсь за чоловіка, який на війні. Постійно перевіряю новини, бо дуже переживаю.
Так я довела себе до безсоння та майже депресії. А потім зрозуміла, що так більше неможна.
Пішла у притулок та обрала найстрашнішого кошеня. Назвала його Щастя. Зараз він вже виглядає дійсно як Щастя, став дуже гарним та добрим.
А ще я багато читаю. Все підряд. Занурююсь у книжку і так швидше минає час в очікуванні дзвінка від коханого.
Тримаймося бердянці! Робіть добро та наближайте перемогу!
Як ми? Та як всі, прокручуємо в голові ці два роки і місяці до. Я була з тих, хто велику війну не вірив. Думала обмежиться загостренням на Донбасі, хвилювалася за родичів, що живуть там, на підконтрольній. Жартували над друзями, які готували бункер. Пам’ять заспокоювала спогадами про той рік коли руські захопили наші катери у Чорному морі. Військовий стан, іноземні канали показують Бердянськ, кажуть про ескалацію та загрозу війни. Сподівалася, що і цього разу щось таке.
В окупації витримали місяць. Остання прогулка по місту: сонячний день, люди гуляють Приморкою, в порту догоряє “Саратов”, бердянці фоткаються на фоні та змовницькі посміхаються один одному. Шепучуться, що раз наші хлопці дістали російській корабель тут, значить Бердянськ обов’язково звільнять.
Доречі Саратов досі горить на гугл картах. Спутникові дані застигли на 25 березня, 22 року. Це так дивно. Я іноді дивлюся на місто таким як я його бачила в останнє, мало машин біля ринку, автівки маріупольців перед будинком культури... А ще гуляю віртуальним Бердянськом. На гугл стрітс він такий сонячний.
Одним рядком:
- Я постійно молюсь. За усіх. За рідних, за військових, за місто.
- Надо больше работать и не будет тоски! Когда надо платить за квартиру, то 2 работы напрочь убивают тоску! Держимся!
- Стала багато гуляти та читати.
- Кожного дня дзвоню мамі.
- А ми воюємо, та передаємо усім привіт! Бердянськ, не сумуй! Ворога поборемо!
- Родила сына. Волноваться стала еще больше. Зато грустить некогда!
- Плетемо з подругами маскувальні сітки для хлопців наших.
- Віра в Перемогу.
- Коли важко. Завжди думаю, що тим хто на передовій набагато важче. Збираюсь та роблю далі. Моя думка взагалі: або ти в армії, або не ний!
- Моя родина - моя підтримка! Я щаслива, що ми разом проходимо цю війну. Стали ще ближче.
- 24 лютого 2022 року я в перше почула від свого сина такі слова: “Мамо це війна? Я не хочу вмирати!”. Як могла заспокоювала, намагалася бути спокійною і не показати йому що мені так само страшно. Вже два роки минуло а я кожного дня кажу йому і собі: “Треба ще трошки почекати і все буде добре, все буде Україна!”
