27 лютого - чорний день в новітній історії Бердянська - оточення Бердянська та окупація російськими військами. Безпосередні учасники подій, які відбувались під час захоплення міста, розповіли хроніку перших днів окупації
Бердянськ партизанський
У окупантів, які заходили на Сході України була інформація, що місцеве населення відноситься до них максимально лояльно. Тому вони повинні були вести себе, як визволителі та зробити усе, щоб у подальшому опиратись на місцеве населення. Вони щиро вважали, що мешканці міста призовного віку підуть разом з ними на Київ.
25 лютого ініціативна група бердянців вирішила, що з окупантами можна домовитись. «Усі ж люди», вважали вони, та поїхали говорити з солдатами, які стояли на околиці міста. Їх мета була сказати окупанту, що в місті не має військових, тут лише цивільні (багато дітей та людей похилого віку) і домовитись, щоб вони не заходили у місто. Отримали автоматну чергу під ноги, та збігли. Перші іллюзії, що з окупантом можна розмовляти, розвіялись.
Декілька днів військова техніка рф знаходилась поза межами міста в районі аеропорту. Окремі підрозділи стояли біля села Азовське.
Завдяки бердянцям, які повідомляли координати, було декілька суттєвих прильотів від наших воїнів по скопиченню техніки в арепорту та в Азовському.
Було поставлене завдання - максимально знищити техніку біля Бердянська, тому що вона готувалась для посилення ворога під Маріуполем.
Крематорії окупанти почали використовувати з перших днів війни, оскільки навіть після прильотів протягом тривалого часу вони нікого не ховали. Вже потім стало зрозуміло чому.
Наші військові працювали по ворогу Точкой У. Запасів таких ракет тоді було небагато, тому дуже ретельно перевіряли інформацію перед кожним враженням. З 24 по 27 лютого бердянці партизаніли хто як міг. Таке враження, що усе місто слідкувало за переміщенням ворожої техніки, передавало координати, рахувало збитки окупантів після прильотів від нашої армії. Багато хто готував по підвалах «коктейлі». Були і ті, хто з рушницею самостійно ліквідовував поодиноких ворогів.
Можливо це і стало головною причиною, чому окупанти вирішили таки зайти у місто.
Перші жертви війни
В цей день військова техніка рф показово проїхалась містом. Також через свого гінця передали місцевій владі, що на місто розгорнуто близько 7 градів. Що вони стомились бігати від прильотів та втрачати людей. Що вони планують заходити у місто і якщо по ним хоч раз ще прилетить ракета, або хтось буде чинити опір, гради знищать місто повністю. Окупанти були злі, що перші три дні минули не так, як було заплановано. Вони в ті часи отримали опір і під Києвом і під Маріуполем такий, на який точно не розраховували. А тут ще в Бердянську прилітає.
Гради дійсно стояли за Екватором, розгорнуті у бік міста. Окупанти поспішали зайти в Бердянськ, щоб прикритися цивільним населенням.
Близько 15.00 важка техніка з великою кількістю солдат почала рухатись по Східному проспекту. Саме тоді у Бердянську була перша жертва війни. Охоронець підприємства з Бердянських жниварок був застрелений окупантами за спробу перегородити шлях колоні техніки. Ще одного бердянця було поранено. Декілька бердянців з заводу «Бердянські жниварки» намагались зупинити військових, але голими руками кидатись на буки та БТРи було марно.
Окупанти просувались до будівлі виконкому. Будівля поліції та інших правоохоронних органів вже були зайняті. Місто завмерло. Вулиці спустіли миттєво. Ніхто не знав, що буде далі.
Захоплення виконкому
Близько 18.00 група спецпризначенців більше 50 людей з великою кількості зброї зайшли у будівлю виконкому. На своєму робочому місці знаходився в.о. міського голови Олександр Свідло та декілька його помічників.
- Мы - военнослужащие армии российской федерации. Сообщаю вам, что город переходит под контроль армии рф. Вам предлагается продолжить свою работу в той же должности, что и сейчас, только под нашим контролем, - такими були перші слова російського окупанта, який командував підрозділом, що захоплював органи влади в місті.
Відразу близько 30 військових зайняли всі поверхи будівлі виконавчого комітету, взяли ключі від всіх кабінетів та від виходу на дах будівлі.
- А ти звідки сам, навіщо прийшов на нашу землю? - спитав Свідло у окупанта.
- Я на эти темы не разговариваю, мы военные, мы выполняем приказы. Мы политикой не интересуемся, - відповів окупант. Але додав, трохи понурив погляд, що сам він з Криму…
Проте окупант миттєво змінив тон та оголосив:
- ещё раз предлагаю вам подумать и переходить на сторону россии. Я сейчас не уполномочен говорить большее, наша задача - взять под контроль все городские объекты.
- Послухайте, в мене лише одне прохання, в місті не має жодного військового, ви поставили гради та направили на місто, ви прислали попередження, щоб вас не обстрілювали. Ми - цивільна влада, не військова, ми не маємо зброї. Уберіть техніку з міста. ( О.Свідло)
- Если мы не встретим больше сопротивления, то город останется целым, я устал уже ребят терять, сначала в Мелитополе по нам из танка, потом у вас в аэропорту, куда ни станем по нам прилетает, - вже розлютившись відповів окупант та вчергове спитав: - так вы соглашаетесь работать под нашим контролем?
- Ні, ні я, ні мої люди цього робити не будуть, - відповів Свідло, - нас обирав народ України, ми працюємо у рамках законодавства України. Інших варіантів не буде.
- Завтра в стране и в городе уже не будет никакой украинской власти. Тут будут подразделения росгвардии. Вы сможете прийти и обсудить все вопросы с ними, - ответил оккупант.
- Я так зрозумів, що зараз ми не затримані? - перепитав Свідло.
- Нет, это не наша задача, мы берём под контроль все здания, вами завтра будет заниматься росгвардия. Приходите и обсуждайте свою работу с ними.
Після цього представники місцевої влади покинули приміщення виконкому. Перебазувалися до Софіту. Свідло записав звернення у якому повідомив, що відмовився від співпраці, що влада буде продовжувати працювати, але у іншому приміщенні. Як керівник міста Свідло залишався у Бердянську до червня. Переховувався та підпільно керував органами влади та комунальними підприємствами. Коли керувати вже було нічим, виїхав з міста з родиною за сприяння Служби безпеки України.
Народний спротив
Наступного дня в місто зайшла росгвардія, та сама, яка розганяла мітинги в місті. Почався час пропозицій та ультиматумів.
На ранок до виконкому ніхто не прийшов. Ані керівництво міста, ані звичайні робітники.
Зате прийшли бердянці, щоб спитати у солдатів, нащо вони зайшли у місто. Військові їм відповідали, що вони нададуть відповість представникам влади і щоб бердянці їх знайшли та привели до виконкому - військові зрозуміли кого вони відпустили при захоплені будівлі мерії та намагалися виправити цю помилку.
Окупантам потрібно було встановити якнайшвидше свою єдину владу у місті. Той факт, що українська влада продовжила працювати, їх влаштовувало на дуже короткий термін, доки вони розберуться з інфраструктурою та знайдуть на кого спиратись. Для них було тільки два можливі варіанти: влада переходить на їх бік, або тікає з міста.
Бердянці думали, що вони самостійно без ЗСУ зможуть викинути рашистів з міста. Мітинги буди по всій країні. Люди вірили, що потрібно тільки пояснити солдатам, що їх тут не чекають, показати великий народний спротив та вони підуть.
Окупанти казали щоб бердянці змусили міську владу прийти ти забрати ключи від виконкому. Тоді вони підуть з міста. Їм треба була картинка діалогу із владою в стилі «добрый русский солдат мирно общается с властью».
Під час першого мітингу пролунав гучний вибух. Ракета летіла у порт, але впала у море. Було гучно. Люди на час перейшли до укриттів. Але потім зібрались знов, розлютившись ще більше. Ситуація загострювалась. Дійшло до невеликих сутичок. Потім до окупантів відправили людей для перемовин.
Вони нібито закінчились вдало та окупанти пообіцяли залишити місто. Бердянці раділи, що перемогли. Але військові просто бажали, щоб люди розійшлись до домам, думаючи, що наступного дня нікого вже не буде. Ніхто добровільно лишати місто не планував.
Також вони постійно спостерігали за активістами, щоб побачити кого треба буде заарештувати першим, коли буде можливість.
Але окупанти прорахувалися. Мітинги у Бердянську тривали ще майже місяць. До 20 березня. Кожного дня бердянці ходою гордо несли через все місто величезний український прапор, співали гімн та українські пісні. Кожного разу окупанти попереджали людей, що будуть стріляти. Але люди все одно ходили. Потім почались шумові гранти, постріли та масові арешти активістів. Вся країна спостерігала, як бердянці виборюють свободу.
Про жахи полону перших днів війни розповідали Тетяна Типакова, Віталій Шевченко, Володимир Сушко та інші. Вони були першими в‘язнями кремля у Бердянську. Їх нещадно катували, змушували зізнатись у тому що мітинги хтось фінансує та зріктися України. Окупанти не вірили, що люди так масово та щиро можуть відстоювати свою країну та свою свободу.
З того часу публічно бути українцем у Бердянську - стало небезпечно. Але це не зупинило та ніколи не зупинить бердянців!
