Художниця Катерина Шальнєва понад півроку жила в окупації, а зараз розповідає про цей період через свої картини
«Рабів до Раю не пускають» – таку назву має картина, яка зображує спротив бердянців проти окупантів. Вона доволі активно розповсюджувалась у мережі серед місцевих мешканців, а також була представлена на виставці у Києві. Авторка цієї роботи Катерина Шальнєва протягом семи місяців перебувала в тимчасово окупованому Бердянську. Наразі дівчина готує цілий комікс, який описуватиме життя в окупації.
Катерина, фото зроблено в Бердянську вже в окупації
Невіра, страх та виживання – сім місяців в окупації
21-річна Катерина Шальнєва родом з Бердянська. Протягом п’яти років вона навчалась у Бердянській художній школі. Ще два роки дівчина отримувала освіту у Бердянському медичному коледжі, але врешті-решт навчання там кинула та обрала творчу професію. Катя вступила до Київського національного університету культури і мистецтв на графічного дизайнера, де продовжує навчатися і сьогодні. Її довго відмовляли від такого рішення, проте дівчина була рішуче налаштована піти за своєю мрією.
Наразі Катерина мешкає у столиці, де продовжує творити та розповідати про жахи окупації, відображуючи це на полотні. Дівчина зустріла перший день повномасштабної війни у Бердянську, де перебувала протягом семи місяців.
— У однієї з моїх подруг день народження 24 лютого. Напередодні у мене ночувала ще одна подруга, аби наступного дня ми разом пішли вітати іменинницю. Зазвичай я сплю доволі міцно, але того дня я прокинулась рано вранці. Спочатку думала, що на вулиці гроза, тому не звернула уваги і вирішила ще поспати. Але моя подружка родом з Донецької області, вона почала мене будити. Слідом за цим до нас зайшла моя мама, яка і повідомила, що почалася війна, – згадує бердянка.
Дівчата прокинулись та пішли до іншої кімнати. Катя не вірила у слова мами та намагалася заспокоїти інших, адже не було ні сирен, ні новин, які б стверджували, що на нашу країну напали. А потім пролунав вибух на аеродромі. Вже після цього дівчина почала розуміти всю серйозність ситуації. Вона знову кинулась моніторити новини, де почала з’являтися інформація про повномасштабне вторгнення.
Як і більшість бердянців, родина Каті не знала, що робити. Вони просто продовжували жити - ходили до магазину, купляли їжу, підтримували зв’язок з рідними, до бабусь з дідусями заходили додому.
— 27 лютого, коли до міста зайшла російська техніка, ми зателефонували моєму брату. Він служить прикордонником. Він спитав лише – що намальовано на танках? Коли ми сказали про літери Z, він сказав, що це не наші. І тоді ми зрозуміли, що опинилися в руках російських загарбників, – каже дівчина.
Спочатку родина Катерини боялася виїжджати, тому що окупанти на виїзді з міста розстрілювали цивільні авто. Пізніше боялися, що не пропустять, що доведеться тиждень ночувати у полі. Вирішили, що краще перечекати. Сподівалися на краще, на скорішу деокупацію. Проте з кожним днем ситуація у місті лише погіршувалась.
— Ти ніби сидиш у полоні, з якого не можеш вибратися. Намагатися виїхати було дуже страшно, адже така спроба може вартувати тобі життя, – зазначає Катерина.
Навчання в університеті відновили на початку квітня, в Бердянську на той час постійно зникав зв’язок. Дівчина десь протягом місяця ні з ким не контактувала. Її шукали, ніхто не знав, що з нею та де вона.
Зображення медсестри у блокадному Маріуполі, Катя використала псевдонім
На той час новин про Бердянськ було дуже мало, а зв’язок чи інтернет в окупованій частині Запорізької області були нестабільними. Потім почало зникати і світло. Катя навіть не знала, що відновили навчання. Про це їй повідомили лише у середині місяця.
Викладачі давали завдання, але бердянка не могла навіть файли відкрити, не могла зайти у Classroom чи Google Meet, тому що інтернет не тягнув. Дівчина не могла відправити і файли зі своїми роботами. Інтернету вистачало лише на те, щоб відправити чи отримати текстові повідомлення.
— Сесію я складала, сидячи на балконі з ноутбуком, аби зловити кращий зв’язок. Доводилося витягати телефон через вікно та підʼєднувати мобільний інтернет до комп’ютера. Оператор тоді вже був російський, і він був дуже поганої якості. Щось типу «феніксу». Таким чином я намагалася зловити мережу, щоб хоч якось зробити тести, бо нічого не завантажувалося, – розповідає Катя.
Ніби звільнився з полону
Катерина в Києві
На кінець літа вони з родиною все-таки вирішили, що треба їхати, бо терпіти вже не було сил. Стало погіршуватися здоров’я, нерви не витримували. Закінчувалися гроші, ціни на товари лише зростали, а роботи не було.
Виїхати Катерині вдалося лише 19 вересня. Її родина знайшла перевізника, з яким і поїхала у напрямку Запоріжжя.
— Я з собою кішку забрала, а наречена брата – черепаху. Ми їхали в автобусі, а її батьки автівкою, бо з ними була собака. Нам дуже пощастило. Ми виїхали з Бердянська о шостій ранку і о третій годині дня ми вже були в Запоріжжі. В окупантів там як раз був якийсь обід, тому нас швидко пропускали на блокпостах, – згадує бердянка.
Проте на останньому посту у Василівці стояв представник так званої днр, якому не сподобалось, як з ним розмовляв водій автобусу. Він почав розвертати водія назад, а пасажири обурювалися. Вони хотіли вийти з транспорту, що військовий заборонив робити.
— Він погрожував розстріляти тих, хто вийде. А в автобусі було задушливо та дуже спекотно, і ми хотіли хоча б подихати повітрям. Я не знаю, як вдалося вийти літнім жіночкам з нашого автобусу, але після їх розмови з цим військовим, ми знову стали у колону з іншими авто. Все-таки нас пропустили, – розповідає дівчина.
Цей автобус не стали перевіряти так ретельно, як інші, бо спринтер був забитий сумками. Щоб вийти звідти усім знадобилося б хвилин 30, тому автобус пропустили швидко.
Коли люди побачили на горизонті перший український прапор, емоції переповнювали:
— Було відчуття, ніби камінь з душі впав. Тепер ти вільний. Ніби ти звільнився з полону. Тобі легко та радісно.
Як життя в окупації знайшло відображення на полотні
Катерина на виставці у Києві поруч із своїми картинами
Як тільки Каті вдалося вибратися з окупації, вона одразу почала надолужувати втрачений час в університеті.
У КНУКіМ є група під назвою «Креативний спротив». Вони організовують виставки з березня. Студенти вишу як творчі люди почали давати розголос війні через плакати, ілюстрації та інше. Зокрема вони беруть участь у багатьох міжнародних та національних виставках.
— Ми багато говоримо про війну, але тема окупації майже ніде не висвітлювалась. Я вирішила це змінити, адже знаю по собі, як це – жити в окупації. Тому я вирішила зробити картину чи плакат саме на цю тему, бо хто як не я? – зазначає художниця.
Дівчина почала готувати роботу про спротив наших земляків. Про те, що вони не побоялися та вийшли на мітинги, і намагалися прогнати окупанта зі своєї землі. Їй хотілося, щоб світ побачив, на що здатні українці. Що ніхто там не чекав на «руський мир». Що люди борються. Адже ніхто не знає, що відбувається на окупованих територіях, і художниця хотіла висвітлити цю тему.
Цю роботу вона назвала «Рабів до Раю не пускають». На ній зображений фрагмент з проукраїнського мітингу, які з початку окупації місцеві мешканці проводили щодня на площі біля виконкому. На полотні – бердянці з українськими прапорами показують техніці з літерами «Z» куди їй йти, та скандують: «Вас сюди ніхто не запрошував».
Наразі дівчина готує дипломну роботу – це комікс під назвою «Пекельний курорт - моє життя в окупованому Бердянську».
— Я його роблю з вересня, і це вимагало багато часу та зусиль. Дуже хочеться донести до людей, що таке окупація. Хочеться, щоб про нас дізналися, тому що в інформаційному полі дуже мало інформації про окупацію, про Бердянськ, про Запорізький край. Цим коміксом я хочу донести, що саме там відбувалося, – розповідає Катя.
Комікс міститиме замальовки з життя художниці. Там зображено 10 ситуацій, які вона пережила. До кожної ситуації надано відповідну метафору.
Робота над коміксом завершиться приблизно через місяць та він буде доступний як в електронному, так і друкованому варіанті.
Вихід цього матеріалу став можливим завдяки фінансовій підтримці Програми з допомоги та розвитку українських медіа (Ukrainian Media Aid and Development Program), частково профінансованій Міністерством закордонних справ Швеції (Swedish Ministry for Foreign Affairs).
