Життя в окупації складно назвати життям у повному сенсі цього слова, для більшості людей, які з різних причин залишилися у захопленому місті, це не життя, а саме виживання, головна мета якого – дожити до звільнення, дочекатися повернення України.
Йдеться саме про виживання фізичне за умов дефіциту коштів на купівлю необхідного – продуктів, медикаментів. Не кажучи вже про те, що для проукраїнськи налаштованих бердянців існує і без перебільшення загроза фізичного знищення.
Частина мешканців досі живе за рахунок українських виплат, допомоги родичів та друзів із підконтрольної Україні території, а частина змушена була піти за російськими виплатами, які можна було оформити ще за українським паспортом.
- На самому початку окупації ми всі отримали президентські 6 з половиною тисяч гривень, - згадує житель Бердянська, - потім скрізь де могли заповнили заявки на міжнародну допомогу, отримав, щоправда, лише наш дідусь, але це були непогані гроші, плюс українські пенсії дідуся та бабусі, отак і виживаємо. Поки що примудряємося жити лише за свої, українські кошти, від окупантів нічого не беремо. Будемо триматись, скільки зможемо!
– Ми з чоловіком із приходом окупації одразу обидва залишилися без роботи, - пише мешканка Бердянська, - спочатку були якісь заощадження, потім, коли все закінчилося, заповнили дистанційно через “Дію” заяви до українського обласного центру зайнятості, і обох нас поставили на облік. Ми сім місяців отримували виплати від центру зайнятості, суми різні від 2 до 6 тисяч, але можна було, хоч і дуже скромно, протягнути. Потім варіантів не було, адже у нас маленька дитина, і чоловікові довелося йти в центр зайнятості, знайшов роботу, але тільки з паспортом росії, от і довелося йому брати паспорт. Я сиджу вдома із синочком, а чоловік працює і утримує нас. Чекаємо на повернення України.
Що кажуть підприємці
Всіх бердянських підприємців загарбники поставили перед необхідністю переоформлювати свій бізнес за російським законодавством, інакше вони просто втратили б можливість заробляти на життя. Більшість скільки могли упиралися, але змушені були зробити це. Але не всі.
– Як тільки прийшли окупанти, – згадує підприємець із Бердянська, – ми з дружиною навіть не стали дивитися, що буде далі. Відразу ж закрили свій бізнес і почали чекати на звільнення. Я розумію, що не кожен може дозволити собі так вчинити, бо людям треба за щось жити, нам пощастило, бо я отримую хорошу українську пенсію, і це дозволяє нам вижити. Серед наших знайомих також є кілька сімей, які закрили бізнес, це люди, у яких залишилися заощадження, які дають змогу вижити.
Україна своїх не залишає!
Нам вдалося дізнатися про думку бердянців різного віку та статусу, всі вони запевнили, що Україна не залишає своїх людей в окупації і завжди вчасно виплачує пенсії та соцвиплати. Інша справа, що для деяких людей у віці є проблемою переведення в готівку українських грошей і переведення в рублі, оскільки окупанти заборонили оборот гривні.
Крім того, українських виплат часто просто не вистачає для життя в окупації, де ціни на продукти та медикаменти не є українськими.
– Я отримую українську пенсію, гроші завжди приходять вчасно, а часто й раніше, – пише бердянська пенсіонерка, – але на ці гроші тут, в окупації не прожити. Можливо, здоровим людям, яким не потрібні ліки і які можуть все їсти, але не мені. Боже мій, літо на дворі, до війни ми в цей час все собі могли дозволити, і овочі, і фрукти, і поїсти, і на зиму закрити. А зараз: абрикоси - 230 рублів, червона смородина – 300 рублів, малина – 350 рублів, синенькі – 100 рублів, помідори – 70 рублів... Я змушена була піти та оформити виплату 10 тисяч рублів. Пенсія, звісно, вийшла б більше, але для перерахунку пенсії потрібен російський паспорт. Я не хочу його брати, тягтиму і чекатиму на деокупацію. Сподіваюся, це станеться незабаром!
Без роботи і без грошей
У незавидному становищі опинилися бердянці з вікового прошарку працездатних громадян, які, на відміну від пенсіонерів, нічого не отримують від України і нічого не можуть отримати від окупантів без паспорта країни-агресора. У такому становищі опинилася і 41-річна мешканка Бердянська:
- Я живу одна, у мене немає сім'ї, - пише вона, - з роботи довелося піти, тому що залишатися - це було б явне колаборантство, якийсь час намагалася заробляти перепродажем побутової хімії на ринку, потім, коли почали змушувати все оформляти по російському закону, пішла в центр зайнятості, мені там начебто знайшли роботу, я попрацювала місяць як стажер (не говоритиму де саме), мені нічого не заплатили навіть, і сказали, якщо я хочу влаштовуватися офіційно, то тільки з російським паспортом. Я не хочу російського паспорта. І ось я знову без роботи і без грошей відповідно, сиджу на шиї у мами, яка отримує українську пенсію та російські 10 тисяч. Хочу сказати, що деякі товариші з вільної України “пруть” на пенсіонерів, які в окупації нібито “живуть приспівуючи”, отримуючи і від України, і від росії, так от, багато з цих пенсіонерів у такий спосіб допомагають вижити таким, як я, які змушені або здохнути, або йти за російським аусвайсом!
Дача та город допомагають вижити
У теплу пору року багатьох бердянців рятують дачі та ділянки землі, на яких можна щось виростити. Враховуючи шалені окупаційні ціни люди часто не можуть дозволити собі купити фрукти-ягоди та необхідні овочі, тому намагаються виростити їх самі, а часом ще й підзаробити, продавши на ринку.
– Мої батьки завжди займалися городом, вирощували помідори, виноград, – розповідає бердянець, що залишився без роботи через окупацію, – але я завжди був зайнятий роботою, і не займався цим, хіба що іноді допомагав урожай зібрати. А тепер часу багато, і я увійшов у смак, ми вирощуємо відмінні помідори, продаємо їх, закриваємо на зиму, а також робимо вино з винограду, який самі вирощуємо. Ми з дружиною залишилися без роботи – і город – це наш дохід. Батьки одержують українську пенсію, від окупантів взагалі нічого не стали брати. Минулого року прийшла допомога від Червоного Хреста. Ось так і живемо.
«Бердянськ – це Україна!»
Є, на жаль, частина місцевих жителів, які, не будуватимемо ілюзій, справді раді приходу «руського мира». Ці люди – добірні зрадники, які за російські фублі заплющують очі на всі найжорстокіші злочини «асвабадителей» проти українського народу, на вбивства беззахисних людей, кров та смерть українських дітей. Можливо, їм, колаборантам та зрадникам, живеться в окупованому Бердянську непогано, але це точно буде не довго.
Більшість же бердянців, як можуть, опираються окупантам, шукають способи заробити без руського паспорта, способи вижити під носом у окупантів і дочекатися повернення рідної України.
- Я не засуджую тих, хто стоїть зараз у чергах за російським паспортом, - пише молода мама з Бердянська, - тому що розумію, що кожен із нас рано чи пізно може опинитися в цій черзі, бо треба просто вижити. Поки що я прагну виживати, залишаючись громадянкою України, хоч і отримую “дитячі”, як українські, так і російські, але це вимушений захід, бо з цінами в окупації потрібно набагато більше грошей, щоб вижити, ніж в Україні. Моя дитина не дуже здорова, їй потрібне особливе меню, недешеві препарати, в той час, як куряче філе коштує майже 400 рублів, а про ціни в аптеці взагалі говорити страшно. Я спілкуюся з багатьма мамами, з сусідами, просто з людьми на прогулянці, і сміливо можу сказати, що більшість бердянців живе зараз заради єдиної мрії – повернення в Україну та нашої перемоги! Бердянськ – це Україна!
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
