Олександр Розум – адвокат з Бердянська. До війни займався, переважно, справами по врегулюванню майнових спорів. На теперішній час основне його направлення – це допомога із проблемами, які виникли через російську окупацію. Зокрема, він одним з перших став займатися питанням оформлення українських документів та свідоцтв, які бердянці не могли зробити самостійно, перебуваючи в окупованому місті.
Але перед цим була власна важка і довга евакуація з Бердянська до Запоріжжя. Олександр каже, що радий тому, що має можливість допомагати бердянцями. Власну історію вимушеного вигнання з дому, Олександр Розум розповів Приморка.city.
– Якими ви запам’ятали перші дні війни у Бердянську?
– Ми вранці прокинулися від вибухів о 5 ранку. В цей момент подумав, добре що дитина спала і не прокинулась від вибухів. Ми тихенько почали дивитися новини. Зрозуміли що це великий наступ росії. Перше враження – це жах, що таке взагалі можливо. А далі пошук рішення, що робити. Прийняли рішення що поки що їхати нікуди не будемо, адже на трасі можемо зустріти російські танки.
Пішов розмовляти з головою ОСББ з приводу сховищ, зрозумів що в нас їх просто немає. Підвали в будинках не призначені для людей. І це була перша проблема, яку я для себе визначив.
Цього ж вечора мені зателефонував знайомий військовий і сказав, що вони відходять від рубежів. Стало зрозуміло, що Бердянськ росіяни зможуть захопити. З’явилась інформація, що до міста підходить військовий корабель і буде штурм з моря. Згодом, дійсно я прослуховував розмову між кораблем і бердянським портом, як в порт поступила вимога не виводити катери і не чинити опір.
Ми з сім'єю виїхали до кумів. В них був приватний будинок де був підвал. Чомусь, це для нас здавалось порятунком. Сиділи в підвалі закутані у ковдри. Стежили за новинами.
Пам’ятаю як щотижня чекали нового етапу переговорів між Україною та рф, розуміючи, що ніякого результату може і не бути. Але все ж була якась надія.
В окупації, кожен день схожий на попередній: о шостій ранку прокинутися піти зайняти чергу, щоб купити хоч щось. Брак хліба, засобів гігієни. Потім люди почали скуповувати взагалі все.
Поки був інтернет, це була єдина ниточка, яка дозволяла хоч щось розуміти, аналізувати. У тонусі тримало і давало не сумувати те, що люди об'єдналися.
Водночас мене дивувало, що мені і дружині (моя дружина працює в індустрії краси) дзвонили з роботи і запитували: чого ви не виходите, всі ж працюють? Мені навіть на думку не спадало спокійно працювати, коли все місто кишить орками.
– Як зважилися на виїзд?
– У нас у родині було чітке розуміння, що жити в окупації ми не зможемо. Залишатися і якось пристосовуватися, - однозначно ні.
Єдине, що зупиняло, це сумнів щодо маршрутів і можливі ризики в дорозі. Коли почали заїжджати жителі Маріуполя до Бердянську, ми допомагали, приносили продукти і речі. І коли колони маріупольців почали добиратись до Запоріжжя, ми зрозуміли що також зможемо доїхати.
Наприкінці березня відключили наш зв'язок та інтернет. Зі зв'язку із зовнішнім світом залишилося тільки радіо, яке ми вимкнули, щойно його захопили.
І ось коли пропав увесь зв'язок із зовнішнім світом, ми зрозуміли, що потрібно їхати. 27 березня ми покинули Бердянськ. Комусь щастило і вони долали шлях до Запоріжжя швидко, нам нажаль не пощастило – ми до Запоріжжя їхали чотири дні.
Їхали ми: я дружина, її сестра і теща та наша дитина. Оскільки не було зв'язку, я не зміг ні з ким сконтактуватись, щоб поїхати колоною. Евакуаційних автобусів у цей період не було. Ходили чутки, що будуть вибухи і їхати не можна. Дороги через Оріхів я не знав, тому їхати вирішили через Токмак і Василівку.
На блокпосту у Луначарьскому нас поверхнево оглянули і пропустили, наступний російський блокпост був аж перед Токмаком. Стояв там якийсь незрозумілий контингент, просили в нас що-небудь поїсти. На під'їзді до Василівки на одному з блокпостів довелося дати 1000 гривень через те, що скло в машині було тоноване.
На повороті до Василівки бачили розбиті танки, купа мін, у посадках орки сидять.
Найважче почалося саме перед Василівкою. Колони машин не пропускали. Ми простояли до 6-ї години вечора, ніякого руху не було. Починалася комендантська година, і ми вирішили не залишатися з дитиною в полі, а повернутись до Токмаку.
Потім уже хлопці з колони розповідали, що ввечері пропустили тільки кілька машин. Їхня артилерія у Василівці стояла прямо біля наших людей, росіяни нами прикривалися і стріляли в напрямку Запоріжжя.
У Токмаку нас розмістили в будівлі, де ми були самі. Спочатку ми зраділи що в нас є окрема кімната, бо здебільшого людей розміщували у церкві і там було вже мало місця. Але потім, коли зрозуміли, що ми одні в порожньому будинку у місті, де повно окупантів, – стало не по собі. Але, слава Богу, все обійшлось і рано вранці ми знову поїхали в бік Василівки. Там знову причепилися до мого тонування, але вже обійшлося в 500 гривень - напевно знижка постійному клієнту. І знову ми стояли з 8 ранку до 6 вечора. На той момент ще не було ніякого порядку, не було порядкових номерів у черзі. Усе було хаотично, люди не розуміли куди, за ким ставати. Ми - ті, хто під Василівкою простояв більше двох днів, вже були більш організовані і намагались вибудувати колону з урахуванням нових прибуваючих машинами.
А ще пам’ятаю знущання василівських орків. Ми стоїмо, а вони оголошують, що зараз буде артобстріл по нашим машинам і нам потрібно терміново всім з'їхати з дороги на заправку. І всі різко починають рухатися, ховатись на заправку. Потім вже виявилось, що в них коли обідня перерва, їм було потрібно щоб на КПП людей було менше і вони змогли сходити відпочити, а тому щодня розповідали одну й ту саму історію про артобстріл мирних людей.
Того дня нас теж не пустили і ми ввечері повернулися у Токмак. І вже на третій день вирішили, що будемо чекати до останнього і якось прориватися. І ось на третій день, вже вночі, через пост проїжджала колона евакуаційних автобусів, і ми змогли причепитись за цією колоною і заїхати в Василівку. Тоді постові дозволили проїхати у Василівку лише сотні автомобілям, але нас попередили що з Василівки нас до ранку не випустять.
У Василівку ми потрапили вже о пів на дев'яту вечора: комендантська година, темно на вулиці, і я абсолютно не знаю, куди їхати. На щастя, ми зв'язалися з волонтерами, і нас зустрів приємний дідусь на ім'я Володимир, який нас прихистив у своєму домі, нагодував і взагалі – зарядив позитивною енергією, та додав сил рухатись далі – настільки добре до нас поставився. Дав нам у дорогу їжі, відмовився від грошей. Цей дідусь розповів що постійно надає прихисток тим, хто направлявся до Запоріжжя. У той вечір пощастило нам.
Потім ми ще весь день стояли "на тарілці" у Василівці, це вже був четвертий день. Там я дізнався, що нам дуже пощастило, що нас прихистили і ми ночували не в полі. Близько 100 машин, які проїхали блокпост, ночували в полі. Було шумно, оскільки орки знову постійно стріляли по Запоріжжю.
Простоявши весь день, ми таки проїхали цю "тарілку . Проїхали ту саму «дорогу життя» в Камінському. Нам пощастило, що в цей день дощу не було. Їхали в напрузі, по узбіччях підірвані машини, які мабуть з'їхали з дороги. Ми зрозуміли, що все позаду, тільки коли побачили на блокпості наших військових.
– Чим займалися в Запоріжжі і як почали допомагати саме з ситуаціями, коли людям потрібно оформити документи в окупації?
– У Запоріжжі ми пробули з квітня по серпень 22-го. Я працював надаючи правову допомогу в центрі безоплатної правової допомоги м. Запоріжжя. Пробував юрисконсультом влаштуватися. Здається резюме відправив майже на всі підприємства, які були в Запоріжжі.
Якось, мені зателефонували друзі з Бердянська і запитали, як можна оформити їх дитині свідоцтво про народження без виїзду з Бердянська. Я здивувався, що це їм було складно зробити і розказав механізм оформлення свідоцтва. Також, цю ж інформацію, я розмістив на своїй сторінці у Facebook. Я не очікував, що буде такий великий відгук і, що це дійсно така проблема для окупованої території.
Після моєї публікації, до мене почали звертатися люди, які не могли виїхати, але їм потрібно було оформити свідоцтво про народження. Потім пішли питання щодо оформлення свідоцтва про смерть. Також розписав, як це зробити самостійно, і який порядок, якщо звертатися до адвоката.
Дійсно порядок оформлення документів для людей з окупованих територій на той момент був ще сирий. Не всі працівники РАЦСу знали, що робити.
Були різні складнощі. Це вже зараз «на потоці» стоїть і я швидко оформлюю документи, але тоді було багато нюансів, які потрібно було вирішувати. Порядок оформлення документів удосконалювався, як то кажуть «з під руки».
Іноді, до мене звертались вже з відмовами суду, коли люди самостійно намагались зареєструвати дитину. Приходилось в апеляції наводити аргументи, що люди не можуть, перебуваючи в окупації, просто приїхати в Запоріжжя й оформити свідоцтво.
Водночас був у мене невеликий телеграм-канал, тоді здається там було 63 людини (зараз на канал Олександра Розума Юридична допомога в окупації підписано вже понад 1700 людей). Я дублював туди інформацію, там учасники мали можливість запитувати як вирішити їх проблеми. Телеграм канал став таким собі волонтерським проектом, де я можу безкоштовно надавати юридичну допомогу саме тим, хто перебував в окупації. Брав участь у проекті “Твій юрист поруч” від фонду Бердянці. Свій для своїх. Виявилося, що відсутність юридичної допомоги є такою ж проблемою, як і відсутність іншої гуманітарної допомоги.
Проживши в Запоріжжі пів року, ми з дружиною вирішили переїхати до Києва.
– Було складно починати на новому місці?
– Можу сказати, що як і всі, хто приїхав з окупації, відчув на собі, як складно починати все спочатку на новому місці. Є відчуття, що ось ти виїхав, усе там кинув, намагаєшся скрізь подавати свої документи і нікому ти не потрібен. У всіх свої проблеми. Принаймні, я себе так відчув і в Запоріжжі, і в Києві.
Але основний закон, яким я керувався, це "стукай, тобі відчинять", а якщо перефразувати: роби те, що ти вмієш і ти отримаєш результат. Спочатку він буде не великий і не надто успішний, але головне продовжувати, не боятися щось робити.
До Києва я вже їхав можна сказати підготовленим, були проекти, в яких я збирався брати участь. Були в Києві клієнти.
З’являлись нові справи, іноді щось зовсім нове для мого профілю, доводилося вивчати нове в законодавстві.
Для розширення сфери надання допомоги, почав захищати і у кримінальних справах. У Бердянську я у кримінальних справах не дуже хотів захищати, мені це було не дуже цікаво. А в Києві вирішив спробувати: захищав різних людей, захищав і при затриманні, і при обшуках. Виявилось, що є і в цьому щось цікаве, мені подобалось виявляти недоліки у діях слідчих та використовувати це у захисті клієнтів.
У Бердянську до війни в мене була одна з основних послуг оформлення нерухомості і все що з цим пов'язано. Я займаюсь цим і в Києві. В порівнянні з Києвом, процедурність оформлення в Бердянську та Запоріжжі була набагато легшою. У Києві все по-іншому: формалізм ускладнює роботу, а тому займає більше часу. Тож Київський ритм роботи, все ж таки відрізняється від роботи в Бердянську.
– А чисто в організаційному плані? У Бердянську напевно був свій офіс, як організували собі роботу в Києві?
– У мене є два місця, де я працюю. Домашній ноутбук - це мій домашній офіс, де я можу будь-коли щось зробити будь-коли. Звичайно, є нюанси в домашній роботі, коли дитинка хоче погуляти з татом, а тато сидить за комп'ютером. Але це більше не труднощі, це супутнє домашній роботі, про які знають всі, хто працює вдома. У такому разі намагаюся і з малюком виходити гуляти, бо важливо приділяти час сім'ї.
Офіс у Києві також є, але я там буваю лише годину чи дві на день. Називаю його погодинний офіс, або офіс вихідного дня.
– Ваші клієнти тільки бердянці чи вже й жителі інших міст?
– Крім Бердянська, звісно інші міста та села Запорізької області. Багато додалося людей з окупованого лівого берега Херсонської області.
З Криму почали свідоцтва про народження замовляти. Я так розумію перед великим наступом, деякі люди вже розуміють, що їм доведеться щось робити. Звертаються люди, які виїхали в Європу. Зокрема із справами про розірвання шлюбу. Якщо так провести статистику, то у кожній області України в мене є або були клієнти.
Бердянці до мене звертаються не тільки з питаннями, безпосередньо пов'язаними з окупацією та її наслідками. Залишаються питання і переоформлення нерухомості. З нововведеннями в банківській сфері та накладання арешту на рахунки людей, почав займатись допомогою і в цьому сегменті.
Деякі роботи стали дописами в фейсбуці: оскарження протоколів про порушення правил дорожнього руху, боротьба з так званими чорними нотаріусами, договірні взаємовідносини щодо підприємств, поділом майна. Але напевно 50% мого часу займають справи людей, які перебувають в окупації.
До лютого 2023 року в Бердянську ще працював український нотаріус, який допомагав і робив довіреності українського зразка людям, які потребують згоду на виїзд дитини за кордон, довіреності, пов'язані з отриманням пенсії, грошей у банках. Люди зверталися до мене, а я після їх перевірки направляв до нотаріуса.
Я радий, що є можливість, навіть перебуваючи на відстані в Києві, бути причетним до Бердянська і якимось чином допомагати людям.
Свідотства про нарождення та смерть, які оформлюювались для мешканців окупованих територійФото: Архів Олександра Розума
– Як ви передаєте документи на окуповану територію?
– Це окрема історія. Це в мене є помічник у Запоріжжі - Олександр. Він віртуоз своєї справи і справляється з нею на відмінно. Він якимось чином знаходить шляхи, якось вмовляє водіїв на знижку. Було це все у нас налагоджено і двічі на місяць ми благополучно відправляли наші документи в Бердянськ. Це було до жовтня 2022 року. Потім після закриття Василівки, документи відправляти стало важче. Але Олександр і зараз якось вирішує ці питання, і документи потроху возимо.
– Які особливо вражаючі випадки, з яким вам доводилося працювати?
– Вражають більше не історії, а люди, які навіть в умовах окупації думають, та намагаються оформити українські документи. Розуміють, що російські папірці нікому не потрібні.
Серед цікавих справ: чоловік і дружина розлучилися перед війною і батько вивіз дитину з окупації, а мати дитини залишилася, бо мусить доглядати за своєю лежачою матір'ю. Тож, чоловік не довго думаючи, користуючись відсутністю моєї клієнтки в Запоріжжі, подав на аліменти і отримав рішення про стягнення аліментів. Потім подав до суду заяву, щоб позбавити її батьківських прав, тому що вона нібито не сплачує аліменти та взагалі пропала десь. Він хотів позбавити матір батьківства та спокійно виїхати за кордон як батько-одинак. Абсурдність всієї ситуації в тому, що весь цей час мама спілкувалася з дитиною, відправляла колишньому чоловікові для дитини гроші на картку і він їх щомісяця отримував.
А в суді він розповідав, що не знає де вона, та що вона взагалі погана мати, і не цікавиться дитиною, пропала і не платить аліменти. Ми дізналися про цю справу абсолютно випадково, на етапі коли суд мав уже виносити рішення. Тепер вже не вийде. Ось такий приклад абсурдності дій батька, заради мети потрапити за кордон.
І ще одна історія: людина виїхала на підконтрольну територію України, і до нього почали звертатися пенсіонери по допомогу для оформлення пенсії.
Вони попросили, щоб він онлайн зробив їм картки через електронний підпис. Він на підконтрольній йшов до банку вмикав відеозв'язок і пенсіонери розмовляли з представником банку оформлювали картки, а людина вже знімала кошти на направляла їх до Бердянську пенсіонерам.
Але слідчі вирішили, що це махінації, пов'язані з електронним обігом коштів, підробка підпису, номерів телефонів і багато чого ще. Я побачив, що в його діях немає кримінального правопорушення. Намагаємося зараз всю доказову базу зібрати, щоб його звільнити від цієї кримінальної відповідальності.
– Держава робить достатньо, щоб полегшити життя людям на ТОТ і переселенцям?
– Держава може і встановлює нові порядки для отримання тієї чи іншої допомоги, але я бачу, що з кожним місяцем все ускладняється.
Більше навіть не держава ускладнює, а банки. Звісно, можна сказати що це націлено на те, щоб убезпечити тих же людей в окупації від шахраїв. Проте, подекуди доходить до абсурду. Картки блокуються за різними надуманими причинами. Намагаємось допомагати і в цих справах.
Складнощі були і в оформленні тих же свідоцтв, якщо вже й за них говорити, які в підсумку вдавалося все ж вирішити. Можливо мені щастило зустрічати таких людей, які розуміють обставини, і у нас вийшло побудувати діалог.
У Києві в цьому плані важче працювати. Багато формалізму та бюрократії.
– Підтвердження документів відбувається в судовому порядку. Наскільки це просто?
– Здебільшого проблем із судами в мене не було. Все працює як годинник. Використовую усі законні способи, щоб досягти свого результату. За весь цей час вже напрацюваний механізм, що спрощує процедуру оформлення документів.
– Хтось звертався до Вас по допомогу через тиск щодо отримання паспорта на ТОТ?
– Люди справді запитують, що робити, якщо ситуація вже така, що доводиться брати паспорт.
У законі не має прямої відповідальності за отримання російського паспорта громадянином України. На законодавчому рівні це питання не дуже висвітлюється. Через це виникають суперечливі висловлювання. Усі пам'ятають цю ситуацію, коли Лубінець в один день висловився, що громадяни в окупації можуть отримати паспорт, а Верещук наступного дня сказала, що не можна. Я думаю, що вони говорили про одне й те саме, тільки акценти були розставлені різні. Лубенець говорив: візьміть паспорт, задля того щоб виїхати з окупації. Верещук вже написала по-іншому, що ні - паспорти брати просто не потрібно. Ми ж розуміємо, що Україна зараз бореться, зокрема й за те, щоб наші громадяни, які залишилися з різних причин в окупації, не брали цих паспортів. Не підігрували росії.
Коли мене запитують, отримувати паспорт чи ні, я відповідаю, якщо є можливість якось протриматися – не беріть. Тим більше, що йде контрнаступ, і можливо паспортизація, це не така вже й актуальна річ. Думаю це навіть колаборанти розуміють.
– Чи доводилося вам захищати обвинувачених у колабораційний діяльності?
– Ні, таких справ у мене не було. І сумніваюся, що навіть якщо до мене будуть звертатися, я буду їм допомагати. Я взагалі не уявляю, хто захотів би при здоровому глузді допомагати колаборантам навіть якось скоротити термін перебування у в'язниці. За кожним із них сотні життів, долі людей, які постраждали. І захищати їх, говорити на біле-чорне заради того, щоб ця людина звільнилася, не хочеться...
«Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки ГО «Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM».
