На цьому щімкому фото – Ольга, прекрасна молода жінка з Бердянська, якій доводиться одночасно борючись з важкою хворобою, боротись за свого чоловіка. Спочатку за його чесне ім’я, та чесне ім’я його побратимів. І вже більш ніж півтора роки – за їхнє повернення додому
Ольга на одній з акцій на підтримку полонених 501 бригадиФото: Особистий архів
Її коханий Руслан, – боець 501 окремого батальйону 36 Бригади морської піхоти. Того самого, що дислокувався у Бердянську, в селі Азовському. Його бійці боронили Маріуполь, а з квітня 2022 року – в російському полоні. За весь час обмінів на волю повернулися лише 23 морпіха. 254 захисника України досі в полоні.
І як розказала нам Ольга, – 90% з них – бердянці.
На час повномасштабного вторгнення Ольга була у Бердянську. Руслан ще 9 грудня відбув на позиції у Широкиному. А потім за наказом командування – на оборону Маріуполя. Далі – рідкі дзвінки та повідомлення від коханого, участь у проукраїнських мітингах у вже окупованому Бердянську.
Лише наприкінці літа Ольга змогла виїхати з міста, бо мала завершити черговий курс лікування: ліки потрібно було тримати охолодженими. Вона просто не довезла б їх до Запоріжжя.
"Виїжджати було страшно, бо це була невідомість. Але, на щастя, нас не пробивали їхніх по базах. Знаю дівчат, яким не так пощастило. Декого затримували та знімали з автобусів, коли наші чоловіки вже були в полоні".
Із хворобою лімфома Ходжкіна Ольга бореться з 2021 року. На деякий час їй вдалося досягти реміссії. Але вже в Запоріжжі, вона дізналась, що онкологічне захворювання повернулося і одразу прогресувало у четверту стадію. Лікарі кажуть, що це саме через постійний стрес.
Окрім самого жаху невідомості про долю своїх рідних, родинам довелося відстоювати честь морпіхів, доводити, що вони не були зрадниками.
Закриття справи про дезертирство, було маленькою перемогою. Ольга каже, що сподівалася, що після цього бійців 501 батальйону нарешті почнуть повертати. Але...
Звісно родинам прикро, що обмінів простих, “не медійних” так мало.
В ході обміну 31 січня, вперше за 13 місяців з полону було звільнено бійця 501 батальйону. Для родин це радість, та надія.
"Від військових, які виходять з полону, ми отримуємо відомості, де тримають наших чоловіків, як вони. Але чути це, розуміти в якому вони стані, дуже боляче".
Ольга і РусланФото: Особистий архів
Зараз Ольга лікується в Київі та разом з мамами та дружинами морпіхів роблять, що можуть для повернення рідних: заснували громадську організацію “Спілка родин полонених 501”, Ольга адмініструє їхні соціальні мережі. Проводять мітинги та мирні акції, беруть участь у засіданнях координаційного штабу повернення полонених і закликають: не забувайте про оборонців Маріуполя. Про хлопців з Бердянська та інших міст, які боролися за нас всіх.
Сторінка родин бійців 501 окремої бригади в інстаграм:@501_bat_mp
Підпишіться, щоб знати як можна підтримати наших воїнів.
Інтерв'ю з Ольгою для видання Свої.city, З дозволу редакції ми публікуємо текст повністю
Коханий на війні з 2014. Я прийняла його вибір
Весілля Ольги та РусланаФото: Особистий архів
Ользі 24 роки, її чоловіку Руслану — 30. Два останні дні народження Руслан "відсвяткував" у російському полоні. Подружжя родом з Бердянська, міста яке окуповане російськими військами з 27 лютого 2022 року.
“Познайомилися ми у 2015 році. Через пів року після нашого знайомства Руслан освідчився мені, а у травні ми одружились. Він тоді вже був військовим, Руслан на війні від початку — з 2014-го. Жили в нашому рідному Бердянську. Жили, ну, це гучно сказано, бо щороку по 6 місяців чоловік був то на навчаннях, то на завданнях, то на фронті. Він вважав, що то його покликання — захищати наших людей від ворога.
Через пів року Ольга і Руслан побралися. Вона мріяла про дітей і більш-менш спокійне подружнє життяАвтор: особистий архів
Я дуже сильно кохаю чоловіка, тому розуміла й приймала його позицію. Я мріяла про спокійне життя, про дітей, але, на жаль, це було неможливо, бо не хотіла виховувати їх сама, поки чоловік постійно був на війні”.
В окупації ходила на проукраїнські мітинги. А чоловік в цей час був у оточеному Маріуполі
У квітні 2021 року Ольга захворіла на онкологію. Дізналася випадково — коли, поправляючи шарф, наткнулась на шишку на шиї. Звернулася до лікаря, він направив на аналізи й діагноз підтвердився. До повномасштабного вторгнення Ольга лікувалася в Маріуполі, щоб чоловік міг приїжджати хоч на один день до неї в лікарню.
Про свою хворобу Ольга дізналася випадково. Нині вона бореться і з нею, і за повернення коханого з полону
Руслан дуже переймався за кохану, робив усе можливе, аби вона одужала. Але залишатися з хворою дружиною довго не міг, бо служба. Згодом Ольга переїхала додому, до Бердянська.
“6 грудня 2021 року Руслан поїхав на позиції в селище Широкине на Донеччині, тоді ще в зону ООС. Там і зустрів повномасштабне вторгнення. 24 лютого він зателефонував мені вже увечері й попросив виїжджати. Але я не могла цього зробити. Маріуполь був від нас усього за 90 кілометрів, і я вважала, якщо поїду, то покину його там. На початку березня за командою керівництва морпіхи розташувалися на двох підприємствах — на Ілліча та “Азовмаші”. Бердянськ вже був окупований. Чоловік телефонував 1-2 рази на тиждень, це була розмова у кілька хвилин. Руслан продовжував наполягати на тому, щоб я виїжджала. Я противилася цьому, натомість підтримувала проукраїнські мітинги у Бердянську і навіть носила патріотичний одяг. Після перемоги гурту “Калуш” на Євробаченні, я знайшла майстриню, яка зшила таку ж панамку, я ходила в ній і ще одягала футболки з написами українською.
В свою чергу Руслан оберігав мене і майже нічого не розповідав про Маріуполь. Вже від жінок побратимів чоловіка дізналась, що у них майже не залишилось їжі та води, бо вони були у повному оточенні. Я намагалась максимально підтримувати Руслана, декілька днів збирала гарні новини, які країни нам допомагають, говорила коханому, що все буде добре. Але обидва ми розуміли, що виходу з Маріуполя лише два — смерть або полон”.
На початку травня окупанти в Бердянську розігнали останній мітинг — вони стріляли по людях, забирали на “підвал” містян з проукраїнською позицією, колишніх військових та дружин чинних військових. Тоді Ользі дійсно стало страшно і вона пожалкувала, що свого часу не прислухалася до поради чоловіка. Та ще страшніше їй було за Руслана. Згадує, як з нетерпінням чекала від нього дзвінка, а під час розмови намагалась стримувати сльози, аби Руслан не відволікався на її емоції. Тоді головне було, щоб він вижив у тому пеклі. Під час однієї з останніх розмов Ольга пообіцяла коханому, коли все це жахіття закінчиться, вона народить йому трьох синів.
“4 квітня в російських телеграм-каналах опублікували відео, що батальйон, де служить мій чоловік, у російському полоні. Була лише одна надія: якщо їх зняли на відео, то не збираються вбити. Відтоді розпочалась моя особиста боротьба за чоловіка, яка триває й досі”.
Життя стало боротьбою — за повернення коханого і з хворобою
Це тату стало символом кохання до чоловіка і янголом-охоронцем для Ольги Фото: Особистий архів
Влітку 2022 Ольга виїхала з окупації. Коштувало їй це 3 тисячі гривень. З Бердянська поїхала о п’ятій ранку, а у Запоріжжі була о 19:30. Відстань від одного міста до іншого — 230 кілометрів. На цьому шляху жінці довелося перетнути 17 російських блокпостів.
“Коли вперше на нашому блокпосту побачила українського військового, то просто полились сльози щастя. Побігла до українського прапора, дивились і просто не вірила, що змогла вибратися з окупації”.
У Запоріжжі Ольга зробила татуювання на лівій руці — зображення військового, який є янголом-охоронцем для дівчини.
“Хотіла так зберегти пам'ять про подвиг свого чоловіка. Я дуже пишаюсь його вибором, попри всі болісні й важкі наслідки для нас. Він — мій герой. Татуювання стало символом моєї любові й поваги до нього, і його вибору захищати людей”.
У Запоріжжі Ольга дізналась, що увійшла в ремісію, це період, коли частково або повністю зникають ознаки хвороби, але згодом швидко з неї вийшла. Спілкуючись з лікарями, жінка зрозуміла, що це через постійний стрес. Онкологічне захворювання переросло з другої стадії в четверту, тобто останню.
“Та попри все, я продовжувала боротися за звільнення з полону чоловіка — зверталася до всіх, хто займається поверненням полонених. Разом з дружинами полонених створили громадську організацію “Спілка сімей військовополонених 501”, ми спілкуємося з представниками влади, організовуємо й підтримуємо мирні акції на підтримку полонених. Ще ми волонтеримо.
А в перервах я постійно лежу в лікарні, мені капають хіміотерапію. Вже зробили дев'ять з дванадцяти призначених. Насправді лікування проходить дуже важко, неодноразово я потрапляла до реанімації. Зі мною поруч тільки мої подруги, у яких чоловіки теж у полоні. Вдома я також постійна сама, і єдина людина, хто міг бути зі мною поруч у такі важкі моменти, — чоловік, та, на жаль, він досі в полоні”.
Кожен обмін рве душу на шматки. Виходьте на мітинги і нагадуйте про полонених
Ольга з нетерпінням чекає новин про обміни. Завжди уважно передивляється кожну фотографію, кожне відео, вишукує на них свого чоловіка. Та коли розуміє, що його там знову немає, просто збирає себе знову по частинах і продовжує жити далі, в очікуванні наступного обміну. І так вже 49 разів, саме стільки за час повномасштабної війни відбулося обмінів. І вже 13 місяців поспіль в них немає жодного бійця з 501 ОБМП.
“Я хочу звернутись до усіх жінок, сестер, матерів, які читатимуть цю історію — ви маєте бути сильними, ви маєте триматись і боротися заради своїх коханих людей. Бо вони тільки цим і живуть у полоні, усіх нас обʼєднує одна надія на скоріший обмін”.
У травні 2022 Ольга отримала від чоловіка лист. В ньому лише 4 рядки. Більше не дозволялося.
“Передає листи російське Національне інформаційне бюро українському, а вони вже безпосередньо рідним. Мені зателефонували, сказали, що є для мене лист і вони відправлять його поштою. Я вмовила віддати мені його сьогодні ж, і вже за пів години була під дверима цієї структури. Руки тремтіли, я відкривала лист навколішках, не відходячи від дверей. Там був його почерк. Я не буду цитувати, що саме там написано. Але була одна фраза: “Сподіваюсь з тобою все добре, маю надію, що скоро побачимось, кохаю тебе”. Звісно, російською мовою, бо усі листи росіяни перевіряють перед відправкою. З цього я зрозуміла, що він не отримав жодного з 50-ти листів, які я йому писала майже щотижня”.
Ольга після хіміотерапії на зустрічі з омбудсманом Дмитром Лубінцем Фото: особистий архів
Ользі дуже не вистачає моральної та фізичної підтримки коханого. Вона часто бере його світлину, особливо, коли дуже важко, і розмовляє.
“Знаю, що Руслан сказав би мені, що я маю бути сильною, попри все, що я маю витягти його з того полону. І мені це дає сили та бажання жити далі і продовжувати боротьбу за нього. І дочекатися коханого з полону. Я обов’язково одужаю, адже пообіцяла чоловіку народити дітей”.
Ще Ольга просить людей виходити на мітинги, нагадувати про полонених. За її словами, всім українцям по всьому світу треба стати голосами військовополонених.
