Про Мар'яну Мамонову чула мабуть вся Україна. Військовослужбовицю звільнили з російського полону на 9-му місяці вагітності. Утримували її в ізоляторі Оленівки. На четвертий день після звільнення з полону Мар'яна народида дитину. Про службу та побратимів, оборону Маріуполя і полон, звільнення та щасливе народження доньки Мар’яна Мамонова розповіла сайту Приморка.city.
Медикиня 501-го окремого батальйону морської піхоти дізналася, що чекає на свою першу дитину, перебуваючи в блокадному Маріуполі. За кілька днів до полону, дівчина встигла повідомити про вагітність своєму чоловікові. З квітня вона знаходилася у російському полоні в Оленівці, мріючи лише про те, щоб народити на вільній землі, на своїй Батьківщині.
Звістка про вагітну військовополонену облетіла не тільки всю нашу країну, але і країни Європи. На підтримку Мар’яни проводилися численні флешмоби та акції у різних куточках України. І ось, 21 вересня 2022 року, вона нарешті повернулася додому. А вже на четвертий день дівчина народила здорову донечку Анну-Марію.
Акція на підтримку Марʼяни Мамонової Фото: Українська правда
«Стати військовим лікарем – був мій свідомий вибір»
Мар’яна родом з селища Млинів Рівненської області. У 2015 році закінчила Тернопільський державний медичний університет і вступила до Української медичної академії, де навчалася три роки.
Після здобуття освіти, Мар’яну направили на роботу в Миколаїв. 501-й окремий батальйон морської піхоти у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти, базувався в селі Азовському, в Бердянському районі. Тоді медикиня і оселилася в Бердянську, який став їй домівкою. Там вже вона отримала звання офіцера.
- Я досить давно хотіла бути лікарем. А стати військовим лікарем – це був мій свідомий вибір. Зараз я це точно можу сказати, бо минуло багато часу, – каже Мар’яна. – На той час в Україні вже йшла війна, і не вистачало військових лікарів, тому я вирішила, що я можу стати саме тим лікарем в ЗСУ, яких не вистачає – принести користь, і рятувати хлопців безпосередньо на лінії зіткнення.
Коли почалася повномасштабна війна, батальйон Мар’яни дислокувався в селі Широкине Донецької області. Вони стояли на позиціях, виконуючи бойове завдання, і вторгнення відчули на собі.
Там вони перебували до 1 березня, після чого вимушені були відступити, бо сили були нерівні. Батальйон відійшов до міста Маріуполь, де дислокувався у подальшому на заводі Азовмаш та меткомбінаті Ілліча.
- Ми зрозуміли всю серйозність ситуації, коли росія використала авіабомби і ракети з моря. Причому озброєння вона використовувала не тільки проти військових, але і проти мирного населення. Це було десь 25-26 лютого. Вже тоді було зрозуміло, наскільки важка ситуація, що цей напад не триватиме кілька днів, що буде багато втрат, – зазначає військовослужбовиця.
Бойові підрозділи морпіхів вийшли на позиції в село Мирне Донецької області, де і виконували бойове завдання. Тиловики залишалися на заводі, проте кожного дня виїздили в Мирне, щоб забрати поранених.
«Написала прощальне смс, і додала емодзі – мама, тато і дитинка»
В середині березня, коли Марʼяна знаходилася в бункері заводу, вона вирішила скористатися тестом на вагітність – єдиним, який був у неї. Вона вже відчувала зміни в організмі – слабкість, сонливість, втому. Тоді вона ще не розуміла всіх ознак. І тест чітко показав, що незабаром військовослужбовиця стане мамою.
Страх, паніка, радість, відчай та безвихідь – ось, що відчувала медикиня у той момент, коли зрозуміла, що чекає на дитинку. Це мало б бути у колі родини, поруч з коханим чоловіком, у теплі та під мирним небом. Країна-агресор забрала це в неї, і попереду на Мар’яну чекала лише невідомість. А десь за стінами бункеру в цей час лунали вибухи та помирали люди.
- В Маріуполі вже була важка ситуація, з міста не було виходу, і мене це лякало. Я поплакала, а потім зрозуміла, що потрібно прийняти факт таким, який він є. Я нічого вже не можу зробити. І моє завдання – це зберегти і врятувати життя дитини, – вирішила дівчина.
На кінець березня Марʼяні вдалося вийти на звʼязок з чоловіком та повідомити радісну звістку. На жаль, радість від майбутнього поповнення в родині затьмарила безвихідь ситуації. Марʼяна, вагітна першою дитиною, щодня знаходилась у небезпеці, в оточеному ворогом місті, яке перебувало під постійними обстрілами.
- Я написала прощальне смс, і додала кілька емодзі – мама, тато і дитинка. Він зрозумів, що я вагітна. Але враховуючи середовище, в якому я знаходилась, прийняти сам цей факт – йому було складно. Я прощалася з чоловіком, бо ситуація була катастрофічна. Ми розуміли, що тут і залишимось, – згадує Мар’яна. – Я писала, як сильно його люблю, як дякую йому за все. Сказала, що якщо він мене знайде, нехай обовʼязково поставить мені милий памʼятник з вазою, де завжди стоятимуть живі квіти.
«Підкормлювали хлопці з мого підрозділу»
На початку березня, хлопці з батальйону ще привозили їжу до заводу. Спочатку військові готували те, що швидко псується, а пізніше – вже те, що залишалося. Мар’яна постійно носила з собою батончики. Відчуття голоду супроводжувало її весь час.
На заводі розгорнули кухню, де готували тричі на день, потім – двічі, а далі – лише один раз. Зазвичай це був обід, тому що їжі не вистачало. Питної води вже не було. Їли здебільшого якусь кашу. Також хлопці смажили коржики на соді, які швидко черствішали. Ситуація тільки погіршувалася, і пізніше, хто що мав – те і їв.
- Мене рятувало те, що я постійно хотіла спати. Де сиділа – там і спала. Також мене підкормлювали хлопці з мого підрозділу, бойові медики, які постійно щось десь знаходили. Вони приносили і ділилися, – розповідає військовослужбовиця.
Про вагітність Мар’яни ніхто з військових не знав. Лише згодом, один з водіїв – Дядя Вася, з яким медикиня виїздила на позиції, зізнався, що знає про дитинку. Тоді вони потрапили під обстріл, і Дядя Вася сказав, що докладе усіх зусиль, щоб врятувати її та малюка.
Медики їздили забирати поранених, потім їхали у госпіталь, куди їх завозили. Пізніше госпіталь переїхав. Одних поранених потрібно було відвезти, других забрати, третіх – перевʼязати у бункері. Ввечері Мар’яна була знесилена, і просила інших медиків зробити перевʼязки.
В бункері були медики, які пройшли не одну ротацію та мали не одну втрату. Знали, що таке війна, що значить боротися за життя, які бувають умови, і кожен намагався допомагати один одному. У Марʼяни також була далеко не одна ротація, але з таким масштабом втрат, вона не стикалася ніколи.
- Коли я дізналася про вагітність, я цю роботу все частіше передавала своєму санітарному інструктору Шевченку Олексію Миколайовичу. Інколи він на мене ображався. А коли я їхала, то він чекав на мене до останнього. І кожен раз, коли я поверталася, він підбігав, обіймав мене і казав: «Я Вас більше нікуди не відпущу», – згадує медикиня.
«Мене змусили дивитися на так звану «прийомку», тому що я була вагітна»
Марʼяна потрапила в полон під час чергового виїзду на бойові позиції, які несли великі втрати. Це сталося вночі, 4 квітня. Дорогою автомобіль зупинили російські військові з білими стрічками. Вони сказали: «Вы являетесь военопленными росийской федерации и донецкой народной республики».
Мар'яна серед інших українських полоненихФото: Скріншот з відео опублікованого в ТГ каналі рамзана кадирова
Після цього Мар’яну відвезли на склади до Сартани Донецької області, де вона провела два дні. Потім її доставили в Оленівку, де вона залишалася до 23 серпня. Цього дня військовослужбовицю забрали в Донецьк, у лікарню імені Вишневського, в 5-те пологове відділення, де вона і мала народжувати.
Про вагітність Марʼяни росіянам було відомо. Їм сказав водій, який про це знав, а потім ще й командир. Під час першого допиту, медикині дали можливість зателефонувати чоловіку. Тоді вона повідомила, що знаходиться у полоні, а також сказала вже напряму про свою вагітність.
- Коли ми приїхали в Оленівку і мене вивели з машини, хлопці проходили «живий коридор». Мене змусили дивитися на так звану «прийомку», тому що я була вагітна. З моєї камери «прийомку» проходили також дві дівчини, – розповідає військослужбовиця. – Спочатку нас помістили в одну камеру, потім перевели в іншу – меншу за розмірами. Пізніше мене забрали в так звані «кращі» умови – в закинутий медичний пункт.
Це була двоповерхова будівля, з якої був вихід на вулицю. Будівля була огороджена парканом з колючим дротом. Проте була можливість вийти на вулицю, подихати свіжим повітрям. Також там була альтанка, де дівчата могли проводити небагато часу. Усього в цьому медичному пункті знаходилося 27 дівчат.
Марʼяна Мамонова перебувала у російському полоні близько 6 місяців
Там вони пробули три дні, після чого попросилися назад в слідчий ізолятор, тому що в медпункті було дуже холодно. Тоді їх перевели у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор – ред.), та посадили в камеру, що розрахована на 6 людей. Їх там було 40.
Через три місяці полонених перевели в інші камери, де не було ліжок, але були деревʼяні піддони, на яких вони спали. Пізніше п’ятьох дівчат переселили в камеру, розраховану на двох.
Спала Мар’яна на підлозі, в куточку, ще з однією дівчинкою. В тюрмі це називають «на нарах». Вони лягали по 2-3 дівчини, тому що місця всім не вистачало.
- Коли лежиш на речах, які у вас є, дуже складно вміститися. Холодно, а тіло затікає. Пізніше дівчатам принесли матраци, але вони були в жахливому стані. Дівчата стелили на них свій одяг, який залишився, і так на ньому спали, – каже Мар’яна.
Годували всіх однаково. Зранку давали пшеничну кашу і шматочок хліба, на обід – щі з капусти і хлібом, а ввечері – знову пшеничну кашу. Інколи там лежали шматочки риби, яку з цією кашею зварили. Рибу ніхто не чистив, а сморід від неї був жахливий. Також на вечерю давали хліб і чай. Кілька разів давали варену картоплю, порізану шматочками, 1-2 рази – гречку, і кілька разів давали макарони.
У ніч з 28 на 29 липня, росіяни вчинили теракт проти військовополонених, захисників «Азовсталі», які розміщувалися в одному з бараків в Оленівці. Після цього рф звинувачувала українську сторону в обстрілі.
Марʼяна перебувала тоді в Оленівці, в одній з камер, з іншими військовополоненими. Всі чули вибух, який забрав життя понад 50-ти бійців АЗОВу.
- Перед тим, як це сталося, вони біля Оленівки виставляли артилерійські установки. Того дня, за кілька хвилин до вибуху, відпрацював «Град» – все затихло, і за кілька хвилин ми почули вибух. Нас усіх закрили в камерах десь на півтори години, конвоїри кудись подівалися. А потім вони почали приводити наших хлопців поранених, – згадує дівчина. – Росіяни казали, що «Україна обстрілює Оленівку, вони не хочуть вас забирати, тому вирішили всіх повбивати». А через кілька днів вони самі сказали, що це їх рук справа.
«Поки ви не переступите кордон – ви в це не повірите»
Обмін відбувся 21 вересня 2022 року Фото: Скрін з відео СБУ
Кілька разів піднімалося питання щодо обміну Марʼяни, але потім казали, що так не можна, бо вона офіцер. Росіяни розповідали, що кілька обмінів було зірвано через невиконання Україною якихось умов. Говорили, що Марʼяну ніхто не хоче забирати.
20 вересня військовослужбовицю забрали з Донецька в Оленівку, звідти – до Таганрогу, потім – до Москви, далі – у Мінськ. Вже з Білорусі їх повезли автобусом до Чернігівського коридору, де відбувався обмін.
- Я боялася там народити від радощів. У мене вже підходив термін, і я дуже хвилювалася з цього приводу. Боялась, що якщо почну народжувати – мене повернуть назад. Навіть дівчинці, яка сиділа поруч в літаку, казала – якщо почну народжувати – нікому не кажи, – розповідає Мар’яна. – Я розуміла, що буде боляче, але ще страшніше було б, якби мене десь дорогою зняли і змусили народжувати в іншому місці. Тому збиралася терпіти.
Обмін відбувся 21 вересня. Рідні Марʼяни дізналися про обмін з телевізора. Кілька разів до цього її чоловіку Василю казали, що її обміняють, проте її не було на кордоні з іншими військовополоненими до цього дня. І кожен раз, для близької людини, сподіваючись втрачати надію – було дуже боляче.
Перший день на волі Фото: Фото з особистого архіву Марʼяни
- Я відчувала радість та ейфорію. Але поки ви не переступите кордон – ви в це не повірите. Я плакала, бо розуміла, що я вдома, що я нарешті вільна, що я маю можливість побачити своїх рідних і народити свою дитини у вільній та незалежній країні, яку я люблю, і яка для мене є найкращою, – розповідає Мар’яна. – Все позначається в порівнянні. Ти не цінуєш щось до того, поки цього не втратиш. Я була настільки рада всім людям, які мене зустрічали. Я була готова всіх обіймати, і казати – дякую вам за вашу роботу, що витягли нас. Це важко описати словами. Коли у колишніх військовополонених питають – як ви все це пережили, – більшість з них не знають відповіді на це питання. Інколи вони й самі себе запитують – як ми все це пережили?
Вже опинившись в українському автобусі, Мар’яна зателефонувала чоловіку. Разом вони плакали, не в змозі повірити такому щастю. А через два дні вони нарешті зустрілися:
- Він так довго чекав і боровся за мене, а я боялася не повернутися, – каже дівчина.
Вже на четвертий день після звільнення з полону, Марʼяна народила чудову дівчинку. Анна-Марія з’явилася на світ 25 вересня, о 04:18 ранку.
Марʼяна з чоловіком та новонародженою донечкою Фото: З особистого архіву Марʼяни
- Коли в суботу ввечері я приїхала у Луцький перетинальний центр, прийняла душ, сіла, почала гладити животик, то сказала: «Ну все, ми вдома, можна і народжуватися». А вже зранку, донька була у мене на руках, – розповідає Мар’яна.
«А давайте допомагати дружинам військових?»
Наразі Мар’яна разом з родиною проживає у Львові. Про Бердянськ вона згадує з теплотою та називає перлину Азову затишним сімейним містом. Каже, що найбільше сумує за морем.
В листопаді, після народження дитинки, медикиня почала активно допомагати дружинам військовослужбовців, молодим матусям. Напередодні їх з Анною-Марією відвідала благодійна організація з Німеччини, з представниками з Чернівців, щоб передати бебі-бокс – набір з усім необхідним для новоспечених батьків та їх новонароджених малюків.
- Це дуже крутий бокс – кращого я не бачила. Я так подумала, і запропонувала – а давайте допомагати дружинам військових? Це було б дуже круто, – згадує військовослужбовиця. – Вони підтримали цю ідею. І з того часу ми допомагаємо молодим матусям.
Бебі-бокс Фото: З особистого архіву Марʼяни
Також Марʼяна допомагає діткам-сиротам. Коли її донечці було лише 10 місяців, вона пішла працювати в благодійну організацію «Дипломати». З того часу дівчина відвідує дитячі будинки та допомагає їм.
Наразі Мар’яна хоче відкрити власний проєкт, який передбачає створення дитячої стоматології для дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, а також дітей з багатодітних родин.
- У Львові вже є стоматології, які займаються дітками ВПО та дітками ЗСУ, тому я вирішила взяти саме цю категорію дітей. В усі дитячі будинки завжди привозять дуже багато цукерок, але мало хто піклується про дитяче здоровʼя. Здоровʼя дитини залежить саме від зубів. І я можу сказати, що у 85% діток, які перебувають там, стан зубів просто катастрофічний, – зазначає медикиня. – Взагалі я є прихильницею того, що сиротинці потрібно переводити у будинки сімейного типу. Адже там дітей люблять, за ними дбають, про них піклуються. Там немає такого відчуття – коли приходиш на роботу, дивишся на годинник, і думаєш, коли вже робочий день закінчиться. Тому я хочу трішки допомогти в цьому напрямку.
«За них потрібно боротися, бо кожен день для когось може бути останнім»
Наразі у російському полоні залишаються тисячі українців. Рідні військовополонених не знають, що з їхніми близькими, де вони, і що на них чекає. Про стан полонених українців можна дізнатися тільки від їхніх побратимів, яких повернули з полону. Зараз це стало неможливим, бо обмінів не було вже кілька місяців.
Мар’яна активно підтримує родини військовополонених, по можливості, відвідує мітинги на підтримку полонених захисників та захисниць. Нещодавно вона зустрічалася з представниками ООН на конференції щодо постраждалих військових медиків. На зустрічі підіймали тему щодо того, що медиків повинні просто відпустити, вони не мають бути обмінним фондом. Згідно з Женевськими конвенціями, медики – не комбатанти, вони не мають бути у полоні.
Влітку та восени Мар’яна відвідала мітинги на підтримку полонених і морпіхів, і азовців, і нацгвардійців.
Марʼяна на всеукраїнській акції на підтримку військовополонених у Вінниці Фото: З особистого архіву Марʼяни
- На захисті Маріуполя стояло до девʼяти військових частин. І кожна мати вважає свого сина Героєм. Ми не робимо розподілу, що це АЗОВ, що це Морська піхота, що це Національна гвардія. Був Маріупольській гарнізон, і за нього потрібно боротися. Бо це ті люди, які першими прийняли на себе найтяжчий удар, які в кінцевому результаті залишилися самі, і зараз їх дуже важко обміняти. За них потрібно боротися, бо кожен день для когось може бути останнім, – каже дівчина.
Для Мар’яни вкрай важливо бути поруч з родинами військовополонених, підтримувати їх, боротися поруч з ними. Коли в Україну повернули тіла хлопців, серед яких були і знайомі Мар’яни, вона завжди намагалася відправляти квіти їхнім рідним. Каже – для неї це важливо:
- Військовополонені – це вже така велика сімʼя, яка тримається один одного. Неважливо, чи це людина, яка досі у полоні, чи та, яку вже звільнили – ми всі разом. Це дуже підтримує людей, бо тоді вони розуміють, що не одні, що є люди, у яких таке саме горе.
