Медійна ініціатива за права людини провела журналістське розслідування, зібравши свідчення родичів бійців, та звільнених з полону щоб встановити обставини сдачи в полон 501 окремого батальйону морської піхоти. Історії їхніх родин розповідає hromadske.
Мітинг родин військовополонених 501 батальйону у ЗапоріжжіФото: hromadske
501-й окремий батальйон морської піхоти у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ з 2016 року дислокувався у Бердянську.
4 квітня рідні та близькі бійців 501 батальйону відзначили трагічний ювілей — близько 265 морпіхів, які тримали оборону маріупольських заводів «Азовмаш» та Ілліча, рік провели в російському полоні. За рік з полону звільнили лише 23 з них.
Ми вже розповідали історію родини бердянського морпіха, якого дружина чекає з полону цей рік.
Сім’ї військовополонених не лише чекають обмінів, вони шукають правди. Багато хто з рідних вважає, що процес обміну воїнів не відбувається через те, що і тепер їх вважають дезертирами.
Адже вважається що батальйон майже повним складом здався в полон добровільно.
Повідомлялося, що зникли з позицій без попередження. Наступного дня в телеграм-каналах окупантів заявили, що українські захисники добровільно здалися.
Обставини тих подій достеменно не відомі. Військова частина провела внутрішнє розслідування за фактом добровільної здачі в полон. Але жодних доказів не надала, інформацію не оприлюднила. Державне бюро розслідувань відкрило справу проти командування батальйону за перевищення службових повноважень. Військові 501 батальйону проходять у ній як фігуранти.
Проте з червня минулого року сім’ям припинили виплати. Родини — більшість з яких це жінки з малими дітьми, які були вимушені хто-як вибиратись з окупованого Бердянська та інших окупованих міст тепер шукають справедливості та подали до суду.
Що розповідають родини полонених морпіхів
Історії жінок полонених бійців 501 батальйону у складі 36 окремої бригади морської піхоти Військово-морських сил, які вони розповіли hromadske.
Аліна
«Це була підстава», — говорить 25-річна Аліна, дружина морського піхотинця Андрія. Прізвище чоловіка не повідомляє заради його безпеки.
«Ворог знав про всі їхні дії, пересування, базування та навіть плани. Ходять чутки, що двоє з батальйону перейшли на сторону росіян і потопили решту. Версія про те, що наші хлопці здалися добровільно, з’явилася в Telegram ворога. Та хіба можна їм довіряти — вони постійно виставляють наших воїнів звірами, які вбивають цивільних, ґвалтують людей і тварин.
Не розумію, яка може бути добровільна здача в Маріуполі? Президент Володимир Зеленський тоді говорив: “Якщо ви можете вийти, щоб зберегти життя, виходьте”. Усі захисники Маріуполя, оборонці “Азовсталі” потрапили в полон. Та вони, на відміну від наших, отримали гарантії повернення», — розповідає Аліна.
Андрій поїхав на ротацію до Маріуполя на початку березня.
«Остання наша зустріч була 5 грудня 2021 року, о 5-й ранку він вирушив у зону ООС. Повномасштабне вторгнення застало його в селищі Широкиному на Донецькому напрямку за 400 метрів від лінії зіткнення. Для їхнього підрозділу ця війна почалася 16 лютого. Тривали посилені бої, але вони не розуміли, що це пошириться на всю країну. 28 лютого Андрій казав, що в них майже не залишилося чим відбиватися. Ворог крив і артилерією, і авіацією, і танками. А в них — нічого. Останній раз продукти отримували 25 лютого. Не могли дістати їжу, медикаменти, не було жодних доставок. 501 батальйон останнім вийшов із позицій на Донецькому напрямку», — пригадує жінка.
Командир 501 батальйону Микола Бірюков теж потрапив у російський полон — і перебуває там досі.
«Інших командирів — оборонців “Азовсталі”, які були в полоні, — звільнили і відправили в Туреччину на реабілітацію. А про Бірюкова вже понад рік ніхто не має жодної інформації. Бійці, які повертаються з полону, кажуть: це командир, який піклувався про своїх. Не їв і не спав, коли хтось із солдатів не виходив на зв'язок. Він міг би пролити світло на обставини цього полону.
Ми маємо відповіді від слідчого ДБР і на колективне звернення, і щодо кожного. Мені відповіли, що на мого чоловіка не заведена справа про добровільну здачу. Разом з іншими близькими військових ми зверталися до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, ГУР, Офісу президента, Уповноваженого з прав людини. Жодна інстанція не дає чіткої відповіді, у чому їх звинувачують і коли звільнять.
З Червоного Хреста телефонують чотири рази на рік, питають, чи є в мене якісь новини про чоловіка. Я сміюся — бо це вони мають надавати мені інформацію, а не навпаки.
Дізнаємося про рідних через звільнених із полону та різні телеграм-канали, в яких викладають списки полонених. За вісім останніх обмінів не повернули жодного бійця 501 батальйону морської піхоти.
Ми з сім’ями військовополонених подали позов до суду через невиплати. Представники військової частини мали прийти на засідання й надати акти розслідування, яке проводили. Та вони цього не зробили», — каже Аліна.
Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими Фото: надано hromadske
Ольга
Дружину бійця 501 батальйону морської піхоти, 23-річну Ольгу, війна застала в Бердянську. Вона провела кілька місяців в окупації.
«24 лютого я була в Бердянську, а чоловік — у Широкиному. Я міцно сплю, не прокинулася від вибухів. О 7 ранку розбудив дзвінок подруги — її чоловік служить разом з моїм. Вона сказала: "Олю, війна".
В Україні війна триває з 2014 року, я подумала, що почалися активні бойові дії. Але потім зайшла в новини й усе зрозуміла.
За вісім років війни звикаєш до неї. Я не відчувала тривоги. Пішла в магазин, купила корм для кота, насипала на кілька днів — і поїхала до подруги, яка була налякана.
Я переживала за чоловіка. Знала, що він на лінії зіткнення стримує ворога, що в них відбуваються важкі бої. росіяни почали підтягувати техніку. Чоловік мене береже, тому часто не говорить поганих новин. Але в телефонній розмові 16 лютого між іншим запитав, чи не хочу я поїхати до друзів у Польщу. Переконував: "Щось починається". Та мені було безпечніше поруч із ним, я сказала, що нікуди не поїду», — пригадує Ольга.
27 лютого 2022 року російські війська увійшли в Бердянськ.
«Справжня тривога з'явилася, коли чоловік почав кричати у слухавку: "В укриття, винищувачі". Я підвела очі й побачила ворожий винищувач — він летів так низько, що здавалося, може ударити просто в голову. З подругою ми спустилися в підвал, просиділи кілька годин. Коли вийшла подихати повітрям (а ми живемо на в'їзді в місто), побачила росіян. Це було найстрашніше за всю війну.
Ніхто не розумів, що буде. Але всі чули, що вони розстрілюють, ґвалтують, знущаються з людей. Ми з подругою спершу повернулися в бомбосховище, а тоді вирішили, що краще їхати додому. З п'ятого поверху бачили, як заїжджають танки і російські солдати заходять у місто.
Коли окупанти захопили адміністративні будівлі, люди почали збиратися на мітинги. Кричали: "Вас ніхто не кликав, їдьте додому". Було видно, що молоді росіяни шоковані. А старші й офіцери, найімовірніше, розуміли, що їх тут ніхто не чекав. Для мене ті мітинги були порятунком, я хоч на кілька годин відволікалася від думок про чоловіка в оточеному Маріуполі», — розповідає Ольга.
У перші ж дні в Бердянську окупанти почали затримувати активістів, через місяць мітинги розганяли вже пострілами в людей.
«Мітинги припинилися, коли людей почали забирати до катівень. У міській в'язниці їх катували струмом. Одного з активістів затримали, а за декілька днів вийшло відео, на якому він перепрошує за свої дії. Було видно, що дуже побитий.
Після цього опір був тихий. Коли гурт “Калуш” виграв Євробачення, я замовила у швачки рожеву панамку. Люди в місті усміхалися, підтримували, хоч і не казали ні слова.
Важко це визнавати, але до великої війни, мені здається, відсотків 40 населення підтримували росію. Після окупації їх стало в рази менше.
Улітку в Бердянськ приїжджали відпочивати на море люди з окупованих Донеччини та Луганщини, а їхні діти носили панамки з нашивкою Z. Я приходила додому і плакала. Хоча й розуміла, що мені щастить: ніхто мене не здав, не розповів про мого чоловіка.
З окупованого Бердянська Ольга виїхала наприкінці літа.
«Раніше не могла, бо лікувала онкологію. Ліки потрібно було зберігати замороженими. А тоді люди стояли днями у черзі на виїзд. Препарати я не довезла б. Досі борюся з цією недугою.
Український зв'язок у Бердянську глушили. Але нам із чоловіком вдалося поговорити разів п'ять в останній місяць перед полоном — у березні 2022 року. Решті дівчат телефонували рідше. Пізніше дізналася, що заради дзвінка в окупованому Маріуполі вони ризикували життям, пробиралися на якесь підвищення, щоб зловити мережу.
У розмовах питала, як вони там. Він казав: "Не переживай, сонечко, ми влітку до Криму поїдемо". Взяв із мене обіцянку, що коли повернеться, ми народимо трьох синів. Скористався моментом, бо так просто я йому цього не пообіцяла б.
В очікуванні його дзвінка я збирала хороші новини. Розповідала, хто яке озброєння нам передав. А коли клала слухавку, сльози текли рікою.
26 березня він зателефонував останній раз перед полоном, а 27-го зловив інтернет і надіслав своє фото.
З російських телеграм-каналів ми побачили, що вони в полоні. Впевнена, що в них не було можливості сповістити про це владу. Кожен день вартував хлопцям 20-30 життів. Не підвозили боєкомплектів, медикаментів, їжі. Вони мали борошно й воду, мішали і якось смажили», — розповідає жінка.
Сім'ям військовополонених 501 батальйону морської піхоти припинили виплати. Лист із таким сповіщенням прийшов від військової частини 19 червня.
«Люди з Маріуполя та Бердянська хапали дітей і бігли з міста. Серед них — і жінки військовополонених. Їм немає за що жити. Вистоюють черги по гуманітарку, просять у людей допомоги. Та навіть звільненим із полону бійцям не виплатили кошти. Зокрема медикині 501 батальйону морської піхоти Мар'яні Мамоновій.
Телефонувала в командування ВМС Збройних сил, у Координаційний штаб, до уповноваженого з прав людини. Усі кажуть, що це абсурдна ситуація, але розв’язати її ми вже рік не можемо.
Усіх цікавить, як вони потрапили в полон. А мені хочеться запитати, чи був інший вихід з Маріуполя? Коли Олексій Арестович тоді виходив в ефір, то сказав фразу, після якої я почала його ненавидіти: “Ті, хто вважає, що деблокада Маріуполя можлива, повні дурні”.
Спілкувалася з хлопцями та дівчатами, які повернулися з полону. В усіх різні версії тих подій: їм пообіцяли “зелений коридор”, їх підставили, вони виходили, щоб прорватися. Хтось казав, що це було переміщення, але всі були на різних позиціях. Правди ми не знаємо.
З чоловіком я не могла обговорювати ці питання. За кілька хвилин розмови встигала тільки запитати, чи все добре з ним та побратимами. Він казав: “Записуй номери телефонів тих, до кого не могли додзвонитися. Скажи рідним, що вони живі”.
Коли мій чоловік повернеться, я зроблю те, що не рекомендує жоден психолог: не відпускатиму його ні на крок. Підемо з наметами до лісу, де нас ніхто не буде ні бачити, ні чути. Вткнуся у його груди й нарешті виплачуся», — зізнається Ольга.
Альона
26-річна Альона, наречена військового 501 батальйону морської піхоти, розмовляла зі своїм Андрієм напередодні виїзду з окупованого Маріуполя 27 березня 2022 року.
«Я їхала з окупованого Бердянська до Запоріжжя з подругою та чорним котом Лексусом. Тоді Андрій пожартував: “Краще тримай Лексуса, щоб він на блокпосту окупантів не покусав”. Пам’ятаю, як до нас підійшли двоє чоловіків: “Вы никуда не поедете, нашим друзьям в Чечне как раз нужны такие красивые невесты”. В автобусі зависла тиша, поки вони не переключилися на двох хлопців років 15. Казали їм виходити з автобусів, бо “в Чечне с 14 лет мужчины автоматы в руках держат, нечего с женщинами от нас убегать”. Нам пощастило, вони нікого не чіпали».
Тільки наприкінці минулого року Альоні вдалося знайти інформацію про перебування її Андрія в полоні.
«Довго не було взагалі жодних відомостей. Знала тільки те, що всі полонені проходять через Оленівку. Потім їх відправили в Таганрог. Перед новим роком я побачила чоловіка на відео в телеграм-каналі окупанта. Через Googlе-карти знайшла цю колонію. Вони сидять під дахом із решіткою — за нею я впізнала це місце на фото. Списалася з одним полоненим, якого звільнили. Він підтвердив, що саме там їх і тримали. Був у сусідній камері з Андрієм.
Я писала до всіх інстанцій. Через кілька місяців мені підтвердили його статус військовополоненого. До того часу вважали зниклим безвісти.
Цей сусід по камері розповідав, що коли переводять з одного місця в інше, відбувається "прінімалово" — військовий проходить коридором, а його б'ють. На кожному місці утримання їх допитують. Він сказав, що Андрій тримається добре. Там українських військових намагаються зламати. У росіян стоїть завдання від вищого керівництва зробити все, щоб наші перейшли на їхній бік. Вони розуміють, що Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь — окуповані міста. Якщо більшість військових звідти перейдуть на бік ворога, то їхні сім'ї теж це зроблять. Така їхня стратегія захоплення міст.
Полоненим казали, що вже захопили Київ, показували відфотошоплені газети з такими заголовками. Змушували їх виходити на ток-шоу й зізнаватися, що вони вбивали та катували мирних жителів. Хлопці казали, що вони механіки, шурупи крутили, або просто відмовлялися говорити», — розповідає жінка.
Наречений Альони зазнав поранення під час оборони Маріуполя.
«З початку березня Андрій був біля Маріуполя. Зв'язку не було. Телефонував двічі зі шпиталю, коли отримав кульове поранення в лопатку. Попросила надіслати фото. Рана була відкрита, серйозна. Я питала, чому не можуть її зашити чи хоч поставити скоби. Відповів, що медикаменти потрібні для людей зі складнішими травмами. У нього був один план лікування: затискати й іти далі. Від Мар'яни Мамонової я потім дізналася, що його рана загоїлася.
У них тоді закінчилися запаси ліків та їжі. Андрій писав: "Кицюню, я під Маріуполем, сам не знаю де". І надіслав перелік необхідного. Я знайшла волонтера, зібрала кошти. Та він відповів, що гроші не мають сенсу. У Маріуполі вже нічого не працювало, не було комунікації. Хлопці топили сніг, варили суп із голубів.
Вірю, що коли Андрій повернеться, ми зможемо всі пережиті жахи компенсувати тим хорошим, що готує для нас майбутнє. Та найперше я виконаю прохання коханого — привезу кота Лексуса», — ділиться Альона.
Медійна ініціатива за права людини провела журналістське розслідування, зібравши свідчення родичів бійців, та звільнених з полону. Журналісти приходять висновку, що більшість бійців могли навіть не знати про те, що планується здача в полон і стали заручниками рішення свого командира.
Лютий 2022 року: за 39 днів до полону
До 24 лютого 501 батальйон базувався у Бердянську (військова частина А1965). Одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії частина особового складу вирушила у Запоріжжя, а частина — на околиці Маріуполя. Коли ж російська авіація та артилерія почала обстрілювати українські позиції біля Маріуполя, військовим довелося переміщуватися містом. Окремі групи були розкидані — деякі перебували в районі селища Мирне, інші займали та облаштували нові позиції на заводі ім. Ілліча та “Азовмаші”.
Як говорять морпіхи, з нового укриття на підприємствах виїжджати доводилося рідко, адже вся територія, де перебували українські військові, відстежувалася і щільно обстрілювалася ворогом. Приміром, Анатолій із побратимами вибиралися в місто лише тричі за місяць. Перший раз — на допомогу 56 бригаді, але потрапили під обстріл, потім були короткі вилазки по продовольство.
По-справжньому гаряче стало наприкінці березня — тоді на околицях Маріуполя відбувся бій, близько 30 військових 501 батальйону загинули. Підтримки української артилерії не було, боєприпасів залишалося мало: кілька “ВОГів” (боєприпаси для гранатометів), протитанкові гранати, “Джавеліни” (але акумуляторів до них уже не було), стрілецька зброя та патрони.
Інша група, у складі якої була медик Наталія, прибула на завод ім. Ілліча 27 лютого. Вона говорить, що перший ангар, в якому вони поселилися після 24 лютого, розбомбили за тиждень. Довелося шукати нове укриття. Але й на Ілліча було не набагато краще: вода та медикаменти швидко закінчувалися — поповнювати запаси було дуже ризиковано.
16 березня російська авіація зруйнувала військовий шпиталь № 555, тому лікарі, поранені також переїхали на завод ім. Ілліча. Людей тут побільшало. Медики, поранені, цивільні зайняли частину заводу, довкола них тримав оборону 501 батальон, інші підрозділи 36 бригади морської піхоти, територіальна оборона, 56 бригада, прикордонники та поліція.
Ситуація ставала критичною: вікно можливостей для деблокади Маріуполя зачинялося. Жінкам-військовослужбовицям командування дозволило самотужки залишити Маріуполь.
“Ті, хто був у Мирному, могли харчуватися — знаходили борошно, крупи, макарони. Тобто їсти у них було що. Були проблеми з боєкомплектом, як у всіх, але поки його вистачало. Складна ситуація склалась у 501-го через те, що навколо був приватний сектор, не було багатоповерхівок, бункерів, навіть підвалів, їх постійно крили. У них були значні втрати. І були б ще. Але вони нас прикривали ”, — розповідає МІПЛ морпіх, свідок тих подій.
“На початку квітня російська армія захопила центр Маріуполя та відрізала сектор оборони основних сил 36 бригади морської піхоти від “Азовсталі”, — говорить воєнний експерт Михайло Жирохов. — На той момент 36 бригада морської піхоти силами своїх двох батальйонів та частин посилення обороняла великий район заводів “Азовмаш” та Ілліча. Морських піхотинців підсилювали бойова група азовської ВШК, ДШГ “Ведмеді”, окремі підрозділи прикордонників та Збройних сил України. Після того як позиції морпіхів відрізали від основних сил “Азову”, штаб полку “Азов” запропонував командуванню бригади морпіхів прорватися до “Азовсталі”, аби зайняти спільний фронт оборони. Позиції розділяли кілька кварталів. Однак у той момент полковник Володимир Баранюк (командир 36-ї бригади морської піхоти, — МІПЛ) розробляв власний план, який спробував реалізувати пізніше”.
Цей план, за інформацією свідків, яких опитала МІПЛ, Баранюк обговорював із командиром 501 батальйону Бірюковим. Він наполягав на тому, що необхідно прориватися з оточення. Між ними тривала суперечка. За інформацією очевидців, Бірюков був проти прориву, вважав, що без прикриття — це самогубство.
Як виявилося, на той момент Бірюков теж мав власний план.
Здача в полон: за наказом чи за ініціативою старшого лейтенанта Безсмертного?
Увечері 4 квітня 2022 року російські медіа опублікували відео, на якому кілька десятків українських військових ішли з піднятими руками.
Спочатку повідомлялося, що в полон здалася частина бійців 503 окремого батальйону морської піхоти. Однак згодом пресслужба батальйону цю інформацію спростувала. Пізніше зʼявилися відомості, що в руках ворога опинилися 267 морських піхотинців 501 батальйону. Йшлося про ймовірну “добровільну здачу в полон”.
За кілька годин до того, ввечері 3 квітня, в одному з бункерів на металургійному комбінаті ім. Ілліча Наталя, військовослужбовиця 501 батальйону, як завжди, опікувалася пораненими.
“У наш бункер на заводі ім. Ілліча зайшов старший лейтенант Костянтин Безсмертний. Він сказав зібрати всю зброю та боєприпаси — ми виступаємо на підмогу хлопцям у Мирному (на околицях Маріуполя, — МІПЛ)”, — розповідає вона. І додає, що на той час частину хлопців уже забрали на позиції в район цього селища.
Наталія згадує, як здивувалась та запитала: “Пораненого теж брати?” На що почула ствердну відповідь. Далі уточнила: “А з речей що брати?” “Нічого, вони вам не знадобляться”, — сказав Безсмертний.
Після цього Наталя прийшла в ангар, було вже темно, приблизно 23:00: “Там стояв бус. Нас було 15 осіб. Знову підійшов Безсмертний, у руках тримав сумку в клітинку. “Здаємо зброю, патрони, гранати, ножі. Усе, що маєте”, — наказав він. Це було дивно”.
Вона згадує, що деякі хлопці між собою перемовлялися і припускали, що, мабуть, організовано “зелений коридор”.
“Та який коридор без зброї йти?! — подумала я. — Ми погрузилися в бус і поїхали з заводу. Де-не-де бахкало, фосфор скидали по дорозі. Коли машина зупинилася, ми вже були на ворожій території. Нам сказали лягти лицем до асфальту, стало остаточно зрозуміло, що ні на яке підкріплення ми не їхали. Якби ж знали тоді, що ми в полон прямуємо, ніхто б на це не погодився”, — говорить військовослужбовиця 501 батальйону.
Приблизно у цей час Анатолій, військовослужбовець того ж підрозділу, разом із побратимом був на чергуванні в одному з ангарів на території “Азовмашу”.
Він говорить: “Була десь друга година ночі 4 квітня. По рації з нами зв’язався Костянтин Безсмертний, сказав прибути у підвальне приміщення. Коли ми прибули, нам наказали здати зброю, сказали, що йдемо на підмогу іншому підрозділу. На той момент там було десять осіб, уже без зброї. Знаєте, спершу ніяких підозр не було, хоча питання виникали. Ми навіть запитали: “Навіщо зброю лишати? Хоч щось можна взяти?” У відповідь почули: “Ні, нічого не беріть із собою”.
Анатолій згадує, що командир його взводу теж був присутній, він теж здавав зброю: “Ми зробили те саме. Безсмертний наказав зачистити телефони та залишити на собі бронежилети. Ми погрузились в автомобіль “Форд” із тентованим кузовом. На півдорозі зупинилися, до нас підсіли наші медики. Машину вів командир мого взводу, поруч сидів Безсмертний”.
Перша група 501 батальйону виходила вночі. На фото — підполковник Микола Бірюков
Один зі свідків, опитаних МІПЛ, стверджує, що коли військові їхали машиною в бік Мирного, Безсмертний кілька разів говорив по рації. “І це не були наші. Припускаю, що це були представники “ДНР”. Я почув, як він вимовив позивний “Ворон” (цей позивний чули й інші морпіхи, які здавалися в полон 4 та 12—14 квітня). Ця людина сказала їхати далі”, — каже свідок. “Ми ще трохи проїхали і машина зупинилася, — продовжує Анатолій. — Усі почали вигружатися, я виходив майже останнім. Пам’ятаю: виставляю голову з-за тенту, а там уже росіяни. Дивлюся, наші вже всі вишикувані стоять, став до них. Усім сказали скинути всі документи і телефони. Нас обшукали. У мене ще знайшли гранату, правда, без запалу. Нам сказали: “Ви тепер військовополонені “ДНР” і Російської Федерації”.
Інші кілька груп до світанку виводив особисто старший лейтенант Костянтин Безсмертний
Від Оленівки до російських тюрем
Бійці 501 ОБМП в одному з покинутих ангарів у селищі Сартана. Скріншот з відео росмедіа
Коли Наталю привезли до Сартани у “фільтраційний табір” під Маріуполем, більшості батальйону там не було. Але був комбат — підполковник Микола Бірюков. Військовослужбовиця згадує, як він зібрав військових, які були біля нього, і попросив вибачення. “Ви ж розумієте, що я вам життя рятував?” — вимовив він. Але договорити не встиг, варта усіх розігнала”, — згадує Наталя.
14 квітня, коли полонених із Сартани перевезли до Волноваської колонії № 120 (яку називають Оленівською), між військовими та командиром Бірюковим виникла суперечка. “Ми хотіли знати, чому не пішли на підкріплення, де “зелений коридор”, як так сталося, що всі потрапили у полон, — згадує військовослужбовець Анатолій. — Але від комбата зрозумілої відповіді так і не отримали. Пам’ятаю, як Бірюков запитав, хто не знав, що вони здаються у полон? Про це одразу заявили понад сто військових. Тоді він відповів: “Це я віддав наказ командирам не повідомляти вас про те, що вас здаватимуть у полон”. Так він перед усіма нами сказав”.
Зі слів свідків, яких опитала МІПЛ, відомо, що декілька офіцерів, які опинилися під владою ворога, знали про плани здачі в полон, тому напередодні зателефонували своїм родинам та попередили їх про це.
“Припускаю, що деяких військовослужбовців могли обдурити, сказати що організували “зелений коридор”. Була навіть дезінформація, що Бірюков говорив із Залужним, і той дав добро домовлятися про коридор. Це могло вселити впевненість, і я можу в це повірити, — говорить військовослужбовець 501 батальйону, який попросив не називати його ім’я. — Тому залишили зброю без додаткових запитань. Але як можна було йти на підкріплення, якщо стріляти не було чим? У нас не було набоїв. У нас залишилися тільки набої для калаша”. Він також звертає увагу на те, що “на підкріплення” взяли й мобілізованих поранених. “Яка з них підмога? — додає він. — Серед них були люди, які не могли самостійно пересуватися. Думаю, багато рядових припускали, що, можливо, буде полон, але через психологічне навантаження, якби навіть їм сказали, що їх із оточення прийшли рятувати інопланетяни, багато з них повірили б у це. Водночас я знаю сержантів, прапорщиків, офіцерів, які б точно не погодилися здатися в полон — до останнього б трималися. Вони не знали, куди йдуть”.
Згодом, за словами Анатолія з 501 батальйону, Миколу Бірюкова забрали з барака в “Оленівці”. Пізніше вивезли й Костянтина Безсмертного.
Із 17 квітня 2022 року росіяни й інших морпіхів почали переміщувати до СІЗО і колоній на території Росії — у Ростовську, Курську, Тульську, Рязанську області, декого залишали в окупації, наприклад, у виправній колонії № 27 в місті Горлівка.
Оголили ділянку фронта: морпіхи просто щезли
“4 квітня мала бути нарада командирів з усіх підрозділів, але нікого від них (501 батальйону, — МІПЛ) не було. Їх почали шукати, та в їхньому бункері знайшли тільки зброю і боєприпаси. Ми не розуміли, що відбувається”, — говорить Анна, військовослужбовиця 36 бригади морської піхоти ім. Білінського, яка потрапила у полон 12 квітня.
Згодом виявилося, що на заводі Ілліча залишилися 19 морпіхів 501 батальйону, які 4 квітня в полон не потрапили. Частина з них мала серйозні поранення, не могла пересуватися самостійно і перебувала в медичному бункері. Ще кілька військових відмовились покидати позиції. У своєму розпорядженні МІПЛ має повний список цих морпіхів. У ньому як солдати, так і офіцери. Кілька з них уже звільнені в результаті обмінів.
“Коли стало очевидним, що батальйон здався в полон, то ті, хто залишився з 501-го, повідомили командування 36 бригади, — пояснює інший військовий 36 бригади. — До 10 ранку вони думали, що це хибна інформація, що ті повернуться. Навіть виходили з ними на зв’язок по рації, де їм відповідають: “450”. Пам’ятаю, як один полковник казав: “По рації ж виходять, що все добре”. А коли всі зрозуміли, що це правда, що вони здалися, то це був немов грім серед ясного неба. Бо групове самогубство виглядало більш очевидним, ніж ця здача в полон”.
Інший військовослужбовець, із 56 бригади, який теж потрапив у полон 12 квітня на заводі ім. Ілліча, говорить, що коли 501 батальйон здався в полон, то один із флангів став незахищеним, через що оборона заводу ім. Ілліча, а згодом і “Азовсталі” похитнулася.
Під тиском чи з доброї волі?
Більшість опитаних МІПЛ вказують на те, що домовленості про здачу в полон — особиста ініціатива кількох людей. І в першу чергу командира батальйону підполковника Миколи Бірюкова.
Для розуміння: напередодні повномасштабного вторгнення Микола Бірюков не мав підтримки у батальйоні — свого часу офіцери та сержанти підготували скаргу на його дії та передали її командувачу морської піхоти Юрію Содолю, але той впливати на ситуацію не захотів — Бірюкова залишили на посаді.
На відео, оприлюдненому російськими медіа, Бірюков та Безсмертний розповідають про своє рішення здатися в полон
Кілька різних свідків говорять, що за кілька днів до здачі у полон комбат Бірюков мав пригнічений вид. Можливо, через втрату особового складу, нестачу продуктів і боєприпасів. Тому вирішив рятувати життя. “Спочатку він мав успіхи у бою, — говорить один із військовослужбовців. — Потім біля Мирного батальйон почав нести втрати. Близько 30 військових загинули. Після цього, ймовірно, Бірюков почав ламатися”.
Водночас є версія, що на нього чинили тиск. Наприклад, старший лейтенант Костянтин Безсмертний, прізвище якого згадують кілька військовослужбовців, яких опитала МІПЛ. Один із них каже: “Думаю, на Бірюкова міг вплинути Безсмертний, він був справжнім ініціатором. Вони сказали людям, що буде щось типу коридору, треба залишити зброю, лишити бронежилети та шоломи”. І додає, що у Безсмертного були знайомі “на тому боці, з ким він міг домовлятися”.
Достеменно зрозуміти, що сталося 4 квітня 2022 року, правоохоронні органи, як і родини полонених, зможуть уже тоді, коли військовослужбовці, зокрема Микола Бірюков і Костянтин Безсмертний, а також ті, хто залишився на заводі ім. Ілліча, повернуться додому. Лише вони зможуть пояснити, чому і за яких обставин ухвалювали рішення і вчиняли доленосні для оборони Маріуполя дії.
