Мешканка Бердянська розповідає про свій шлях з окупованого міста через пункт пропуску Колотилівка-Покровка. Розповідає, як з рюкзаком йшла пішки повз мінні поля, – аби лише вирватися з окупації
"Їду з окупованих територій"
Мешканка Бердянська майже два роки вимушено залишалася в окупації, маючи проукраїнську позицію. Спостерігала, як рідне місто повільно вмирає та перетворюється у сіре та брудне болото. Тільки місяць тому жінці вдалося зібрати трохи речей та залишити свій дім. Їхала вона через пункт пропуску Колотилівка-Покровка, та розповіла Приморка.city, як подолала дорогу на волю.
Ярина (імʼя змінено на прохання героїні) виїхала з тимчасово окупованого Бердянська 15 січня 2024 року, попередньо знайшовши перевізника. Вартість поїздки склала 250 доларів з людини. Через Європу – дорожче.
Перевізник повіз людей до Ростова через митницю в Новоазовську. Тільки від Ростова до Бєлгорода їхали цілу ніч, а наступного дня вже дісталися пункту пропуску Колотилівка-Покровка. Загалом дорога зайняла трохи понад добу.
Далі слід очікувати на спеціальному майданчику. Автобус Ярини чекав на пропуск близько чотирьох годин. Там ретельно перевіряють тих, хто виїздить, особливо молодих чоловіків. Жінок та пенсіонерів майже не чіпають. Проте при допиті все одно дуже тиснуть психологічно.
Зелений коридор на підході до української сторони кордону
- Коли питали, з якою метою виїжджаєте – казала, що їдемо до батьків. Моєму батьку 84 роки. А вони питають – він воює? – згадує Ярина. – З нами їхала одна бабуся з Олешок. Її питають – звідки ви їдете? А вона так і каже – їду з окупованих територій. І так кілька разів. Ми вже почали за неї переживати, але її все-таки пропустили. Так вона і не сказала назву населеного пункту. Твердо казала, що їде з окупованих територій.
У жінок найчастіше питають за дітей, особливо за хлопчиків. Ярина радить нічого не вигадувати, бо у них є вся інформація щодо тих, хто служить у ЗСУ, всі бази даних. Проте попереджає, що таких людей можуть не випустити, розвертають назад.
Після фільтрації людей запрошують на перехід пункту пропуску. Вони мають йти до кордону близько 2 км пішки. Навколо – мінне поле, тому важливо йти обережно, один за одним.
Люди викидають свої речі прямо під час пішого переходу через пункт пропуску Фото: Сумська обласна організація Товариства Червоного Хреста України
Коли піший перехід подолали, людей у Покровці вітали українські прикордонники. Звідти їх повезли до Краснопілля, де на українців чекали волонтери. Вони пропонують чай, каву, гарячі обіди. Там же і реєструють.
Дані людей також записують при перетині пункту пропуску – це формальність. Питають, звідки приїхав, чому залишався і т.д.
Вже у самих Сумах людей відвозять до хабу. Якщо встигаєте на евакуаційний потяг, везуть туди безкоштовно. На касі чекають волонтери, які видають одноразову фінансову допомогу у сумі 3600 гривень, для подальшого пересування країною.
- Коли вже приїхала у Запоріжжя – тиждень проплакала. Нічого не могла зробити, сльози текли безконтрольно. З ким не заговориш – плачеш. І часто питають – ну як? Це питання просто з ніг валить щоразу, – розповідає жінка.
"Мертве море"
Ярина перебувала в окупації майже два роки та бачила на власні очі, на що росіяни перетворили нашу перлину Азову.
Весь цей час вона працювала дистанційно, і майже нікуди не виходила. Навіть на ринок, жінка ходила рано вранці, щоб запастися продуктами, і одразу ж поверталася додому. Коли і йшла на вулицю, документи не брала, бо росіяни прискіпливо ставилися до прописки – Ярина народилася у Львові.
- "Мертве море" – так би описала те, на що перетворився Бердянськ під час окупації. Нудно та гидко, місто сіре і брудне, – каже жінка.
Бердянці, які вимушені були залишитися у місті, так само, майже не з'являються на вулиці. Ціни непід'ємні, якість товарів жахлива, розрахунок тільки за російські рублі. Місто забруднене не тільки сміттям, але й триколорами та бігбордами, просякнутими пропагандою.
Паспорт рф став необхідною умовою виживання в окупації. Без аусвайсу навіть не можна отримати медичну допомогу.
- В Бердянську залишається багато людей, які підтримують Україну. Не слухайте, що кажуть, ніби всі хто залишився в окупації – це зрадники, – каже жінка.
Сама Ярина так довго залишалася в окупації, бо доглядала за маломобільним родичем. Таких людей багато. Єдина їх надія – це деокупація. Вони мають переховуватися через свою проукраїнську позицію не тільки від росіян, але й від колаборантів.
- Я розуміла, що через мою позицію, окупанти можуть прийти до мене, але намагалася про це не думати. Коли нікому не потрапляєш на очі – всі просто думають, що тебе тут нема, – зазначає Ярина.
Жінка радить пробувати їхати, якщо є така змога. Багато речей краще не брати, а взяти найнеобхідніше. Для цієї мети підійде рюкзак, щоб руки були вільними. Вона зазначає, що дуже багато речей люди кидають просто дорогою, бо не можуть донести під час пішого переходу.
Волонтери зустрічають маломобільних людей, на підході до Покровки після пішого переходу зеленого коридору. Відео Сумської обласної організації Товариства Червоного Хреста України
Контакти перевізників та волонтерів для евакуації з окупованої території в наших попередніх матеріалах:
