Бердянець, військовослужбовець Нацгвардії, який провів два роки у російському полоні, та був звільнений під час обміну в січні 2024 року, розповів про жахи оборони оточеного Маріуполя, знущання над полоненими. Та про те, що ще багато бердянців чекають там на визволення
Після 23 років на військовій службі, нацгвардієць з Бердянська опинився у пеклі Маріуполя. Майже два роки він провів у російському полоні, чоловік жив лише надією, що ще побачить своїх рідних. Його обміняли тільки на початку січня 2024 року. Зараз він проходить лікування та нагадує, як важливо повернути з російського полону наших людей.
Опинилися в оточенні
Військовослужбовець Національної гвардії України Дмитро (ім'я змінено за проханням героя) на військовій службі вже протягом 23 років. Сам він – з Бердянська, де народився і прожив все своє життя.
Повномасштабну війну Дмитро зустрів у Маріуполі. Там він опинився після чергової ротації. Разом з побратимами військовий боронив місто, яке опинилося в облозі російських окупантів.
Майже два місяці бердянець знаходився під постійними обстрілами, поки росіяни бомбардували та знищували місто у Донецькій області. Як відомо, одна частина Маріупольського гарнізону розмістилася на заводі Азовсталь, а інша – залишалася на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча без їжі та боєприпасів.
Завод ім. Ілліча в Маріуполі Фото: 112 Україна
На початку березня у військовослужбовця вже не було зв'язку з рідними. Він ще намагався відправляти повідомлення, проте безуспішно. З того часу, вдома він вважався зниклим безвісти...
За весь час перебування у Маріуполі, Дмитро отримав дві контузії. На щастя, тяжких поранень не було. Він згадує, що разом з ним, на заводі було багато людей з різних військових частин - як хлопців, так і дівчат. Багато з різними ступенями поранень - від легких до смертельних.
– В Маріуполі відбувалося справжнє пекло – постійні обстріли та бомбардування міста. І так тривало близько двох місяців. У якийсь момент ми опинилися в оточенні на заводі. У нас вже не було боєприпасів, і відбиватися було просто нічим, – згадує військовослужбовець.
Живеш надією
А потім були два роки ворожого полону, у який Дмитро потрапив 12 квітня. Розпач, страх, безпорадність – ось що відчував військовий, який має неабиякий досвід військової справи. Який два десятиліття присвятив захисту нашої Держави.
Вихід захисників Маріуполя у полонФото: ЗМІ рф
Разом з іншими полоненими його утримували і в Оленівці, і в Сартані, також на території росії. Він пройшов чотири "прийомки" та численні допити фсбшників, проте не жаліється на все пережите у полоні.
У камері, де опинився Дмитро, було спочатку по чотири людини, потім – по шість, а в останній камері – вже було по десять. Кожен ранок починався з перевірки. Вони значно легші за "прийомки"( побиття та тортури, під час прийому до установи, - прим. ред.), проте якщо росіяни чимось незадоволені, військовополоненим може бути непереливки.
Головною проблемою було медичне забезпечення – його у російському полоні просто не надавали. Серед полонених багато поранених та хворих, які потребують медичної допомоги.
Ставлення до військовополонених та умови перебування у різних СІЗО різнилися. Десь було нестерпно, десь було трохи краще. В одному з таких їм давали навіть антибіотики та вітаміни, кожного ранку підходили, називали прізвища і давали необхідні ліки.
В лютому 2023 року Дмитра з іншими полоненими перевели до чергової тюрми. Протягом семи місяців там їх змушували просто стояти весь день – не можна було ні сідати, ні лягати. З самого ранку і до пізнього вечора. Сніданок, обід та вечеря – все стоячи. Не ходиш, не присідаєш, а просто стоїш місяцями.
– У багатьох почали з'являтися трофічні язви – глибокі рани, які дуже довго загоюються, навіть при належному лікуванні, якого там немає, – каже військовий. – Можуть дати бинти раз на кілька тижнів. Ти обмотуєш ноги, додаєш трохи фурациліну – пів чашки на чотирьох, рани протираєш, і замотуєш бинтами. Але, зрозуміло, що цього замало.
Бердянець каже, що надія не полишала – це і допомагало триматися. Адже вдома на нього чекала родина та діти.
– Надія не полишає – цим і живеш. Ти думаєш щодня про те, що ти повернешся додому, що ти побачиш своїх рідних. Без надії нікуди – це мотивує боротися та вижити, в яких умовах ти б не опинився, – розповідає Дмитро.
За полонених потрібно боротися!
Повернення українських військовополонених під час обміну 3 січня 2024 року Фото: Омбудсмен України
3 січня 2024 року, відбувся 49-й обмін полоненими. До цього обмінів не було довгих п'ять місяців. Тоді з російського полону на українську землю повернулося 230 військовополонених. Серед тих, хто повернувся того дня додому, був і Дмитро. Він зазначив, що з ним були й інші бердянці.
До полону він важив 130 кг. За майже два роки там, він схуд до 80 кг. Зараз він на лікуванні. Попереду на військового чекає ще тривала реабілітація.
– Дізнався, що мене обмінюють тільки, коли побачив блакитно-жовті прапорці на формі військових, коли ми прибули на кордон. У той момент я відчував лише полегшення та радість, – згадує бердянець. – Майже одразу зв'язався з рідними. Вони були щасливі.
На сьогодні, у російському полоні залишається ще дуже багато людей з Маріупольського гарнізону і серед них – багато військових з Бердянська та району.
– Військовополонених необхідно визволити з того пекла. Щоб вони вижили. Щоб над ними більше не знущалися. Там перебуває багато поранених та хворих, яким потрібна професійна медична допомога. У полоні цього отримати неможливо. Там немає належного харчування та медицини, – зазначає Дмитро. – Обмін необхідний. Серед полонених багато як молодих людей, так і пенсіонерів. Вони не залізні. Також там знаходиться багато цивільних.
Досі у ворожому полоні перебувають тисячі українців – як військових, так і цивільних. Щодня вони піддаються тортурам та потребують медичної допомоги. Багато людей вже не повернуться живими звідти.
Їхні рідні та близькі щодня нагадують про Героїв, які одними з перших зустріли бій, які не дозволили ворогу піти далі. Два роки, які вони проводять у жахливих умовах, де вони не бачать та не чують своїх рідних, де вони мусять виживати і живуть надією, що про них не забули. Що за них борються так само, як вони боролися за нас у Маріуполі.
