У Бердянську Наталя Бабченко була керуючою відомих місцевих ресторанів, займалася сироварінням та готувала до відкриття нові заклади. За день до повномасштабного вторгнення вона святкувала свій День народження, а вже у березні їхала з дітьми з окупації до іншої країни, залишивши все у рідному місті. Півроку жінка працювала покоївкою у Польщі, а потім повернулася до України, оселилася у Гостомелі, видала свою книгу та відкрила книгарню разом з українською авторкою Маргаритою Січкар.
Авторка книги "ПРОживаЯ. Особливі почуття" розповіла про те, як змінилося її життя після повномасштабного вторгнення.
До та після, а також лист, який змінив усе життя
Наталя Бабченко відома бердянцям як керуюча відомих місцевих ресторанів “The Village”, “Happy Place”, “Katran” та “Pizza Chelentano". У ресторанному бізнесі вона працює більше 12 років.
Проте з вересня 2021 року Наталя вирішила рухатися далі і почала створювати нові заклади у Бердянську. Жінка захоплюється дизайном, стилем та декором. Один ресторан вона створювала зокрема з нуля – від будівництва до дизайну та кухні. Одночасно з тим, бердянку запросили до столиці, де вона мала змогу працювати спільно з київськими дизайнерами.
Наталя Бабченко в «Happy place» у Бердянську Фото: з особистого архіву Наталі
Проте планам не судилося здійснитися через повномасштабне вторгнення росії та окупацію Бердянська. Всі заклади було зачинено, і наразі невідомо, яка доля спіткала приміщення, що залишилися в тимчасово окупованому місті.
- 23 лютого у мене День народження, а на ранок вже була війна, – згадує Наталя.
Наталя виїхала з Бердянська 18 березня 2022 року, з донькою, сином та його дівчиною. Обом було на той час по 17 років. Батькам дівчини довелося записувати відеозвернення, щоб її пропустили далі на блокпостах:
- Тоді батьки дівчини мене ще не знали. Вони так дивилися мені в очі, ніби віддають найдорожче в мої руки. І так воно і було.
Напередодні війни помер чоловік Наталі, і рішення виїхати жінці далося тяжко – взяти таку відповідальність на себе і пройти цей шлях самотужки.
- Мені було дуже складно прийняти це рішення – взяти та поїхати. Я почувала себе ніби звіром у клітці. Я ходила по дому, і не розуміла – як я можу залишити своїх батьків? Як я залишу цей дім, який побудував мій чоловік, і в якому ми разом прожили 19 щасливих років? – згадує Наталя. – Я хотіла все це зберегти. Але я розуміла, якби він був поруч – він би пішов на фронт, а мені сказав би виїжджати. І це було стовідсоткове відчуття.
Вдома залишалися батьки, і Наталя понад усе боялася, що більше їх не побачить. На жаль, найгірші побоювання жінки справдилися – в останній день осені 2023 року, не стало батька Наталі. Вона не могла потрапити у місто, щоб його провести, бо росіяни її просто не пустили б, а то й гірше... Як і багатьох інших бердянців, які не схилилися перед ворогом.
- Я довго не могла наважитися на це рішення, і остаточно мені допомогла з його прийняттям сировар з Бердянська Олена Лубенська, яка долучилася до лав ЗСУ після виїзду з окупації. І я їй безмежно вдячна, – згадує Наталя. – Мене розривали протиріччя. На кону стояло майбутнє моїх дітей, і мої батьки, яких я можу вже не побачити. А наступного ранку я отримала від Олени велике смс-повідомлення, такий собі лист “Якби я була на твоєму місці…”, і в ньому було, що вона б поїхала заради майбутнього дітей. Це дуже важливий лист в моєму житті, який вплинув на моє остаточне рішення, я їй дуже вдячна за це.
Після прочитання цього листа, жінка пішла до будинку, щоб все підготувати і вже зранку виїхати до Запоріжжя.
"Дорога пекла"
Вони чекали з колоною інших машин на виїзді з міста. А в цей час у вікна автівок "билася" маріупольчанка, щоб її забрали на підконтрольну територію. Проте ніхто не брав.
У Наталі саме було одне вільне місце, і вона наважилася взяти бідолашну жінку до себе. І як тільки вона сіла в авто, до них почали підходити інші люди та дякувати за те, що Наталя забрала попутницю, яка пережила пекло Маріуполя. Люди несли воду, яйця та інші продукти в дорогу, щоб віддячити. Проте, як виявилося пізніше, таке рішення могло коштувати життя всім, хто був у тому автомобілі.
- Всі казали, що це “дорога життя”, але я чомусь назвала її “дорогою пекла”, – зазначила Наталя.
Вони їхали протягом восьми годин, оминаючи російські блокпости. Здебільшого перевірки були поверхневі. Проте на одному з постів, Наталю покликав російський військовий:
- Він сказав, щоб дорогою нікого більше не підбирали, як би вони не плакали. Бо він цього залежать наші життя. Я була здивована. Я не знаю, хто він, і чому він це мені сказав, але я почала відчувати тривогу. Тоді я сказала, що вже підібрала. І він побажав, щоб дорога пройшла гладенько. Я лише спитала, що перевіряють у Токмаці, і мені сказали – все, – згадує жінка. – Тоді я повернулася до машини і звернулася до своєї пасажирки. Спитала, що вона тримає у валізі, яку не відпускає з рук ні на мить? І вона відповідає – що там документи з Маріупольського морпорту. Я не знала, що робити. Це було дуже небезпечно. Вона каже: “Я не вийду з вашої автівки, і не викину документи. Я дала слово, що довезу їх на підконтрольну”. Єдине, що я могла сказати: “Ну тоді моліться разом зі мною”.
На щастя, на останньому посту, окупанти не помітили ці документи, і родина Наталі виїхала до Кам'янського. На той час там були українські військові, які і зустріли людей, що їхали з окупації.
- Вони сказали: “Дівчата, видихайте. Ви вже на нашому боці. Але песика краще пригорніть до грудей, бо тут все заміновано”, – розповідає Наталя.
Аж раптом почався мінометний обстріл з нашого боку. Військові попросили вимкнути усюди світло, фари, а людей швидко супроводили на виїзд, бо всі очікували, що росіяни почнуть стріляти у відповідь. Люди їхали лише по стопам попередніх автівок. Через певний час їм дозволили увімкнути фари. І так вони дісталися до Епіцентру в Запоріжжі.
Вже тоді Наталя планувала їхати до Польщі. Ніч вони провели у Запоріжжі, а на ранок потрапили до Дніпра, де мешкає брат бердянки:
- Згадую, як випадковий чоловік, який палив на балконі, почув, що ми виїхали з окупації, побачив на авто білі стрічки, спустився і спитав – чи є нам, де жити? І запропонував жити у нього в квартирі скільки треба.
Робота покоївкою, допомога бердянцям та інтерв'ю з жінками
Наталя поїхала до Польщі разом з єврейською громадою, яку вивозили з центру “Менори” (єврейський комплекс у Дніпрі – ред.). Їх збирали по всій Україні, та вивозили за кордон.
Перші 6 місяців Наталя працювала покоївкою в готелі Польщі. Вона згадує, що це було дуже тяжко. Одного разу вона просто вирішила піти звідти, бо це не її шлях.
- У Польщі ми були рівно рік. Жили з подругою з Маріуполя. Її доньку було поранено, а мати згоріла живцем. Я підтримувала Наталю, і мені почало здаватися, що я десь, разом з нею, тону в емоціях. Я не можу її витягти з такого болю. Мені здавалося, що я проживаю не своє життя. Мені і самій вже нічого не хотілося – ні їсти, ні пити. Але я розуміла, що з цього стану треба виходити, тому звернулася до знайомої психологині, – згадує. – У Польщі я жила почуттями інших, але свій біль не переживала.
Наталя допомагала іншим людям виїхати з Бердянська – шукала для них автівки, зводила одну родину з іншою, допомагала влаштуватися нашим бердянцям у Польщі. Люди боялися їхати. Ніхто не знав, що попереду на нього чекає.
- Це неможливо передбачити, у кожного свій рух. Але я можу їх заспокоїти, дати надію і віру, що все можливо, що не варто боятися. Навіть якщо у вас немає грошей, то ви можете це зробити. До мене у Польщу приїжджало дуже багато людей. І допомагаючи усім знайомим, я не звертала уваги на свій стан. Пропрацювавши це, я вже дала собі волю плакати досхочу. Повертати себе ту, яка я була.
Після цього Наталя вирішила зробити цикл прямих ефірів з інтерв’ю, який мав назву “ПРОживаЯ”. Це інтерв'ю про почуття, про кожну жінку, яка знайшла в собі сили щодня підводитися з ліжка і робити справи у будь-якій країні, де б вона не знаходилася. У цей цикл увійшли інтерв'ю з Гаяне Вардикян (засновниця Berdyansk Fashion Day – ред.), Маргаритою Січкар (видавниця, авторка книг – ред.) та багатьма іншими жінками.
- Я проводила інтерв’ю, щоб нагадати, що все можливо. Я постійно собі казала, що починаю все з нуля. Але ні, не все з нуля – у мене ж є досвід. Тож, бери цей досвід, і щось із ними роби, – розповідає Наталя.
Повернення в Україну та свій новий шлях
Коли Наталя відмовилася від роботи покоївкою і почала робити інтерв’ю, її подруга і відома у Бердянську рестораторка Юлія Мироненко прислала Наталі публікацію Маргарити Січкар. Письменниця пропонувала стати наставницею тому, хто хоче написати власну книгу, і вестиме від її створення до видавництва.
Наталя їй написала, а вже у жовтні 2023 року вони зустрілись онлайн, і з того часу почали спілкування.
–Я їй надсилала свої оповідання, а вона мене підтримувала. Це не просто слова - вона давала мені поштовх, і я рухалася далі, щоб видати цю книгу, – зазначила жінка. – Вона читала мої роботи, коли був блекаут. Це мене теж надихало – усвідомлення того, що люди читають мої розповіді при свічках, десь далеко. Так ми стали близькими подругами.
Пізніше Маргарита Січкар запропонувала Наталі перекласти книгу її авторства "Почуття Рити. Сповідь ВІЧ-на-ВІЧ", і стати співавторкою. Паралельно Наталя готувала власну книгу.
Наталя Бабченко з Маргаритою Сичкар у перші дні повернення до України Фото: з особистого архіву Наталі
Переїзд до Гостомеля Київської області став спонтанним рішенням. Авторки мали зустрітися у Львові на фотосесію для книги, і Маргарита запропонувала Наталі не тільки зробити цикл книжок, але й відкрити книгарню.
– Вона тоді сказала, все що тобі потрібно – взяти ще одну валізу. А у мене усього була одна валіза. Я спитала у дітей, і вони сказали: “Мамо, якщо це твій шлях – то все буде добре. Їдь”. І я поїхала, – згадує Наталя. – Все, що я спочатку відчувала – це біль і сльози. Я кожного дня плакала, бо бачила зруйновані будинки, згорілі автівки, танк, який стоїть з нашим прапором. Я чула в книгарні історії людей. Кожного дня хтось приходив зі своєю. У одного жителя Гостомеля застрелили сина, інший – згорів, ще в одного – розбомбили будинок, в того – нічого не залишилося. І мені було складно. Потім Ірпінь, Буча… Це тривало десь місяць. Згодом я змінила фокус. Я стала бачити, які в нас гарні та сильні люди. Я говорила – я повернулася додому. А мені всі кажуть – в Бердянськ? Кажу – ні, в Україну. Це вже мій дім. В мене вже є ключі – це моя мова.
У Наталі не було грошей на видання книги. Тоді вона звернулася за допомогою до своїх друзів та читачів. Авторка відкрила передзамовлення книги – тоді її вартість була меншою, ніж планувалося. І люди почали донатити і робити передзамовлення. За три дні Наталі вдалося зібрати на редактуру і дизайн книги, а потім вже і на друк.
Наталя видала книгу "ПРОживаЯ. Особливі почуття" 19 квітня. Авторка хотіла зробити свою книгу максимально близькою до жінок. Сказати таким чином, що всі почуття потрібно проживати, якими б вони не були – щасливими чи сумними.
Книга Наталі Бабченко «ПРОживаЯ. Особливі почуття» Фото: з особистого архіву Наталі
У книгу увійшли 67 оповідань, в яких є відносини, є почуття, є емоції, є мотивація. Але тему війни у своїй книзі Наталя торкатися не стала.
- Люди зараз вже не обирають книги про війну. Вони хочуть повернутися до себе таких, якими вони були раніше, хочуть відчути смак життя. Мою книгу потрібно слухати у слухавках. Євген Хмара – наш композитор, віртуоз, дав мені змогу – поєднати свої літери з його нотами. Переходячи за QR-кодом, ви можете читати під музику Євгена Хмари. Також я додала у книгу білих та чорних сторінок, щоб людина, яка читає, могла написати власну історію цієї книги. На чорних сторінках я запрошую жінок видихати все, що наболіло. А на білих сторінках – вже вдихнути на повну, мріяти, ставити собі цілі.
Книгу можна замовити, написавши особисто у дірект Наталі в інстаграм, або написати в особисті повідомлення на сторінку в інстаграм книгарні “Віч-на-віч”.
Про сир, Бердянськ та Олю Полякову
Наталя також захоплюється сироварінням. Коли тільки відкрився ресторан “The Village”, керівництво закладу бажало, щоб у меню були тільки локальні продукти. У тому числі і сири.
- Ми вирішили шукати серед місцевих сироварів, але на такі страви як італійське тірамісу – де взяти локальне маскарпоне, філадельфію? Їх ніхто не робив. Але я твердо вирішила знайти рішення цієї проблеми, – розповідає Наталя. – Якось я була вдома, і дивилася телепередачу, як ведуча Катерина Осадча навідалася у гості до співачки Ольги Полякової. Полякова розповіла, що сама робить сири. Я тоді завмерла. В мене промайнула думка – а чого це я не можу робити сири?
Першими її сирами стали маскарпоне і філадельфія. Жінка і сьогодні продовжує їх виготовляти. Таким чином, десерти у Бердянську готували на сирах Наталі.
Наталя Бабченко з українською співачкою Ольгою Поляковою у Бердянську Фото: з особистого архіву Наталі
- Одного разу з концертом до Бердянська приїхала Оля Полякова, яка потрапила до нашого закладу на обід. Вона побачила в меню італійське тірамісу на маскарпоне, і спитала – хто у вас робить сир? Я сказала, що це я. Вона спитала, коли я почала робити ці сири, як стала сироваром? І тоді я сказала – ви не повірите! Це все через вас! Це було дуже смішне співпадіння, – згадує жінка. – Вона спитала, чи роблю я шевр? Я не робила, і навіть не знала, що це сир з козячого молока. А потім вона попросила в мене рецепт мого маскарпоне. І з того часу я чекаю на зустріч, щоб дізнатися, чи вона його робить. Пізніше я навчилася робити ще й шевр. І робила дуже велику лінійку свіжих крафтових сирів. Назвала "Фреско Формажіо" – можна сказати, зробила свій бренд.
На початку повномасштабної війни Наталя почала облаштовувати підвал, де можна було б тримати сири. Проте сир туди так і не потрапив. Натомість, на початку окупації, там ховалася родина Наталі.
Сири, які виготовляла Наталя Фото: з особистого архіву Наталі
- Сироваріння – це моя насолода, моє заземлення, моя медитація. Сироваріння допомагає справлятися мені із важкими часами. Коли я опинилися в Польщі, сир мене рятував і там. Також рятували наші українці, які купували цей сир. А потім його купували і поляки. Тоді я зрозуміла, що це просто хобі, але не головна справа в моєму житті. Проте сир завжди зі мною, – каже жінка.
Наразі Наталя є керуючою книгарні, письменницею та наставницею для тих, хто так само хоче видати свою книгу, але не знає, з чого почати. Також бердянка є амбасадором українського бренду жіночого одягу. Вона створила особисту школу естетики, проводить майстер-класи, продовжує варити сири, і пише одразу кілька книжок. Серед них книга з такою влучною назвою "Від молока до сексу". Цю фразу ще до початку повномасштабної війни вигадала бердянка Олена Лубенська.
- Я розумію, що там моя нерухомість, мої собаки, мій дім. Дуже боляче. Я хочу побачити маму. Я хочу обійняти її. Я сумую за тим, якою я була у Бердянську. Я шукала свій такий стан тут, у Гостомелі. І Юлія Мироненко мені казала – слід тільки дочекатися, коли вийде моя книга, коли я її побачу, і все налагодиться. І в деякому сенсі так воно і сталося. За місяць з моменту виходу книги у світ, я дійсно повернула той свій настрій, який у мене був у Бердянську, – зазначає Наталя. – Якщо мені сказати про Бердянськ, на думку приходять такі асоціації – це море, це мама і це “Happy Place”. І на тому перехресті – між Будинком культури Островського та “Happy Place” – я була найщасливіша. Це дійсно щасливе місце.
