У пошуках точок єднання для бердянців в умовах війни, ми продовжуємо аналізувати стан та перспективи існування бердянської громади. Наступна думка, дуже важлива для нас. Адже хотілося почути не лише тих бердянців, хто поїхав далеко від дому, а й тих, хто з певних причин залишився в окупованому місті.
Наша наступна співрозмовниця – пані Надія, яка попри майже три роки життя в окупації вірить, що громада відродиться, як тільки місто буде звільнено від рашистських загарбників.
– Пані Надіє, що для вас зараз бердянська громада? Чи відчуваєте ви себе її частиною?
– Мені важко відповісти, бо я відчуваю, що знаходжусь в якомусь вакуумі. В вакуумі з певних політичних та психологічних моментів.
З тою так званою «громадою», окупаційною, я себе не асоціюю. Вони час від часу організують якісь там заходи, але це найгірший варіант заходів часів Радянського Союзу. Я багато років працювала на великому підприємстві і можу з певністю говорити, що усе це нагадує СРСР. Це просто шаблон. Пік усього цього припав на 2023 рік – усі ці пісні-пляски на Приморці, заїжджі гастролери. Зараз цих видовищ вже менше. Я туди не ходжу і з тою «громадою» не знаюся.
Ті, хто залишились і чекають наших – це не громада. Ці люди от побачили один одного і… Не знаєш, навіть, як привітатися... Якось я підійшла до доброго знайомого, поздоровалася з ним і кажу: «Слава Україні!» Він від мене так шарахнувся. А от люди, від яких я навіть не очікувала, дякують за українську мову. Але зараз все більше бояться.
Окупанти нібито кажуть, що можна вільно спілкуватися, і навіть у школах викладають українську мову, але в дійсності все інакше. Наприклад, в цьому році у перший клас з викладанням української мови не записався ні хто. Я це знаю від людини, яка працює в шкільній освіті.
– Чому не записались?
– А тому що такі сім’ї беруть на замітку, питають: «А для чого вам українська мова?» Люди бояться і онлайн навчати дітей в українській школі. Тому що зараз як у 1937-му сусіди «добрі» можуть закласти. Були випадки коли посеред навчального року батьки відмовлялися. А ті, які ще продовжують навчання, дуже перелякані. Хоча росіяни обіцяли вільне вивчення української мови на ТОТ, але я знаю від людей, що працюють у освітній сфері, що вчителя української фактично лишилися без роботи – або перевчайся на викладача російської, або звільняйся. Тобто відбувається «повзуча» русифікація. Але далеко не всі хто лишився в Бердянську тому раді.
Дійсно, були такі, хто чекав на на росіян. Їх було приблизно 25-30%. Вони одразу пішли отримувати паспорти, побігли в «депутати» і всюди де платили гроші.
Для мене немає зараз бердянської громади. Ту, російську, я не визнаю 100%, а з колишньою я не маю зв'язку. Я маю зв'язок лише зі своїми рідними, друзями, які знаходяться або за кордоном, або в українських містах. І всі вони сумують за містом, за близькими. І здебільшого спілкування таке – «лайк», або - «доброго дня», «доброго вечора», «як ви?»
У першій рік окупації окупанти перефарбували українські національні кольори у триколорФото: окупаційні медіа
Коло спілкування дуже звузилося, а це важко морально. Дуже тиснуть. Зараз в Бердянську знижують зарплатню, невідомо що буде з пенсіями. І головне, що багато людей, особливо літніх, не мають доступу до правдивої інформації. Вони відірвані від реальності і починають вірити тому, що розповідають їм пропагандистські телеканали по отому супутниковому «рускому міру» (назва пакету супутникового ТБ, впроваджуваного на ТОТ – ред.).
Не всі вони просто чекають, деякі роблять добру справу (ви розумієте про що я), але ходять по лезу ножа. Ну а ті люди, що збираються разом в інших містах (я слідкую за новинами) – це дуже добре, що у великих містах зустрічаються наші бердянці – то як дорогоцінні скалки від розбитої дорогоцінної вази. Думаю, саме вони і відродять дух бердянської громади після Перемоги. Вони роблять дуже велике діло, але, нажаль, ці «скалки» сильно розпорошені.
– Як на Вашу думку змінилися пріоритети, в умовах коли громада виявилася розділеною, що передусім турбує тих хто залишився в окупації?
– Ну, скажімо, зараз пріоритети не змінилися. Тут у Бердянську теж треба шукати де працювати. Особливо гостро ця проблема стоїть для молоді, бо більшість підприємств не працюють. Залишаються базари, купи-продай, якісь маленькі бізнеси, підробітки. Зараз на роботі ріжуть зарплатню. Хоча її розмір в рублях може здаватися пристойним, але насправді ціни майже кожного дня на 5-10-20 рублів зростають. Спочатку росіяни платили великі кошти. Для чого? Аби провести необхідні їм референдуми, голосування. А тепер зарплати урізають. Як відомо – «безкоштовний сир буває лише в мишоловці». Так воно і сталося.
Для проукраїнського населення в окупації також гостро стоїть питання освіти дітей. Навіть в росії дипломи отримані в Криму, Бердянську і Мелітополі не котується. Що казати про дипломи, якщо видані тут паспорти бердянці називають «аусвайс». А чому багато містян в останній момент пішли отримувати ці «аусвайси», бо окупанти стали погрожувати: світло одріжуть, комунальні послуги одріжуть, ну і чималий психологічний тиск.
– Ну так, зрозуміло, що для багатьох це питання виживання.
– І не відомо що важче пережиті людині – фізичний чи психологічний тиск. Гадаю, що після війни буде чимало роботи психологам. І допомоги потребуватимуть не лише ті, хто повернувся з фронту, хто боронив Україну, а й ті, хто пережив окупацію, хто чекав повернення наших. Багато людей впадає в страшну депресію, я бачу на вулицях все більше і більше сумних облич, очей в яких згас вогник. Особливо серед людей старшого віку. А молодь залишилася неприкаяна. Так що головний пріоритет тут – вижити.
Ну а з тих, хто поїхав, нажаль, дуже багато не повернеться після війни. І перш за все це кваліфікована молодь, активні люди, які ще можуть працювати. Я знаю по своїм родичам, знайомим, вони вчать іноземні мови, знайшли роботу і збираються отримати громадянство інших держав. Тож, якщо у нас не змінять підхід щодо оплати праці кваліфікованим працівникам, у нашої Неньки України будуть великі проблеми після війни.
Пропагадистські бігборди у БердянсьуФото: медіа окупантів
– Як, на Вашу думку, різний досвід проживання в окупації і переселенцем вплине на життя громади надалі, після війни?
– Щодо досвіду, я хочу сказати, що ті хто лишився в окупації особливого досвіду не нададуть. Може стануть більш гостинними, навчаться більше поважати один одного, більш довіряти один одному і приходити на допомогу. А ті що за кордоном, вони можуть привезти дуже цікавий досвід. Надати громаді ці люди зможуть багато. Але знов таки, якщо вони повернуться, якщо вони захочуть цим займатися. Ось у чому проблема. Ті, хто були на вільній українській території, теж привезуть досвід інших міст у вирішенні тих чи інших питань. І ті бердянці, які борються за залишки громади і підтримують зв’язок між ними, вони і будуть головним активістами міста.
Згадайте, скільки у нас було цікавих заходів: демонстрацій, концертів, фестивалів юшки, презентацій мікрорайонів і національних товариств тощо. І ми пишалися цим! Що тільки у нас таке є, що це ми зробили. Все це також слід буде відроджувати. Звісно, щось застаріле і не актуальне треба буде прибрати. Але треба щоб працювали люди, які зможуть своїм прикладом заохочувати інших. Такі, як Віталій Шевченко. Коли стало відомо про його загибель, я подумала – ми втратили післявоєнного мера Бердянська. Але я думаю, що прийдуть нові, які по-новому будуть мислити і будуть не кишені набивати, а думати про людей.
– Чи можна казати що по суті формується нова громада?
– Ну от після Перемоги і буде формуватися нова громада. У неї, думаю, будуть нові пріоритети, нові проблеми. Як я бачу, однією з самих великих проблем, окрім відродження духу єдності, буде проблема економічного розвитку міста, проблема екології. Для нашого курортного міста питання екології вкрай актуальні – починаючи від медуз і закінчуючи вивезенням сміття. Ось у цих питаннях і може допомогти закордонний досвід, який люди зможуть привезти.
– Чи можна взагалі в теперішніх умовах зберегти ідентичність бердянців і як?
– Хочу сказати, що навіть ті люди, які живуть закордоном давно, кажуть: «Я – бердянець», «Я – з Бердянська». Це і є ідентичність. Адже у кожного є Батьківщина і мала батьківщина. І рідко хто про це забуває. І навіть ті, хто не народився в Бердянську, а приїхав сюди, все одно просякають нашим креативом, бердянським сленгом. А наше «тю», «ля», «шо» будь-де видасть бердянця.
– Як Ви вважаєте, коли після звільнення Бердянська повернуться усі хто захоче повернутися, якою буде їх зустріч з тими, хто переживе окупацію?
– Буде різна зустріч. Хтось буде приїжджати і зустрічати з матюками, образно кажучи. Хтось буде висловлювати невдоволення. Хтось – обнімати, плакати, ставати на коліна, зустрічаючи наших хлопців і дівчат. А комусь буде все одно. Це люди, а вони – різні. Буде все: сварки, сльози, танці, і ті, хто заливатимуть радість і горе бердянським вином і самогонкою. Але я сподіваюся, що більше буде радості і сміху.
– Чи зможе громада знов об’єднатися і повернутися до звичного життя?
– До звичного життя буде важко повернутися. Всім. Навіть тим, хто приїде з-за кордону і умовно проживав в кращих безпечних умовах. Головне щоб ніхто нікому не дорікав, щоб один раз сіли, поговорили і сказали: «На цьому все. Забуваємо. І давайте з нуля будувати наше майбутнє. Візьмемо тільки те, що було добре до війни».
– А чи можна буде забути все?
– Це буде важко. Але треба. Більшість повинна буде піднятися над чварами. Хтось має визнати свою провину і вибачитись. Той, хто захистив свободу зі зброєю в руках, не повинен вести себе так, ніби йому все дозволено і буде пробачено. І щоб ми розуміли, що ніхто нікому нічого не винен. Якщо ми хочемо кращого майбутнього для наших дітей, ми повинні зберігати голову на плечах і мати розум.
– Які ви бачите умови для такого об’єднання?
– Важко сказати. Тут має бути виховна робота і школи, і вишів, і на віть у трудових колективах керівник має думати не лише про бізнес-плани, а ще й розмовляти з людьми. Якщо десь кого будуть дискримінувати за пережиту окупацію, треба чітко розставляти точки над «Ї», ніякого насильства. Насильством ми нічого доброго не досягнемо.
– Що можна і варто для цього робити вже зараз?
– Напевно тим, хто на вільних територіях, слід не забувати про своїх рідних та близьких, хто опинився в окупації. Хоча б просто вітати зі святами у соцмережах. Я кожного дня дивлюся, хто мені пише, чи вітає і дуже радію, що мене не забувають. Це особливо важливо для літніх людей, і для тих, хто залишилися тут самі.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Німецького Фонду Маршалла з США” та “Українського Медіа Фонду”
