До війни Юрій Красніков вчителював у бердянській ЗОШ № 7, допомагав вихованцю у Малій академії наук вивчати бердянську старовину, сам ретельно досліджував діяльність ОУН і УПА, брав участь в багатьох археологічних експедиціях БДПУ. Після російського вторгнення і вимушеного виїзду з ТОТ, молодий освітянин віддав перевагу не науковій роботі в аспірантурі, а вчителюванню в українській глибинці. Вже другий рік, як учасник програми «Навчай для України / Teach For Ukraine», Юрій Красніков викладає в невеличкій громаді на Київщині та допомагає місцевим підліткам розвивати молодіжний рух, зростати свідомими громадянами своєї країни.
- Юрію, ти - людина з активною громадянською позицією, ти - бердянець у кількох поколіннях, але вже майже три роки ти вимушено живеш далеко від дому. Що для тебе зараз бердянська громада, та чи відчуваєш ти себе її частиною?
- Для мене зараз бердянська громада - це наші люди, виїхали вони з окупації чи залишилися там. Безумовно, про зрадників і телепнів (“какая разніца”) мова не йде. Особисто для мене такі “померли” як українці, як бердянці. Так само для мене не є частиною бердянської громади ті, хто після 24 лютого 2022 року переїхали до Бердянська з інших ТОТ і “віддячили” бердянцям за допомогу тим, що “віджимали” майно, писали доноси тощо. Чи відчуваю я себе частиною бердянської громади? Звісно, і завжди відчував!
Мої предки тут (у Бердянську і Нововасилівці) з середини ХІХ століття. Звісно, важче це відчувати, коли ти не в рідному Бердянську, а, наприклад, в Києві, Львові чи Варшаві. Де немає твоїх місць сили. Насамперед - Азовського моря. Коли штиль чи шторм, влітку чи взимку. Немає можливості прогулятися стінами рідних БДПУ чи медичного коледжу.
- Як на твою думку змінилися пріоритети, в умовах коли громада виявилася розділеною, що передусім турбує тих хто залишився в окупації, і тих, хто опинився за межами міста? Які фактори залишаються об’єднуючими?
- Судячи з новин, у Бердянську лише загострилися ті проблеми, що були до окупації. Тобто для мешканців, які залишилися там, вони є пріоритетними, після питання власної безпеки. Якщо людина там має російський паспорт, “переоформила” рухоме та нерухоме майно, то вона за це може особливо не перейматися. У неї є купа інших нагальних питань. Для мене, як людини, яка виїхала, не стоїть питання пошуку робочих місць в Бердянську чи проблема рівня місцевої охорони здоров’я. Бо я не там. Мені болить за те, у ЩО перетворюють наше курортне місто окупанти. Болить за людей, які залишилися там. Болить за моє власне майно та майно родини. Бо будинок наш “віджали” і можливості його переоформити після виїзду не було. Тому й турботи у тих, хто виїхав, і тих, хто залишився - нині різні. Проте, тим, хто залишається в окупації, набагато важче. А ми дихаємо вільним повітрям. Об’єднує ж бажання якнайшвидшої деокупації та розвитку міста. Ну і зустрітися нарешті з рідними та друзями.
Археологічна експедиція БДПУ в Ольвії, 2021 р.Фото: Архів Юрія Краснікова
- У кожного з тих, хто поїхав з Бердянська, і тих, хто лишився, були свої причини та аргументи для такого рішення. Проте, нерідко можна було чути звинувачення один одного у «зраді». Ми не говоримо зараз про явних колаборантів. Через 2,5 роки війни чи змінилося ставлення бердянців у місті та поза ним один до одного?
- На моє чітке переконання не є зрадниками ті, хто залишилися в Бердянську. Дійсно, у кожного і кожної були свої причини. Так само, й ті, хто виїхав не є зрадниками. Невже, якщо людина виходила до останнього на акції протесту, а після затримань, обшуків, “підвалів” змогла покинути ТОТ - вона зрадила Бердянськ? Абсурд. Не треба шукати зраду там, де її немає. Вона є в інших місцях. Ми з родиною не планували їхати, поки до нас не прийшли з обшуками. У багатьох були подібні ситуації. Моє ставлення до тих, хто залишився в окупації, не змінилося. Якщо ти не “зливав” інформацію про розташування українських військових, не пішов агітувати за путіна та росію, не пішов до ворожої армії, не здав росіянам сусіда, друга чи родича, а просто залишився в окупації й чекаєш, коли знову над містом майорітиме синьо-жовтий стяг - то який ти зрадник?
- Як, на твою думку, різний досвід виживання, отриманий бердянцями-переселенцями і тими, що лишилися в окупованому місті, вплине на життя громади надалі, після війни?
- Можливо, саме цей різний досвід допоможе витягнути місто з тої прірви, яка залишиться після росіян. Насамперед ментальної. Особисто я, за ці 2,5 роки, жив у Львові, Харкові, на Волині та Харківщині. Нині трохи більше року живу на Київщині. То я вже маю купу ідей щодо покращення Бердянська. А нас таких, бердянців, десятки тисяч зі своїми осяяннями. І у кожного своє бачення щасливого майбутнього для міста. А в цьому - вже певний конфлікт інтересів. Кожен із досвідів по-своєму унікальний, проте не кожна ідея буде доречною для втілення її в Бердянську. Тому треба буде шукати ці точки перетину. А зараз головне - робити все для нашої Перемоги. На своїх місцях. В Україні, за кордоном, а особливо - в окупації. Навіть просто вірити й чекати на деокупацію, тобто не зневірятися - надзвичайно важливо.
Зустріч випускників програми «Навчай для України» 2023-2024Фото: Архів Юрія Краснікова
- Як ти вважаєш, чи можна казати, що по суті зараз формується нова громада? Чи дві різні громади – в місті та поза ним?
- Для мене бердянці - це одна громада. Поки розділена, з різними проблемами, але - одна. Я знаю людей, які повернулися до окупованого міста аби зберегти своє майно. Більша частина з них зробили собі російські паспорти, “переоформили” майно і поїхали далі, здебільшого за кордон. Хтось лишився, але бідкається тепер, що не може виїхати. І знаю про випадки, коли людей не пускали навіть до росії. Знайшли якийсь небажаний контакт, “неоднозначний” пост у соцмережах чи просто вигляд “неблагонадійний”. Я розумію бажання людей зберегти власне майно. Не лише від росіян. То пів біди, як на мене. Найстрашніше, коли це роблять твої колишні співгромадяни. Оце - нова “громада” - громада зрадників. Про це не так багато говорять. А то велика проблема. Як дивитися потім в очі тим, хто розкрадав твоє майно, здавав тебе і твоїх близьких росіянам? Хто здавав своїх за рублі і радо чекав на обшуки у них? Навіть більше, вони влаштовували змагання, хто більше здасть “неблагонадійних” і отримає більшу винагороду… Ця громада була й раніше. Вони ж не стали такими через росіян. Просто з’явились сприятливі для них обставини, проявити справжніх себе. Я ж переконаний, що завжди треба залишатися людиною. Часто я задумуюсь, що в місті зараз дві громади - бердянці та “жителі” Бердянська. Дехто з останніх на отримані рублі вже купив нерухомість, про всяк випадок, у Краснодарському краї.
Зустріч в Українському інституті національної пам'яті до Дня Соборності України, січень 2024Фото: Архів Юрія Краснікова
- Чи можна взагалі в таких умовах зберегти ідентичність бердянців і як?
- Більшість бердянців вдало зберігають ідентичність, що можна простежити в соцмережах, наприклад, в інстаграмі. Це можуть бути як великі щемливі пости зі спогадами про рідне місто, так і одна назва «Бердянськ» в описі профілю. Навіть у людей, які переїхали до міста за кілька років до окупації. Я знаю багато випадків, коли люди переїхали з Донецької області, і люблять наше місто не менше за корінних. Хіба це не про ідентичність?
Пост Юрія у соцмережах після двох років вимушеного виїзду з Бердянська
- Як вважаєш, коли після звільнення Бердянська повернуться усі хто захоче повернутися, якою буде їх зустріч з тими, хто переживе окупацію? Чи зможе громада знов об’єднатися і повернутися до звичного життя?
- Я не знаю, якою буде ця зустріч і, важливо, коли. Проте, вірю, що об’єднатися та повернутися до звичного життя, поступово, вдасться. Якщо відверті, ідейні, колаборанти встигнуть втекти, то оці “какая разніца” будуть тихішими від води, нижчими від трави. З ними, умовно, не будуть вітатися на вулицях. Проте, з часом цей лід розтане, думаю. А ті, хто чекають - ну то зустріч буде з великою кількістю обіймів і сліз. До речі, з питанням об’єднання прекрасно впораються звичні, повсякденні проблеми, як-от вивіз сміття чи проблеми з водопостачанням. Тут питання, в якому стані буде інфраструктура міста, скільки людей залишиться і скільки захоче повернутися. Повернутися, щоб розвивати місто, досліджувати його, відбудовувати та вдосконалювати, а не просто продати майно і виїхати. І, звісно, питання залучення інвестицій.
- Які ще ти бачиш умови для такого об’єднання, і чи можливо це взагалі? Що можна і варто для цього робити вже зараз?
- Не просто можливо, таке об’єднання необхідне. Напевно, десь підсвідомо російська пропаганда і менталітет ще сидітимуть в головах наших співгромадян, і якийсь час це буде даватися взнаки. Особливо, коли місто зіштовхнеться з нагальними проблемами після деокупації. Ймовірно, будуть обопільні звинувачення: “а за росіян такого не було, залишалося б вже як було”, “саме через росіян і вашу мовчазну згоду це і трапилося” і т.д.
Що варто робити:
- Продовжувати висвітлювати правдиву інформацію. Для наших громадян там, на ТОТ, важливо знати, що про них не забувають і розповідають про нагальні проблеми, які турбують містян. Дяка нашим журналістам.
- Надалі популяризувати Бердянськ: його історію, традиції та самобутню культуру. Проводити виставки та різноманітні заходи. Для мене, як історика, важливо постійно наголошувати на тому, що Бердянськ був дуже колоритним і багатонаціональним містом і до революції в російській імперії. Не лише ж українці та росіяни. Німці, болгари, євреї, греки, італійці та інші. У висвітленні цих тем велика заслуга бердянських науковців Ігоря Лимана та Вікторії Константінової.
- Можливо, створити якийсь культурний простір у тому самому Києві чи Львові. Чай/кава, вініл, книжки, зустрічі на історичні та мистецькі теми. “Бердянський Дім”. Чом би й ні?
- Більше говорити про Бердянськ у ЗМІ. Так, поки це не реклама наступного курортного сезону, але про проблеми людей потрібно говорити. Можливо, якби більше говорили про Тіграна та Микиту у публічному просторі, їхні життя не обірвали б кулі росіян…(16-річні бердянські школярі-патріоти Тігран Оганнісян та Микита Ханганов були вбиті російськими окупантами 24 червня 2023 року в центрі Бердянська, - ред.)
- Говорити, писати, кричати про викрадені скарби Бердянщини. І не лише з 2022 року, а й до того. Наприклад, де середньовічний ківш з морської мушлі та срібла - перлина Бердянського скарбу (знахідка 1892 року)? В Ермітажі… А цей скарб багато говорить про важливість наших земель у контексті давніх торгівельних шляхів. До речі, в Бердянському краєзнавчому музеї не було навіть жодної інформації про нього.
Як ти вважаєш, розв'язання яких питань для громади зараз актуальне? Що може зробити громада об’єднавшись?
- Насправді, об’єднавшись громада багато на що здатна. Ми вже говорили, що громада - то не лише адміністративно-територіальна одиниця, а насамперед люди. Особливо зараз, коли та територія окупована і далека від українського законодавства, захисту прав і свобод.
Бердянці без влади прекрасно підтримують зв’язок одне з одним. Ніщо не згуртовує людей так, як спільне горе, в якій точці України чи світу ті не знаходилися б. Якщо люди не хочуть зберегти зв’язок, то тут не зарадить жодна дія влади. А коли хочуть, ще й влада робить кроки на зустріч, то маємо прекрасні приклади, як-от святкування Дня міста Бердянськ. Такі заходи гуртують людей.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Німецького Фонду Маршалла з США” та “Українського Медіа Фонду”
