До війни кандидат історичних наук Юрій Білай досліджував державотворення і національно-визвольні змагання в Україні 1918-1920 рр., впроваджував нові методики у шкільну освіту, допомагав учням робити перші кроки у наукове життя в Малій академії наук, а у 27 років став одним з наймолодших директорів шкіл в країні, очоливши Бердянську ЗОШ №7. Сьогодні він продовжує керувати шкільним закладом в евакуації, підтримувати педагогічний колектив і учнів, мотивувати їх до нових освітніх здобутків. В рамках проєкту «Точки єднання» ми запитали Юрія Білая про його бачення сьогодення та перспективи бердянської громади, та що, на його думку, допоможе бердянцям триматися купи.
– Юрію, для початку розкажи коли ти виїхав з Бердянська, і як легко далося це рішення?
- Рішення виїхати приймалося на диво легко. Можливо, тому що було розуміння, як відбувалися події на моїй батьківщині ще в далекому 2014 році – в Донецькій області. І коли вже була окупація Бердянська, ми, періодично зустрічаючись з колегами, обговорювали, що треба виїздити. По-перше, були побоювання, якщо навіть окупація закінчиться дуже швидко, то кацапи просто так можуть не піти. І, власне, це може стати загрозою, особливо, якщо у тебе є маленькі діти. А у більшості моїх колег є або малі діти, або онуки. По-друге, частина моєї родини і багато знайомих, що проживали у Донецькій області приймали рішення про виїзд ще у 2014 році, тому той неприємний досвід таки зіграв роль.
– Як далися перші місяці у вигнанні?
– Десь всередині, незважаючи на те, що я історик, була таки надія, що, можливо, це закінчиться швидко. Але, виключаючи емоції, як людина, яка досліджувала зокрема і військову історію, я розумів, що, на превеликий жаль, швидко це не минеться. Це розуміння було ще з самого початку. Колеги та рідні називали мене песимістом, бо вважали, що до кінця 22-го року війна завершиться. Я не заперечував, десь в середині себе зберігаючи надію, але холодним розумом розумів, що - ні. Тому що, в першу чергу, треба розуміти, що росіяни прийшли знищити нашу державу і нашу націю. На мою думку, саме це їх, так би мовити, генеральна мета.
– Виїхавши, ти фактично продовжуєш займаєшся тим самим, чим і у Бердянську – педагогічною та управлінською роботою. Через це переїзд дався легше?
– Власне, так. Це полегшує, бо ти працюєш з тим самим колективом, з тими самими дітьми, яких всіх знаєш. Важче лише комунікація, тому що раніше ти міг з колегами зустрітися очно, а зараз всі розкидані по Україні, по закордону, і єдина можливість зібрати всіх докупи це тільки через Zoom. А оскільки специфіка нашої роботи вимагає системного спілкування, вчителі кажуть, що через наявний зв’язок завдяки онлайн-технологіям трошки важче почуваєшся психологічно, адже вони все одно не замінюють живого спілкування. Проте, ми вже мали величезний досвід роботи онлайн, тож за великим рахунком нічого не змінилося. Більше переймаєшся тим, що частина дітей контактує з нами з різних регіонів, з-за кордону, з окупації. Особливо коли оці нескінченний ракетні атаки, фактичний ракетний терор кацапів… І, знаючи де знаходяться наші вихованці та колеги, ти, звісно, переживаєш за всіх. Наприклад, останні прильоти по Запоріжжю - тільки читаєш, тільки бачиш, що десь щось прилетіло, моментально намагаєшся зв'язатися або з дітьми, або з колегами - чи все в порядку?
Останній передвоєнний випуск Бердянської ЗОШ №7, травень 2021Фото: Архів Юрія Білая
А загалом, через те, що ти не змінюєш сферу діяльності та колектив, в якому працюєш, через це легше. Бо я знаю колег з Донецької області, які переїздили, їм було набагато важче. Тому що там школи або закрилися, або самі люди приймали рішення звільнятися й інтегруватися в нові громади. Я підтримую контакт зі своїми шкільними вчителями, які мене вчили у Вугледарі. Особливо зараз, на фоні того, що місто окуповане і як таке вже знищене. Розумієте, поки територія не окупована, люди психологічно тримаються. Як тільки територію займає ворог, починається одразу розпач, песимізм. Тож, те що ти зайнятий постійно з дітьми, зобов'язаний і їх підтримувати, і колег, у тебе просто немає часу на песимізм.
– Не перебуваючи вже довгий час вдома, ти відчуваєш себе частиною бердянської громади?
– Звичайно! З 2010 року, коли приїхав у Бердянськ вчитися, і до повномасштабного вторгнення я постійно жив у місті. Хоча родом я з Донецька, жив тривалий час і школу закінчив у Вугледарі. Але все ж таки велика частина мого життя пов’язана саме з Бердянськом: тут народився мій син, тут в мене залишаються друзі. Та й педагогічна діяльність і кар’єра вся пов’язана з містом. Тож, в будь-якому випадку моя прив’язка до Бердянська буде на все життя!
– Ти з кимось підтримуєш зв'язок у Бердянську?
– Звичайно, з окремими друзями, які залишилися з різних причин, я продовжую спілкування. Зрозуміло, що зараз це дуже обережне спілкування. Але як мінімум намагаємося підтримувати контакт. Це і тим, хто виїхав необхідно – зв’язок з містом і людьми, яких ти вимушено покинув, і тим, хто лишився, це необхідно - щоб вони розуміли, що не залишились там самі. Та навіть просто обговорити якісь проблеми, просто вислухати…
– Коли ми усі жили в одному місті, як то кажуть, і проблеми були спільні. А тепер, коли громада розділена, на твій погляд, які найнагальніші пріоритети для людей, що виїхали і для тих, хто лишився?
– А вони не змінилися насправді, у нас залишилася єдина спільна мета – встояти, вижити, повернутися і зустрітися. У нас навіть кожна шкільна нарада закінчується побажанням зустрічі у Бердянську. Це вже стало замість «до побачення». І ця спільна мета об'єднує нас бердянців, де б ми не були. Бо з ким би я не спілкувався, усі в масі своїй мріють повернутися в деокуповане місто - під українськими прапорами. Тож, у нас до війни були спільні проблеми, а тепер є спільна мета, яку втілюють Збройні Сили України, і всі причетні до хоча би найменшої їм допомоги. І найголовніше - що у більшості людей ця мета, ця мрія є!
– Особливо на початку війни був момент, коли ті, хто поїхав з Бердянська, і ті, хто лишився, вважали один одного зрадниками. Зрадник – хто покинув місто у лиху годину, і зрадники – хто лишився жити під ворожою владою. Це яскраво проявилося у різних чатах. Ми не говоримо зараз про явних колаборантів. Але через 2,5 роки чи змінилося ставлення бердянців у місті та поза ним один до одного?
- Насправді такі моменти були в Україні ще з 2014 року, але ті, хто не стикався у повсякденні з Донеччиною і Луганщиною, про них не знали. На Сході було те саме. Під час будь-якої війни виникає таке розділення, коли громада атомізується. Кожен замикається на собі, на своєму виживанні. І це логічний розвиток, бо так чи інакше люди намагаються пояснити свої дії, чому вони виїхали, або не виїхали. Людина завжди прагне знайти собі виправдання. Але насправді оці виправдання - це просто внутрішній діалог із самим собою. Те, що це проявлялося назовні в якихось чатах, ну, по-перше, слід сприймати як виплеск емоцій, не більше. А те, що негатив залишився, ну то він і буде залишатися поки не буде деокупації, насправді.
Давайте будемо відверті, нам, тим, хто виїхав, набагато легше. Навіть попри всі негаразди, обстріли, блекаути, побутову необлаштованість і так далі. Нам легше, тому що ми на території, де ми можемо висловлювати свою думку, ми спостерігаємо власні українські прапори, а не окупантські «аквафреші».
Там якісь незрозумілі для нас порядки, якісь нескінченні облави, нескінченні пошуки кого завгодно, то підпільників, то ще когось. Тобто, люди в окупації живуть в атмосфері тотального страху. Я спілкуюсь із тими, хто залишився – вони кажуть, що наче й у себе вдома, а «відчуття дому» немає. От у чому є проблема! Якщо у тебе проукраїнська позиція, ти там стаєш ворогом і потрапляєш на підвал, або зціпивши зуби просо мовчиш.
І це одна з причин, чому люди покидали окуповані території - це страх за себе, за власних дітей, за своїх рідних. Тому моя особиста думка - нам треба з розумінням ставитися в першу чергу до людей, які там замкнулися в собі, і вони навіть не можуть сказати все, що думають, тому що це небезпечно. Вони не можуть написати все що думають, висловити власні почуття, власні емоції – це насправді дуже важко! Я навіть не уявляю себе в такій ситуації. Зі свого боку ці люди не можуть зрозуміти нас, особливо коли хтось на вільних територіях у соцмережах публікує фото зі своїми дітьми, із якимись щасливими моментами життя. І ті, хто лишився далеко від своїх дітей та онуків, щоб доглядати старих батьків, можуть висловлювати невдоволення, не розуміючи, що для переселенців (особливо молодих) фіксування позитивних емоцій - це так само намагання знайти психологічний баланс.
І цей діалог - він складний насправді. Не можна навіть думати про те, що ті, хто в окупації – зрадники. Якщо проаналізувати ситуації більшості людей, які там залишились, основна причина - це старі батьки, нетранспортабельні родичі, яких вони просто фізично не можуть вивезти - таких більшість. Інший значний відсоток - це категорія «50+». От вони здебільшого тримаються за нерухомість, бо її просто відберуть. А люди там все своє життя створювали якесь родинне вогнище. І вони просто психологічно не можуть кинути це все і почати життя заново. Я можу про це судити по своїм найріднішим, наскільки їм було важко на початку, та й зараз психологічно теж нелегко. І от вони бояться саме цього, що вони поїдуть кудись, де не власної ложки, не власної виделки і все це на зйомних квартирах. Є ще одна категорія старшого віку, яка не хоче бути тягарем для своїх дітей-переселенців. А тут у них яка не яка, але своя квартира, і ти замкнув хату і сидиш собі тихенько.
Тобто, тут треба підходити з розумінням, що причин, чому люди не виїздять, чимало. Так, ми не беремо «колобків», які побігли служити окупантам, а беремо людей, які залишилися думками з нами та чекають деокупації. Так само і вони мають розуміти, що для багатьох, хто виїхав, залишатися було просто небезпечно, бо чимало людей з активною громадською позицією могли закінчити своє життя «на підвалі».
– Таких прикладів багато, на жаль. На твою думку, от такий різний досвід виживання, як він у подальшому вплине на громаду?
– Це все буде залежати від організації суспільної медіації, тому що все одно - така розірваність громади - це конфліктна історія. Хтось поїхав за кордон і, повернувшись до Бердянська, буде хотіти, щоб у нас було так само як, скажімо, у Франції, Німеччині, Австрії чи де вони були. Але ж ми розуміємо, що такого не буде. Не зараз, не одразу. А хтось жив в якомусь селі умовної Дніпровський області, і у нього, в принципі, ціннісні вимоги до рівня комфорту не змінилися. Хтось жив в обласних центрах або в Києві, і відповідно у нього є тривалий досвід життя у мегаполісі, і йому буде хотітися, щоб все було як у великих містах. А комусь просто хочеться повернутися. Їм байдуже куди, просто повернутись. А хтось чекає деокупації… Тому потім має бути діалог. Потрібна буде велика робота медіаторів, велика робота психологів. Тому що все одно, цей досвід треба буде проговорювати, шукати спільний знаменник, який може всіх об'єднувати. Хоча я вважаю, що ці досвіди цінні самі по собі.
А за кордоном це зовсім інші правила поведінки, інші звичаї. Тобто, потім для громади буде дуже тривалий період пошуку взаєморозуміння. І кожна із цих категорій бердянців має вміти йти на компроміс. Якщо ми хочемо побудувати здорове суспільство, здорову громаду.
– Ти вже згадував колаборантів. Є люди, які одразу пішли співпрацювати та відверто раділи тому «рускому міру», є люди які зціпивши зуби живуть і плекають надію, що Україна повернеться, а є такі, кому байдуже. Вони просто навчилися виживати, і їм все одно - під яким прапором. Скоріше за все, після деокупації відверті колаборанти втечуть, а от що робити з байдужими? Чи можна буде з ними вести діалог, і чи не виникне відверта конфронтація?
– Конфронтації, думаю, не буде. Якщо їх девіз - «а нам все одно», то, власне, їм і буде все одно. Хоча в більшості випадків таку позицію ми спостерігали серед колаборантів. От колаборанти – це, якраз, про «все одно»: під яким прапором, під якою владою, по яким програмам викладати, чому вчити, яким традиціям, звичаям, пісням. Їм байдуже кому служити. Ну а люди по різному проявляють свої емоції – це система виживання. І це не відкриття нашої війни. Якщо подивимося на Другу Світову, і подивимося, наприклад, на Францію - країну, яка була частково окупована. Ну там було те саме, тривав конфлікт між тими, хто проживав в окупації, хто співпрацював з режимом Віші і тими, хто боровся в русі опору. Це був тривалий конфлікт, але завдяки громадським діячам, лідерам суспільної думки, цей конфлікт не переріс у щось більше, і лишився на словесному рівні. На рівні таких суспільних відносин. Але для цього потрібен час. Як тільки подразник буде зникати (у нашому випадку це росіяни), всередині свого суспільства ми спільну мову знайдемо. Ми знайдемо слова один до одного. Не одразу, але знайдемо. А на початках, все одно, я думаю, не буде прямо такого мега конфлікту, це буде щось на рівні мовчазної холодності. Але воно з часом згладиться.
– На твою думку, та частина бердянської громади, яка поїхала з міста, наскільки вона тримається купи, або навпаки розпорошена так, що вже і важко вважати себе бердянцями?
- Значний відсоток тих, хто виїхав, вже інтегровані в місцеві приймаючі громади. Хтось десь вже започаткував бізнес, хтось інтегрований в місцеві системи, як от колеги освітяни, які вирішили для себе, що вони не будуть повертатися в місто. Але все одно ми спілкуємося. І якась частина тих, хто начебто вже інтегрувався в інші громади, дуже хоче повернутися. Але чим довше це буде тривати, тим відсоток тих, хто остаточно інтегрувався, буде зростати. І це факт, бо таке життя. А ті, хто живуть великими спільнотами, такими як у Запоріжжі, вони підтримують тісний зв’язок, один одного знають, майже щодня бачаться, радіють зустрічі десь в інших куточках України. Але так, частина громади вже не повернеться. І не найгірша ж частина! Вони влаштовують своє життя на новому місці та не бачать себе в Бердянську навіть після деокупації. Це також треба визнати. Це не погано, не добре. Це реалії життя.
– На жаль, ніхто зараз не знає коли Бердянськ буде звільнено. Чи можна взагалі в таких умовах зберегти ідентичність бердянців? Можливо потрібні якісь дії з боку військової адміністрації чи громадських організацій?
– Ну зберегти ці взаємозв'язки адміністративним способом не можна. І тут будь-які дії влади чи громадських організацій не дуже й то допоможуть, якщо люди того хотіти не будуть. Можемо бачити приклад святкування Дня Бердянська – як багато було людей на трьох локаціях! Ну це ж говорить про те, що люди зберігають зв’язок, що люди ідентифікують себе з Бердянськом. Це важливо. Але знову таки, якщо організовувати подібні заходи дуже часто, то воно спрацює у зворотній бік. Окремо можна подивитися на заходи, що в Запоріжжі організовуються для дітей – також багато нашої бердянської малечі залучено. Значить батьки тої малечі також ідентифікують себе з містом, бо інакше там би просто нікого не було.
– Можливо, з боку влади або громадських організацій має бути якесь заохочення або підтримка?
– Не можна заохотити любити своє місто. Ти або його любиш, або ні. Я люблю своє місто де я народився, воно часто мені сниться, саме таким, яким я його пам’ятаю. Я вже понад десять років його не бачив, але продовжую любити. І так само я люблю Бердянськ, адже це також рідне для мене місто. Мене ніхто не заохочує до цього. Звичайно, чим більше проходить часу, тим більше ти прилаштовуєшся до правил нової громади. Ті колеги, які виїхали, наприклад, на Західну Україну, вже прилаштувались навіть до певної місцевої специфіки, правил комунікації, навіть до деяких місцевих звичок. Але це може стати дуже класним поштовхом після деокупації. Збір життєвого досвіду у різних громадах може потім допомогти розвивати наше місто. Але так, чим більше минає часу, тим більше втрачається ідентичність. Спитайте про це переселенців з 2014 року. Проблема в цьому - ми не знаємо, як довго це триватиме. Я реаліст і розумію, чим довша окупація, тим менше людей буде бажати повернутися до Бердянська, адже життя не стоїть на місці, люди знаходять роботу, будують своє життя, зрештою їх діти звикають до нового місця проживання, йдуть до садків, шкіл, знаходять друзів.
– Тобто, лишається тільки любити та чекати? Чи можлива якась спільна дія, яка буде об’єднувати людей, живити в них це відчуття Бердянщини?
– Я вважаю тут може бути лише один варіант поведінки – допомагати Силам оборони України. Багато випускників нашого закладу служать у Збройних Силах, і ми з колективом завжди допомагаємо закривати певні їх потреби. Так, це не сотні тисяч гривень, але і наша допомога необхідна. Бо саме завдяки кожному окремому солдату ми маємо змогу працювати.
Це очевидні речі. І чим більше буде допомоги армії, тим швидше закінчаться кацапи. Це по-перше.
По-друге, у будь-якому випадку, якісь громадські заходи, які проводяться, це класно. Навіть просто зібратися, чомусь новому навчитися, як це роблять наші бердянські організації у Запоріжжі. Тому об'єднання навколо якоїсь ідеї чи мрії, а в нашому випадку це мрія повернутися додому, це насправді класно. І під таке прагнення треба підкладати допомогу армії, роботу з дітьми. Бо діти наш найбільший скарб, і все що ми робимо зараз, ми робимо заради них. Заради них продовжуються усі ці громадські взаємини, ці зустрічі між собою, все це зберігає зв’язок між людьми. І це допоможе в майбутньому. Бо ми знаємо з досвіду територій, які були деокуповані (на Херсонщині, Харківщині), там де люди трималися купи і потім громадою повернулися, це їм допомагає далі налагоджувати життя після деокупації. І це не зважаючи на те, що там продовжуються атаки росіян, нескінченні обстріли. Ця спільнодія допомагає людям виживати. Попри безліч труднощів – починаючи від інфраструктурних, закінчуючи взаєминами між різними групами населення. Така колективна робота сприяє і волонтерству, і допомозі Силам Оборони. І оцей соціальний контакт він важливий!
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Німецького Фонду Маршалла з США” та “Українського Медіа Фонду”
