Ми вже публікували чимало думок бердянців щодо точок єднання бердянської громади. Робили опитування-голосування онлайн та питали відомих бердянців. Наступна думка надійшла на заклик ділитися вашими роздумами з окупованого міста. Бердянець, якого ми не називаємо з міркувань безпеки, надіслав нам лист, в якому розповідає про життя містян в окупації. В ньому серед іншого дуже важливі та болісні роздуми про те, як відчувається прірва меж двома світами роз'єднаних бердянців та як її подолати.
Лист автора опубліковано без скорочень.
"Доброго дня! Почитав у вас опитування бердянців про теперішнє і майбутнє бердянської громади і вирішив також вам написати. Бо більшість точок зору було від тих хто виїхав, а я гадаю, що думка тих, хто лишився, теж важлива.
Ви питаєте, чи відчуваємо ми себе частиною бердянської громади? Скажу за себе, але вважаю, що цієї ж думки більшість тих, хто лишився, але не зрадив Україну. Я відчуваю себе бердянцем і частиною цього міста, бо мешкаю тут усе життя і у цій землі лежать мої діди і прадіди. Але бути частиною громади означає брати участь у громадському житті. Хоч якось. Не обов’язково депутатом чи активістом, але хоча б відвідувати міські заходи, концерти, суботники, мітинги, брати участь у опитуваннях, чи петиції підписувати. Усього цього ми тут позбавлені.
Звісно, кацапи для галочки та імітації «щасливого», «активного» життя проводять якісь «акції», але жодна притомна людина залучатися до цього під ворожими прапорами не буде. Вони привозили усілякі шоу балалаєчників та дагестанських плясунів, але від тих видовищ тошно. З місцевих дуже мало хто там бував. А дивитися на виступи наших бердянських діток у косоворотках і кокошниках під триколорами дуже сумно.
Зараз на ринку для торговців в ролетах ціну підіймають майже у 5 разів! Вони обурюються між собою, кажуть – треба йти під виконком, мітингувати. Я кажу знайомому – ага, ідіть, вас там швидко «зпакують» куди треба.
Ось таке у нас зараз громадське життя. Звісно, у єбалицького в телеграмі суспільне життя в окупованих містах кипить. Розповідають по опитування громадської думки, якість там «громадські ради», але певен вони і самі не вірять у те, шо пишуть, бо краще за інших знають, що то – брехня!
Пріоритети? Думаю, вони для усіх одні – вижити. І дожити, чи то до Перемоги (а віра тут у це з кожним днем все більше згасає), чи то до якогось логічного завершення усього цього. Бо знаю вже багатьох, хто не дожив. Вони не загинули на фронті, вони померли у своїх ліжках від хвороб і самотності. І ховали їх дальні родичі і знайомі, бо дітей кацапи не пустили навіть попрощатися з батьками.
До речі, діти тут ще можуть отримати якісну медичну допомогу. Звісно не в Бердянську, бо лікарів обмаль, а хороших лікарів на пальцях однієї руки можна порахувати. А от в Сімферополь чи москву цілком реально потрапити до гарних фахівців, навіть за бюджетний кошт.
А через стрес, депресії, погану якість майже всього стан людей тут дуже погіршився. Якісні ліки і їжа коштують занадто дорого, а те, що по кишені – хіба що погіршує твій стан. Так, є тут ще любителі «руского міра», їм хоч в очі сци, те все - божа роса… Але таких стає все менше, навіть самі «упораті» поступово прозрівають.
Думаю за ці роки війни непорозуміння між тими, хто виїхав і хто лишився поглиблюється. Мені важко у повній мірі оцінити стан людей, хто покинув свої домівки. Знаю, що усі без винятку сумують і хочуть повернутися – принаймні ті, з кими я спілкуюсь. Але тут люди вимушені зміритися з обставинами, бо жити пригнобленим, «зціпивши зуби» постійно – ніяка психіка не витримає. Тому багато з того, що спершу було неприйнятне та відразливе, здавалася зрадою (як от отримання росіянських паспортів, чи рубльових виплат), згодом стає необхідністю для виживання, твоєю буденністю. Одне скажу, що після отримання тих паспортів багато бердянців зненавиділи росіян ще більше, бо тим примусом та «присягою» людей дуже принизили. Від багатьох чув – «отримав той паспорт і ідеш немов опльований».
У першій рік окупації таке відчуття, що твоє життя стоїть на паузі. Ти прокидаєшся, снідаєш, ідеш на роботу (якщо вона в тебе лишилася, чи знайшлась), повертаєшся додому. Ніби живеш, але не рухаєшся. А через деякий час наступає «день сурка». Усе по колу, і поступово це коло звужується. Коло спілкування, коло інтересів, твій щоденний маршрут по місту. Це морально важке життя, але якщо хочеш вижити – пристосовуєшся. Не всі на вільних територіях це розуміють. А от що однаково для всіх бердянців, думаю, це – бажання повернути своє життя. Для багатьох, нажаль, вже неможливо повернутися до колишнього життя. Але повернути контроль над власним життям хочуть усі. І мир – цього теж усі хочуть.
Думаю для майбутньої бердянської громади це теж буде важливо – як робити не треба. А от як треба, більше, мабуть, розкажуть ті, хто жив у інших містах і країнах. У Бердянську зараз люди, виживаючи, теж набувають різного особистого досвіду. Як кажуть, що не зламає, те – загартує. І стійкість у майбутньому, певен, дуже знадобиться.
Щодо повернення. Люди і зараз повертаються. Принаймні ті, кого кацапи пропускають. Хтось вирішує свої справи і їде. Мабуть, вже назавжди. Хтось залишається і занурюється у окупаційну дійсність. Ніхто не знає коли і як буде звільнений Бердянськ. І чи буде взагалі звільнений в осяжному майбутньому. Це дуже пригнічує людей тут в окупації (тих, хто не став колаборантом), однак народ вже настільки вимотаний, що хоче вже хоч якоїсь розв’язки. Чого точно не хоче ніхто – не хоче, щоб «як в Маріуполі». За цих обставин важко щось планувати, та мабуть і не реально. На мою думку, єдине, що варто робити – це не забувати тих, хто лишився в окупації. Для людей важливо знати, що про них пам’ятають не лише родичі, що Україна (як би пафосно це не звучало) не забула про них.
Тож, головне що можуть робити бердянці для Бердянська - це нагадувати усюди де зможуть, що це все ще українське місто.
Тут в окупації люди теж роблять на що вистачає сил, нервів і сміливості. Навіть просто чинити «тихий спротив» - не піддаватися російській пропаганді в умовах зростаючого тиску це вже немало.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Німецького Фонду Маршалла з США” та “Українського Медіа Фонду”.
