Бердянський журналіст Сергій Старушко висвітлює життя окупованого Півдня та Сходу України в Кримському центрі розслідувань. Для проєкту “Точки єднання” ми говорили про важливість донесення правдивої інформації про життя людей в окупованому Бердянську, про “реабілітацію” людей, які зараз перебувають під впливом російської пропаганди. А також про те, що має зробити громада та влада Бердянська для того, щоб не лише зберегти єдність, а й підтримати бердянських захисників.
— Сергію, ти працюєш у Кримському центрі розслідувань. Основна команда — це журналісти з територій, окупованих з 2022 року, та Криму. Ти бачиш по своїх колегах цей досвід довгого життя в евакуації. Як люди це витримують, чи зберігають приналежність до громади і чи вірять, що повернуться, наприклад, до Криму?
— Напевно, вони вже трохи, як то кажуть, змирилися. Коли ми сподівалися, що ось ще два тижні, ще місяць і вже скоро додому, то вони трохи зі скепсисом на нас дивилися. Вони так само вважали свого часу та сподівалися швидко повернутися додому. А потім зрозуміли, що ця історія надовго. Як зберігають зв’язок з домом? Мені здається, що вже в багатьох немає того сильного відчуття. Бо людина пристосовується до всього, це наша природа. Вже будують своє життя. Але, звісно, всі чекають: коли додому. Навіть плани будують. У перемогу і в повернення всі вірять, звісно, але, мені здається, не тішать себе, що це буде в близькому майбутньому.
— Твоя професійна діяльність допомагає зберігати зв’язок з домом та відчувати себе частиною громади?
— Звичайно, я бердянець і цим пишаюся. І дуже важливо, щоб не втрачався будь-який зв’язок з містом, з тими, хто в окупації. Хоча ми розуміємо, що з того боку робиться все, аби перерізати будь-які канали зв’язку. Навіть на побутовому рівні. Але, на щастя, ми живемо в 21 столітті, і можливість комунікації зберігається. Цей зв’язок нашим друзям, родичам, всім людям в окупації дуже потрібний. Їм вкрай важливо знати, що про них не забувають.
— Чи змінилося в людей, які поїхали, ставлення до людей, які залишилися в окупації, і навпаки?
— Я дуже часто останнім часом зустрічаю людей, киян чи з інших регіонів України, у яких немає розуміння того, що люди, які знаходяться в окупації, це українці, які чекають повернення. Їхня думка — ну раз там лишилися, значить їх все влаштовує. Якщо вони всі отримали російські паспорти, то вони всі зрадники. Це поганий дзвіночок і означає, що ми — медійний цех — десь недопрацьовуємо.
За прикладом ходити далеко не треба. Всі пам’ятають “русский Херсон”, де, щойно зайшли наші, усі повикопували українські прапори, і все місто вийшло зустрічати.
— Як пропаганда впливає на людей в окупації і змінює їхню думку про Україну та бердянців, що поїхали?
— На мій погляд, ключовим фактором тут залишається невігластво. Якщо людина, скажімо так, недалека, не хочу нікого образити, то вона дуже швидко піддається пропаганді. Але, на мою думку, ще дуже недооцінена російська пропаганда і її вплив на людей, які мають навіть проукраїнську позицію. Коли створюють цю інформаційну бульбашку і максимально відрізають канали отримання альтернативної інформації. Будемо відвертими, у нас і до війни люди погано вміли дотримуватися інформаційної гігієни. І тому пропаганда дуже діє. Я навіть бачу це по знайомих. Вони взагалі не за Росію. Вони якось пристосувалися до того життя. І ось у них просто в побутових розмовах починають проскочувати наративи пропаганди. І ти вже кажеш людині: “О, друже, ти зараз зі мною розмовляєш словами Соловйова”.
Люди, які, скажімо так, мають чітку позицію і дотримуються інформаційної гігієни, у них думки чіткі. Вони просто чекають, роблять, що можуть в тих умовах, в яких вони знаходяться. Ризикуючи дуже своєю безпекою, допомагають, передають інформацію. І таких людей насправді багато, як на мене.
— Як боротися з упередженим ставленням до людей, що залишилися жити в окупації?
— Треба більше доносити інформацію про причини, чому люди вимушені залишитися і як вони там живуть. Ми знаємо, що найпоширеніша причина, чому люди залишилися, це літні батьки. Будемо відвертими також, людина могла злякатися і не змогла переступити через себе і поїхати кудись. Багатьох злякала невідомість: ну хто мене там чекає. Держава, як на мене, робить мізерно мало для вимушених переселенців. Ну про що казати, якщо навіть 2000 гривень сьогодні можуть отримати лише пільгові категорії. І тому багато людей і повертаються. І не тому, що вони полюбили Росію, а тому що не знайшли себе.
— Як роз’єднані бердянці, які і до війни мали зовсім різні погляди, зможуть об’єднатися після деокупації?
— Так, буде важко. З іншого боку, ми всі люди і завжди знаходили спільну мову, не зважаючи на якісь там мовні, політичні погляди. Те, що нас роз’єднувало до війни, — зникне. Все, що до 24 лютого 2022 року, це вже якесь миле життя. І не важливо, чи залишилися люди в місті, чи виїхали. Є єдиний критерій: за Україну чи не за Україну та любов до свого міста. Я от почув нещодавно таку фразу від київських знайомих: “Бердянці, ви вже дістали, ви так любите своє місто! Постійно це Бердянськ-Бердянськ, найкраще місце”. Мені здається, це буде такий об’єднуючий фактор. Треба буде гуртувати людей довкола цього, забувши якісь старі образи і таке інше. Хоча буде важко, звичайно.
— А як бути з колаборантами?
— Ну, по-перше, є визначене законом поняття, що колабораціонізм — це добровільна співпраця з ворогом для того, щоб завдати шкоди своїй країні. Ці люди мають відповідати за законом. Це робота правоохоронних органів. Будемо відвертими, хоч довіра у нас до правоохоронних органів не дуже висока, але в цьому випадку всі затяті колаборанти будуть відповідати перед законом. Якщо, звісно, з якихось причин залишаться, а не поїдуть слідом за росією. Бо люди не дадуть зам’яти ці справи. Щодо, скажімо так, бюджетників: медиків чи вчителів, частина з них дійсно це роблять, бо треба якось виживати. Я насправді лише нещодавно дізнався, що за Женевською конвенцією медики не підпадають під колабораційну діяльність, бо вони мають забезпечувати медичне обслуговування. Інша річ, якщо людина це робила, тому що вона дійсно вірою і правдою хотіла служити росії.
Я не думаю, що ми будемо уживатися з людьми, які працювали на росію. Вони здебільшого поїдуть. Тим, хто залишиться, я насправді не заздрю. Бо як вони будуть жити? Ну, будуть якось мовчки ходити, щось тихенько робити.
Але треба розуміти, що процес війни колись мав початок, але, на жаль, не має кінця. Ми всю свою історію воюємо з сусідньою країною. Ця боротьба триватиме і після деокупації. І дуже важливою буде, як то кажуть, боротьба за розуми. Є люди, які в окупації не змінили свого ставлення до росії як до загарбника. А є свіжі жертви пропаганди. Для них треба буде розробляти курс реабілітації, якщо так можна сказати. Суспільству треба над цим подумати: як змінювати, лікувати світогляд цих людей. Хоча, я нещодавно почув таку думку: як тільки людина відімкнеться від російського “ящика”, то за якийсь час настане прозріння.
Запис влогу біля знищеної російської військової техніки у КиєвіФото: архів Сергія Старушка
— А щодо дітей, які зараз перебувають під впливом пропаганди?
— Я взагалі не бачу проблем з молоддю. Бо саме вони на окупованих територіях дуже вболівають за Україну. Основа руху опору на тимчасово окупованих територіях — це молодь і діти. Це ті, хто дійсно робить багато для Перемоги. І всім відомий приклад — Тігран та Микита, бердянські хлопці, яких вбили саме для того, аби посіяти страх серед дітей і підлітків. Але це покоління не з робких.
Так, росія приділяє дуже багато уваги залученню молоді до різних своїх гуртків та мілітаризованих організацій. І візуально може здаватись, що наче там і багато дітей. Але я думаю, діти це роблять, тому що “так треба”. А думками багато хто з них з Україною. Навіть діти та молодь, які нібито “ідейні” в цих їхніх рухах, виглядають якось неприродно, награно.
Чому я так вважаю: бо бачив приклади Донецької області, з покоління, яке вже народилося напередодні війни. Вони навіть в українській школі не вчилися, а вони зараз дорослішають і, коли досягають повноліття, багато з них приїжджають в Україну вчитися. У багатьох після Донецька культурний та побутовий шок: як класно в Україні. Юнаки, які Україну навіть майже не пам’ятали, бо були маленькі, йдуть воювати за Україну.
Я б більше переживав за покоління, як то кажуть, “народжених в СРСР”. Ось з такими треба буде якось дискутувати, пояснювати. Діти наші народилися в Україні, для них росія — це окупант та загарбник. В цього покоління якась вроджена інформаційна гігієна. Вони дуже скептично завжди ставляться до інформації. Діти дуже реагують на брехню. До того ж відчувають справжнє зневажливе ставлення до них. Що їх фактично силоміць загнали в школи, в них там уроки політінформації, постійний тиск. Багатьом це не подобається. Звісно, їх там піддають російській пропаганді. Але якщо відключити цей російський рубильник, все швидко прийде в норму.
— Як нинішній досвід життя у різних умовах вплине на громаду?
— Думаю, позитивно. Люди приїдуть з різних куточків світу і принесуть з собою частинку того життя, яким жили, частинку з кожної країни. Я впевнений, що люди вже побачили якийсь приклад, який хотіли б втілити вдома. Хтось з підприємців піддивився ідею якогось бізнесу чи закладу. Люди побачили в Україні, в світі: який стан обслуговування в закладах харчування, який сервіс, як працюють установи чи громадський транспорт. І вони хочуть, щоб і у нас все це теж працювало краще, коли вони повернуться. Це буде на користь. Бо досвід — це завжди добре, за яких би обставин він не набувся. Ми зараз його набуваємо, з цим досвідом повернемося і будемо його реалізовувати.
Буде більше активних людей. Для мене було показовим, що стільки людей виходили в Бердянську на мітинги в перші тижні окупації. За цю війну люди вийшли з зони комфорту і будуть більш ефективними.
Збільшаться запити та вимоги, в першу чергу до влади.
— Як зберегти ідентичність бердянців?
— З ідентичністю у бердянців взагалі немає проблем. Навіть якщо ніхто наче для цього нічого не робить, вихідці з Бердянська бережуть свою приналежність до міста. Мене нещодавно знайомі спитали: скільки вас, бердянців, яке у вас населення? Я кажу: приблизно тисяч 100 було до війни. А мені відповідають, що виглядає так, наче значно більше. “Бо ви усюди і завжди кажете, що ви з Бердянська”.
Дуже добре, що в Києві є таке місце — “Характерники”. Хлопці виїхали і прямо на Майдані відкрили цей, як ми називаємо, “Соціальний бар”. Вже був третій День міста, який там проходив, і щоразу людей стає більше. Я думав, що багато людей знаю, а ні — кожен раз знайомлюсь з кимось новим.
Засновник бару Характерники Іван Карауланов з військовимиФото: архів Сергія Старушка
— Як це розуміння бердянцями своєї ідентичності скерувати на користь громаді і що можуть зробити бердянці, об’єднавшись?
— Потрібно підтримувати зв’язок і гуртувати, збирати людей. На сьогодні є один дуже гарний привід: давайте зустрінемось і зберемо грошей на допомогу нашим бердянцям, які боронять Україну. В них є потреба у всьому і завжди. В тих самих “Характерниках” хлопці щотижня проводять аукціони. Я їздив з ними до наших військових на Схід: пошукали якісь осколки, попросили у наших хлопців якісь гільзи, а потім в Києві продаємо на аукціоні як сувеніри. Є навіть шматки Шахеда під склом і таке інше. Це гарні приводи, щоб бердянцям зустрітися, поспілкуватися і добру справу зробити. Може не у всіх є фінансова можливість брати участь, але підтримати або поширити цю інформацію в соцмережах можуть багато людей. Тож треба таким чином єднатися.
Це, як на мене, мала б підтримати і влада. Тому що, якщо чесно, їхньої діяльності особливо по цьому напрямку я не бачу. Навіть останній День міста — дуже вдалий приклад, коли об’єднали людей в різних містах телемостом, наскільки я знаю, це була більше ініціатива людей, а не влади та чиновників.
Я не кажу тільки про Бердянську владу. Окупованих районів та військових адміністрацій у Запорізькій області багато. І це, можливо, обласна військова адміністрація має задавати вектор громадам, щоб вони посилювали цю роботу.
Насправді потрібно не так вже й багато: шукати приводи, щоб якось збирати людей. Наприклад, дуже багато бердянців серед полонених, зокрема це оборонці Азовсталі: азовці, морпіхи, прикордонники. І тут, на вільній території України, їхні дружини, кохані, батьки. Влада також може їх збирати та підтримувати. Звісно, вони між собою комунікують. Але ми повинні розуміти, що ці люди живуть у постійному стресі. Як можна жити, коли ти зранку прокидаєшся і розумієш, що твою близьку людину можуть прямо зараз катувати та принижувати?! А вони живуть постійно під цим психологічним тиском. Їм потрібна допомога і поради спеціалістів, психологів. Ось з цих людей в першу чергу треба починати заходи для об’єднання. Навколо них можна і гуртувати громаду.
Це дуже важливо і для родин, і для тих, хто в полоні. Бо навіть туди доходить інформація, і людям важливо, щоб ми пам’ятали, в яких вони обставинах. А членам родин важливо, щоб на цих акціях з ними було якомога більше людей.
Ще один напрямок — це підтримка дружин, сімей наших військових, які саме зараз на фронті. Коли під час останньої поїздки спілкувалися з нашими хлопцями, вони розповідали, як їхнім родинам не солодко. Кажуть: “Було б добре, якби хтось з нашими рідними чимось займався. Вони б нас менше відволікали, а ми б менше хвилювалися”. Їм би було легше воювати, знаючи, що з їхніми родинами працюють, їм допомагають. Цьому вкрай мало уваги приділяється. Сеанси психологічної підтримки, зустрічі, майстер-класи, все що завгодно, щоб люди збиралися, спілкувалися між собою та зі спеціалістами — саме те, що їм потрібно.
Зараз, мабуть, єдині, хто це робить, — це громадські організації. Вони молодці, але ж і вони не можуть охопити всіх. Потреби в цьому набагато більші. У влади, відповідних органів і структур є ресурс і доступ до великої кількості людей, і все необхідне для такої роботи, яку вони чомусь не роблять.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Німецького Фонду Маршалла з США” та “Українського Медіа Фонду”.
