Ректор Бердянського державного педагогічного університету, професор Ігор Богданов вважає, що попри окупацію міста, бердянцям та місцевому самоврядуванню вже потрібно готуватися до розбудови міста після Перемоги. А для цього необхідно об’єднувати ініціативних людей та науковців. Для проєкту “Точки єднання” ми говорили з Ігорем Богдановим про збереження ідентичності українських дітей в окупації, перспективи повернення молоді до Бердянська та про можливості, які Бердянська громада може втратити, якщо не почати працювати вже сьогодні.
— Ігорю Тимофійовичу, що для вас бердянська громада? І чи відчуваєте ви себе її частиною?
— Громада в юридичному визначенні — це всі мешканці міста Бердянська та населених пунктів, що входять до територіальної громади, які зараз знаходяться там, які тимчасово переїхали на підконтрольну територію, які знаходяться за кордоном. Вона юридично є бердянською територіальною громадою. Звісно, ми відчуваємо себе частиною цієї громади. А якщо говорити серцем? Я — бердянець: народився у Бердянську і, виключаючи час навчання в Запоріжжі та строкової служби в армії, все життя прожив тут. Тому я член громади, вболіваю за наше місто і вірю, що Бердянськ в осяжній перспективі буде українським.
— Як змінилося життя громади і ставлення бердянців, які перебувають в місті та поза ним один до одного?
— Так виходить, що кожне покоління нашого українського народу проходить через важкі випробування. Це і події, що були кілька століть тому, і Друга Світова війна, і сьогодення. А отже і проблеми схожі. Це розпорошеність: ми знаходимося в різних містах, місцях, обставинах. А отже проблеми в нас теж різні.
Мені важко оцінювати життя в Бердянську зараз, бо я тільки місяць з невеликим був в окупації. Це був тільки початок окупації, ще були українські прапори, українські продукти, українські гроші. І сьогодні, фактично, я не маю стійкого зв'язку з людьми, які знаходяться в окупації. Цілком допускаю, що є люди, які лишились з поважних причин в окупації, але серцем людина залишається з Україною і має відповідні проблеми. Інші проблеми у нас, які покинули все та заради України виїхали, як то кажуть, чисте поле. Люди відчувають на собі ці тривоги та обстріли, але працюють задля розбудови нашої освіти та майбутнього.
Ну і третя складова наших бердянців: люди, які виїхали за кордон. На жаль, майже три роки війни — це багато. Значна частина людей, які виїхали за кордон, розглядають можливість там залишитись. Дай Бог, щоб я помилявся.
Є звісно є відмінності. Наприклад, якщо виїхав лікар. У країнський диплом лікаря закордоном не визнають і в кращому випадку така людина працює за фахом в середній або в нижній ланці медичного обслуговування. І ця людина може й хоче повернутися, щоб працювати за фахом. А якщо людина працювала, ну умовно, на касі в АТБ, то вона і закордоном працює на касі супермаркету. Звісно, зарплата там більше, а рівень цін майже такий самий, як і в нас. Тому така людина буде думати чи варто їй повертатися в Україну.
Аргументи в людей будуть різні. Гостро стоїть питання дітей та їхньої освіти. Навчання в школі, освіта офлайн та онлайн. За майже три роки війни, а до цього більше двох років ковідних обмежень, в нас фактично не залишилось студентів, які б заходили в аудиторії. Випуск магістратури цього року, а це п’ять з половиною років навчання, — це здобувачі, які ще працювали в аудиторіях. І це стосується не тільки БДПУ, а фактично всієї системи освіти в областях, які наближені до лінії фронту. І це є серйозною проблемою, яка також впливає на рішення наших людей.
Ми вже маємо результати виборів у Сполучених Штатах і чекаємо на зрушення, які можуть бути. Час покаже якими вони будуть, а отже, як буде розвиватися ситуація із нашим містом, з територіями, які сьогодні тимчасово окуповані російською федерацією.
— Ви спілкуєтесь зі студентами, з молодими людьми. Можливо ви знаєте, які плани, яка мотивація, які аргументи молодих людей, щодо того, чи планують вони залишатися в Україні та повертатися в Бердянськ після деокупації?
— Молодь — це наше майбутнє. 1 вересня на посвяті студентів: я завжди говорю про те, що пройде декілька років і ви, шановні друзі, будете працювати в системі економіки України, будете очолювати різні організації, заклади освіти і таке інше. У нас зараз молодь у владі. В нас президент прийшов керувати країною, коли йому ще не було 40 років.
Зустріч в рамках проєкту “Молодь Бердянщини: виклики деокупації” Фото: Facebook-сторінка БДПУ
Я думаю, що тут показовою є ситуація з географією вступників в наш університет. Якщо увесь набір на денну та заочну форму ми візьмемо за 100%, то сьогодні з тимчасово окупованої території в нас вступників 5%. А з закордоння — трохи менше ніж 13%. Тобто фактично 18% — це молодь, яка не знаходиться в Україні. Всі інші — в Україні. Як на мене, це показник дуже гарний. А для того, щоб молодь залишалася в Україні і після деокупації поверталась у Бердянськ, потрібно створювати відповідні умови. Ми проводили не одну зустріч з Бердянською міською та Бердянською районною військовими адміністраціями, в рамках нашого проєкту “Молодь Бердянщини: виклики деокупації” і розмовляли на цю тему.
Основні вимоги щодо повернення з боку молоді, наступні:
- Безпека.
- Перспективи.
- Комфорт.
Це основні чинники, які будуть впливати на рішення молодих людей. Професійний розвиток, гідна заробітна платня — це вже похідні від основних. За умови, що держава візьме на озброєння ці проблеми і почне їх вирішувати, я бачу велику перспективу повернення молоді до нашого рідного Бердянська.
— Як на громаду вплине досвід людей життя в різних умовах, набутий за час війни?
— Я вважаю, що позитивно. Бердянськ специфічний місто. Ми розуміємо, що так, як було, вже не буде ніколи. І слава богу. І ми тут можемо порівнювати наше місто, нашу владу з містами, які знаходяться поряд. Навіть з Мелітополем і його розвитком в останні роки перед війною. Скільки проектів подавав та реалізовував Мелітополь. І це тільки один напрям роботи. Тому, я вважаю, що наше місто має гарні перспективи. Люди пожили і попрацювали в інших містах в Україні, побачили, як влада дбає про комфорт і добробут міста. А говорячи про закордоння, — то там ще більш вражаючий досвід, який може бути запозичений для роботи в умовах Бердянщини. Тому я вважаю, що при створенні відповідних умов, ми зможемо домогтися повернення людей з досвідом. Бо поїхали ж не найгірші люди. І вони змогли розгорнути свою роботу. Ми втримали університет, хтось розгорнув бізнес в інших містах. Можемо згадати і кафе наших бердянців у Львові і бар Характерники на Майдані Незалежності і багато інших прикладів. Люди працюють, але вони, якщо створити їм умови, — повернуться. І вони вже не будуть терпимими до багатьох речей, які були поширені в Бердянську до війни.
Я вже не говорю про велику кількість бердянців, які зараз знаходяться в силах оборони, мають бойовий досвід. І нам всім, за допомогою психологічної, медичної науки потрібно буде багато працювати для того, щоб повернути їх до мирного життя. Бо відчуття справедливості в них дуже загострене. Тому я думаю, що ми всі разом маємо вирішувати цю проблему і залучати наших вже демобілізованих воїнів як до суспільного життя, так і для роботи в органах влади.
— Якщо продовжити цю тему про повернення додому, як подолати напругу в суспільстві, яке було так сильно роз'єднане? Чи зможе громада знов об'єднатися і повернутися до звичного життя?
— Проблеми будуть. У нас як у народу є досвід Другої Світової війни, після якої в анкеті була графа: чи перебував на окупованій території. Я думаю, що ми до цього не дійдемо, але різниця в поглядах і сприйняттях цих трьох категорій бердянців різна. Бо минуло майже три роки і ми не знаємо, що попереду. Свідомість змінюється на підставі різних чинників, і ми розуміємо, яке в окупації засилля пропаганди і таке інше. Бо вже звучить питання: хто патріот, ті хто виїхали з Бердянська і розмірковують про нашу бердянську ідентичність і збереження цінностей. Або ті люди, які залишаються в Бердянську. І вони говорять: ви поїхали в умовне Запоріжжя, в Ужгород або за кордон, а ми тут тримали місто. А хто справжній бердянець? Ми не знаємо, як це буде, але те, що просто не буде це 100%.
— Як бути з колаборантами?
— Думаю, що відвертих колаборантів потрібно засуджувати в правовому полі. Якщо людина була вимушена йти працювати, бо потрібно якось жити, можливо, — буде амністія. Але це юридичні питання. А як нам з цим жити, це справа кожного. Але через покаяння, через спокуту ми маємо пройти.
Думаю, що це завдання буде стояти насамперед перед психологічною наукою, яка має виробити рекомендації для влади: як правильно вчинити в цьому випадку для того, щоб це не переросло в якісь прояви громадянського протистояння. Бо це вже наше суспільство проходило 100 років тому. Нам потрібно вивчити уроки минулого для того, щоб не наступати на ті самі граблі.
Але кожна людина для себе особисто буде вирішувати. Чи буду, наприклад, я, Ігор Богданов, спілкуватися з колишнім колегою або колежанкою, які пішли працювати в так званий “Азовський государственный педагогический университет”. Особисто я — не буду. А хтось інший може й буде.
— А як бути з молоддю і дітьми, які зараз знаходяться під цим пропагандистським тиском?
— З одного боку, Україна намагається залишити молодь у своїх обіймах. Сьогодні є державна субвенція для загальноосвітніх шкіл і є можливість здобувати дистанційно загальну середню освіту, навіть позашкільну освіту з окупованої території. Є можливість дистанційно здобувати і професійно-технічну, фахову-передвищу та вищу освіту. Принаймні держава надає таку можливість і пільги. Є можливість з окупованої території вступити без складання іспитів, отримати бюджетне місце і навчатися в українському державному закладі освіти.
Але час, в цьому випадку, грає не на нас. Люди, які там знаходяться, перебувають під впливом і тиском. Ми знаємо про непоодинокі випадки, коли дитина навчається і в українській освітній системі, і в системі, яка будується на окупованій території. Мені навіть важко уявити, що в голові у цієї дитини. Бо зранку вона співає гімн Росії, змушена прославляти героїв сво, а потім приходить у наш заклад освіти, де все на 180% навпаки. Але ми як держава, як освітяни та громадяни, маємо зробити все, щоб не випускати нашу молодь з нашої уваги і максимально підтримувати. На жаль, інструментарій для цього в нас дуже обмежений. Бо це тільки інтернет-зв'язок, який там знаходиться під пильним контролем з боку російських силових структур.
— Чи зараз вже проводяться педагогічною, психологічною наукою якісь дослідження такого впливу на молодь і розробляються рекомендації, що з цим робити надалі?
— Звісно, що дослідження йдуть. Але ж специфіка педагогічних та психологічних досліджень полягає в проведенні експерименту. Бо потрібно порівнювати результати роботи умовно двох груп. Я думаю, що результатів поки що нема, але дослідження 100% ведуться. Зараз говорю про класичну науку, фундаментальні дослідження.
А психологи, в тому числі представники нашого університету, працюють щодо надання безпосередньої допомоги людям, молоді, які виїхали і тим, хто знаходиться в окупації. Але це більше не наука, а безпосередньо психологічна підтримка і допомога. Ця робота і нашими фахівцями ведеться зазвичай на волонтерських засадах. А фундаментальні дослідження ще попереду. Бо тут важливо не помилитися: бо є таке висловлювання, що помилки лікарів на кладовищі, а помилки вчителів — це покоління.
Я впевнений, що наша наука дасть відповіді на ті питання, які виникають. Головне, щоб якнайскоріше наша територія поверталася під український прапор.
Якщо ми порівняємо людей, які знаходяться в Донецькій області, яка вже одинадцятий рік окупована, і в Запорізькій області, яка третій рік окупована, то умовно підтримка України втричі-вчетверо більше на територіях, які окуповані з 2022 року, ніж ті, що окуповані з 2014 року. Проукраїнських людей там залишилось фактично небагато. На початку можливість виїзду була більш доступна, ніж під час широкомасштабного вторгнення. Ті, хто хотів, майже всі вже виїхали. До речі, ми спілкуємося про це з багатьма переселенцями-колегами з Донецької області. Наприклад, з релокованого Донецького національного університету ім. Стуса, який знаходиться у Вінниці. Правда, в ньому вже майже не залишилось самого Донецька. Вони асимілювалися по Україні. Але тим не менш, як символ освіти Донеччини, університет залишається: має приміщення, корпуси, студентів і продовжує працювати в українському освітньому просторі.
— А щодо бердянців, як їм зберігати свою ідентичність? І чи нема зараз такого конфлікту між тим, що держава вимагає від переселенців інтегруватися в громади на новому місці?
— Якщо, наприклад, наш університет продовжує працювати, він тимчасово релокований у Запоріжжя, але у нас є приналежність до бердянського закладу і ми цим пишаємося.
А є люди, які виїхали, а їх організації не були релоковані. Або вони працювали, наприклад, у невеличкій системі туристичного бізнесу, у торгівлі. Вони знаходять роботу в інших місцях і вже прив'язка до Бердянська залишається тільки в душі. Є тільки місце реєстрації в паспорті. Фактично, окрім нашого університету, шкіл і позашкілля залишилися Бердянська міська і районна військові адміністрації з відповідними структурами і фактично все. Більше назв “бердянський” вже нема навіть умовно. Бердянський міжрайонний центр зайнятості теж оптимізується і увійде в обласний.
Бердянська школа, якщо нема дітей, не може існувати без дітей. Так само університет. Якщо не буде здобувачів, вступників, той університет не буде. Так само і наша військова адміністрація. Нам невідомо, скільки буде існувати Бердянська міська або районна військова адміністрація з сьогоднішнім функціоналом.
“Бердянського” поступово стає менше, тому ідентичність залишається в душі та паспорті. В наших діях. Тут я не можу не сказати слова вдячності команді, ініціативній групі на чолі з Інною Комаровою, яка працювала над святом до Дня міста в цьому році. За роки війни це було перше таке широкомасштабне свято. З трьома локаціями у Львові, у Києві та у Запоріжжі. Майже чотири години спілкування, зустрічі людей, спогадів. Деякі навіть не знали, що знаходяться в одному місті та змогли зустрітися. Ми згадували Азовське море, наші пам'ятки, тобто те, що створює нашу приналежність та ідентичність.
Сподіваюся, що і надалі будуть проводитися такі заходи, які дають сили працювати, об’єднують, нагадують, що ми — бердянці.
У Трускавці є інформаційно-ресурсний центр громади, яким опікується Григорій Патей та колишня керівниця “Червоної Гвоздики” Тетяна Михайленко. Вони знаходять та роздають гуманітарну допомогу, до них приходять люди, там вирує життя.
Я сам запитував про роботу такої самої локації в Києві. Там не так активно все проводиться. Бо не вистачає бердянців, активних людей, які б могли цим займатися. Бо просто відкриття нової філії — це не дуже ефективно. Тим більш, як я розумію, бюджетними призначеннями це не передбачено. А все, що роздається та проводиться в якості допомоги, — це проводиться за рахунок волонтерської діяльності наших бердянців.
— Що громада Бердянська може зробити, об’єднавшись?
— Якщо взяти глобально, то нас сьогодні більше об'єднує минуле. Як на мене, нам потрібно гуртуватися, виходячи з майбутнього. Що ми будемо робити, коли повернемося? Які перспективи у нашого рідного Бердянська? Розумію, що сьогодні в нас мало даних: яким буде Бердянськ після деокупації, коли це буде, чи будуть руйнування. Але, тим не менш, міркувати про це ми можемо. Можна впевнено казати, що буде порт. Бо Україна потребує портів, які ми маємо на Азовському узбережжі. Давайте думати про Бердянськ, як про логістичний хаб, де працюють порт та залізниця.
Буде університет. Є багато місць в Європі, де навколо університету розвивається місто. А чому Бердянськ не може бути таким прикладом в Україні? Ми маємо все для того, щоб розвиватися як університетське місто. Університетська база, тепле Азовське море, курорт. Органічне поєднання можливості навчатися і відпочивати дає підстави стверджувати, що цей напрямок є перспективним і можливим. Інше це економіка, туристичний бізнес, можливо сільське господарство.
Тобто я б гуртував бердянців навколо перспектив розвитку. Можливо б шукав команди, інвестиції. Я вже згадував про Мелітополь. Місто так само окуповане, але вже на складах є обладнання і для медичної галузі, і для ДСНС, і таке інше. Я знаю, що мелітопольці вже і про автобуси домовилися, і про тролейбуси, хоча в них у місті їх і не було, і про комунальну техніку. Ми в цьому плані, на жаль, поки що не досягаємо того рівня. І це справа не держави. Це справа громади і керівництва військової адміністрації міста Бердянська та Бердянського району. Вони мають організувати таку роботу, створити ініціативні групи, які підготують певні напрацювання і будуть вести пошук коштів.
Бо грантова підтримка зменшується. Я бачу це навіть на прикладі освітніх грантів. Не можна втрачати час. Нам потрібно використовувати досвід, який у наших працівників, досвід колег з Мелітополя та Маріуполя. І залучати ресурси для майбутнього відродження Бердянська.
— Які конкретні кроки чи заходи можуть дати позитивні зрушення для громади?
— Нам не вистачає в місті лідерів, які б цим займалися. Бо, на жаль, інколи буває так, що ми поговорили і на цьому все завершилося. За словом має бути дія. Як на мене, людський фактор є сьогодні основним. Нам потрібно пошукати лідерів, які будуть займатися важливими питаннями і тоді будуть практичні результати.
Ми як університет отримуємо гранти, беремо участь у великих міжнародних проєктах. Вчені отримують фінансування і намагаються вирішити певну наукову проблему, яка має суспільний інтерес. Так само потрібно діяти і в рамках громади. Але ми як науковці не маємо впливу на громаду, якщо немає запиту. Потрібна ініціативна група, яка б взяла на себе відповідальність залучати людей та пропозиції. Можливо щось змінить призначення нового очільника Бердянської міської військової адміністрації. Колектив університету, науковці, педагоги завжди готові працювати в робочій групі і надавати свої пропозиції.
А є ще нематеріальна частина: історія Бердянська, гуманітарна складова. Наш завідувач Кафедри історії, професор, доктор історичних наук Ігор Лиман залучений до проєктів, спрямованих на те, щоб трохи змінити погляд на нашу історію. Бо ми звикли, що Бердянськ — це царська Росія, заснування міста у 1827 році, граф Воронцов і таке інше. А насправді поселення ж були і до того.
І ще один напрям: підготовка фахівців з повоєнної реабілітації.
Тобто напрямів роботи багато. Не вистачає ініціативної групи, яка б об’єднала та скеровувала всіх. У цій справі потрібен лідер. Формальний чи неформальний. Але він потрібен для того, щоб просувати ідеї повернення Бердянська до суспільного життя, до економічного життя і відроджувати славу нашого міста.
Якщо згадати історію, то колись і Бердянськ ставили в якості прикладу всій Україні. А за радянської доби — і переважній більшості Радянського Союзу. Історія розвивається по спіралі. І якщо в нас перед війною і зараз був певний період застою, то попереду у нас розвиток.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Німецького Фонду Маршалла з США” та “Українського Медіа Фонду”.
