У мирному житті Анжеліка Бабич, методист, керівниця студії журналістики «Юнпрес» бердянського Центру дитячо-юнацької творчості ім. Є. Руднєвої займалася журналістською і педагогічною роботою. А с початком війни і окупації Бердянська, стала до волонтерських лав бердянського центру гуманітарної допомоги, який, попри тиск окупантів, опікувався малозахищеними верствами городян і біженцями з Маріуполя. Виїхавши з Бердянська у вільне Запоріжжя, Анжеліка Бабич продовжує улюблену роботу з підлітками (завдяки їй бердянські юнпресівці у лідерах молодої української журналістики) і вірить, що саме теперішня молодь стане ядром нової громади звільненого міста – серця Азову.
Бердянська команда «Юнпрес» на фестивалі «Прес-весна на Дніпрових схилах» (Київ, травень 2024)Фото: Архів Анжеліки Бабич
– Анжеліко, вже 2,5 роки як Вам довелося покинути рідне місто. Що для Вас зараз бердянська громада, чи відчуваєте Ви себе її частиною?
– Бердянська громада – це для мене, перш за все, мої знайомі та близькі люди, з якими з 2011 року разом працювала, спілкувалася, намагалася змінити життя у рідному місті, зробити його більш комфортним і сучасним. Мені дуже поталанило свого часу, бо я опинилася в колі людей з активною громадянською позицією, цьому намагалася вчити своїх вихованців у студії журналістики. З часом випускники стали не тільки моїми друзями, а саме тією часткою громади, яка асоціюється з Бердянськом.
Близько половини моїх земляків виїхали після окупації, і зараз розкидані по світу, але вони як магніти притягуються один до одного, намагаються допомагати, створюють свій інформаційний і культурний простір. Я відчуваю себе часткою нашої громади, завдяки відділу освіти, який підпорядковується Військової адміністрації, та продовжує працювати у Запоріжжі з молоддю Бердянського району. В мене є приклад того, як бердянці самостійно єднаються, роблять ремонти в приміщенні, створюють освітні простори задля своїх дітей, де можна проводити заняття, ділитися досвідом, генерувати ідеї та мріяти про повернення додому.
– Як на Вашу думку змінилися пріоритети, в умовах коли громада виявилася розділеною, що передусім турбує тих хто залишився в окупації, і тих, хто опинився за межами міста? Які фактори залишаються об’єднуючими?
– Так склалося, що більшість моїх знайомих виїхала, тому мрії у нас однакові. Бажання у всіх одне – повернутися в рідні домівки. Об’єднатися родинами, щоб батьки змогли побачити своїх дітей, а онуки – бабусь і дідусів, щоб повернулися теплі, затишні, традиційні зустрічі в колі сім’ї. Цього чекають і ті, хто залишився. Але постає питання, що кожен з нас робить для того, щоб це відбулося? Бердянці вже поклали своє життя на цій війні, боронять кордони країни, віддають останні кошти на донати, плетуть маскувальні сітки та займаються волонтерською роботою – і все це задля того, щоб побачити Бердянськ українським.
– Як Ви вважаєте, через майже три роки війни чи змінилося ставлення бердянців у місті і поза ним один до одного?
– Спочатку під час спілкування з тими, хто залишився в окупованому Бердянську, було більше очікування та надії, потім з’явилася зневіра, далі відчувалася байдужість та небажання говорити про реальність. На мою думку, деякі бердянці в окупації вибрали для себе стан – життя в мушлі. Можна часто почути: «Нас не бомбят, и слава богу», це їх захисна форма буття через страх і усвідомлення того, що якось треба виживати. Складно ставити себе на місце тих, кого все влаштовує, хто свідомо обрав для себе за різними обставинами такий варіант існування. Страшніше за знайомих, які знаходяться під окупацією вимушено, скільки сил від них потребується, щоб робити вигляд, що все нормально, тому деокупація Бердянська – це не тільки повернення додому, це визволення тих, хто чекає.
– Наразі можна говорити, що бердянська громада розділена на три великих групи: ті, хто мешкає на вільній частині України (під постійними обстрілами на межі інфраструктурної катастрофи), ті, хто опинився за кордоном (у цілковитій безпеці, але у чужому культурному середовищі), і ті, хто лишився в окупації (на рідній землі у відносній безпеці, але з постійним погіршенням умов життя, і під величезним психологічним тиском). Як, на Вашу думку, цей різний досвід вплине на життя громади у подальшому, після війни?
– Нам буде складно. Багато чую про те, що після повернення до Бердянська треба буде мити щітками з миючими засобами всі вулиці, бо є відчуття, що його забруднили своєю присутністю загарбники. З досвіду інших країн, які під час Другої світової війни пережили роки окупації, тема життя і роботи пересичених громадян в захоплених містах є неприйнятою для обговорення в суспільстві та підлягає табу. Чи вистачить нашому суспільству толерантності: жити і не згадувати про важке минуле – невідомо. Ми будуємо свою історію, важливо, щоб було не соромно згадувати.
Діти бердянської громади, яких зібрав «Юнпрес» у Запоріжжі (вересень-жовтень 2024 року)Фото: Архів Анжеліки Бабич
– Чи можна казати що по суті формується нова громада? Чи дві різні громади – в місті і поза ним?
- Якщо раніше головною проблемою курортного міста національного значення були: безперспективність і кліше «міста пенсіонерів», то зараз додаються економічні, культурні, освітні, медичні та інші сфери життя, які потребують комплексного підходу, планового врегулювання. І бачення, якими інструментами відновлювати місто, яке втратило свій статус, кардинально відрізняється у тих, хто за його межами, і тих, хто зараз проживає у Бердянську. Формуються не просто нові різні громади, відбувається корінна зміна пріоритетів майбутнього міста.
– Чи можна взагалі в умовах відірваності від домівки, від рідних місць зберегти ідентичність бердянців і як?
– На жаль, все, що нас зараз єднає – це спогади, збережені архівні відео і фото. Я бачу, як поступово відбувається асиміляція людей в тих населених пунктах, де вони знаходяться, а деякі ще в пошуку нової домівки.
Як сказала одна моя учениця: «Від того, що ми після окупації переїхали жити до Києва чи Берліна, ми не перестали бути бердянцями. Це тільки зміна місця проживання. Бердянськ – це назавжди». Тож думаю, що молодь і є громадою нашого міста в майбутньому.
– Анжеліко, яким Ви бачите Бердянськ після деокупації?
– Бачу Бердянськ з тими ж самими медузами, комарами, але вільним. Це моє рідне місто, в якому я народилася, тому готова його прийняти з усіма негараздами і проблемами.
– Як повертати людей в Бердянськ? Які потрібні для цього умови, і хто повинен докладати до цього зусилля?
– Сподіваюся, повернуться всі, бо скучили. А ось чи залишаться – це вже питання, яке буде залежати від різних факторів: чи буде у міста потенціал, хто стане на чолі, які ресурси будуть задіяні у відновленні, з яким контингентом треба буде працювати тощо. Створення умов для комфортного життя – задача складна, яка під силу ініціативним, вмотивованим людям, патріотам свого міста, яких зможе і захоче підтримати громада.
Переможне фото вихованки «Юнпресу» Дар'ї Кінаш (I місце в номінації «Аудіовізуальне мистецтво» фестивалю «Прес-весна на Дніпрових схилах») - «Втрачене «Я»
– Чи зможе громада знов об’єднатися і повернутися до звичного життя? Що можна і варто для цього робити вже зараз?
– Треба брати позитивний досвід інших держав, бо ми отримуємо після війни суспільство, яке буде потребувати реабілітації всіх верств населення: дітей, які виросли під ракетними обстрілами, молоді, частина життя яких пройшла у підвалах та в укритті, психологічно і фізично травмованих дорослих, хворих самотніх людей похилого віку. І нам треба буде жити, будувати, виховувати, планувати, вірити – чесно кажучи, навіть не можу уявити, що чекає бердянців, і де брати сили на відновлення. А поки треба нагадувати один одному і світу, що ми існуємо, вчитися, працювати, зберігати традиції, не забувати про день міста, проводити зустрічі, виставки, флешмоби, фестивалі і говорити про Бердянськ – українське місто у Запорізькій області на березі Азовського моря.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Німецького Фонду Маршалла з США” та “Українського Медіа Фонду”.
